— Не пам'ятаю таких людей, — знов розводить руками Лейба. — Ні вчора, ні позавчора.
"Але чому Лейба відбріхується? Мабуть, цей... ну, ця свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа — гм, зацний пан усе-таки... Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут... Хвилинку — чи тут? Якби тут, то цей надто цікавий пан не розпитував би..."
— Я заплачу — і дуже добре, — наполягає незнайомий.
— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев'яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується Лейба. — Але, — тут його страждання сягають апогею, — я не пам'ятаю такого чоловіка... Може, він до мене не заїжджав?..
"Так, так, скільки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може, той граф — велике абищо? Треба поспішати, бо от-от Лейба здасться..."
Пан Славек рішучими кроками простує до перегородки.
Лейба і незнайомий чоловік дивляться на нього запитливо. І в того і в того — досада на обличчі: цікаву розмову обірвано так нагло...
— Лейбо! — повільно говорить пан Сулятицький, — я хтів би ще горілки — на нас усіх — і доброго сніданку.
— Краще сказати: обіду, — всміхається Лейба. Шинкар радіє, що таку тяжку розмову обірвано в такий спосіб. Лейба виходить щось сказати Ривці.
Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек — на незнайомця.
Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:
— Пан має якийсь інтерес? То чи не міг би мені докладно розповісти? Я, здається, щось міг би сказати...
В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку — пан Адамек з Влодзімежем та Євгеніушем.
Але пан Славек бачить, що його слова зацікавили незнайомого чоловіка.
Пан Адамек на дві голови вищий від пана Сулятицького, підходить до свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що він так образив дорогого пана Славека. Він щось хоче сказати, та тут Лейба проголошує:
— Шановне панство, пан Славек просить вас усіх до столу.
Все товариство радісно сідає за стіл.
Незнайомий чоловік замовляє собі чверть відра горілки й курку.
— Зараз принесу, — метушиться Лейба.
А чоловік дивиться на пана Славека й називається:
— Сеньйор Реньєро Гаспероні... Чи не заважатиму я такому шановному панству?
Пан Сулятицький та його товариші тут же відрекомендувалися сеньйорові Гаспероні й в один голос запросили його до свого столу.
І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспероні, що ну! Скільки він знав усяких побрехеньок, смішних небилиць з життя французьких, гішпанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли.
Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й ішли далі в своїх справах.
А розмова за столом не припинялася.
Година... Друга... Третя...
Нарешті панові Сулятицькому стало на потребі вийти з корчми в одній нагальній справі. Сеньйо'р Гаспероні теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було біля заходу, десь далеко за Молдавією злотився Дністер.
— Господи, — мовив пан Славек, — отак непомітно промайнув день. А мені ж іще їхати й їхати.
— Куди, прошу ясного пана? — простуючи разом з паном Славеком за хлів, запитав сеньйор Гаспероні.
— От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.
— Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспероні насмілився б набиватися їм у попутники.
— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо якраз туди!
— Оце й усе, що пан Сулятицький мав мені сказати? — трохи звузивши свої очі й вишкіривши зуби, запитав сеньйор Гаспероні.
— А-а-а... та то я хтів поділитися деякими міркуваннями...
— Щодо?
— Щодо тих людей, якими пан так пильно цікавиться.
— Ви знаєте цих людей?
— З головним — з графом — я мав навіть добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим.
— І коли була ця зустріч і ця сварка?
Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного сеньйора Гаспероні. Але, з другого боку, за ці ж відомості сам сеньйор обіцяв гроші якомусь Лейбі...
— Візьміть ось це від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і подав до рук пана Сулятицького гаманець. І мовби між іншим: — Тут саме золото... Ну? Так коли?
"Не обдурює? Ой, як незручно відкривати гаман і перевіряти... Ах, та чорт із ним! Такий славний сеньйор. Не міг же він мене обманути..."
— Вчора увечері...
І пан Славек розповів про тую сварку все, що йому запам'яталося.
— Ай-ай-ай! І оцей негідник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому віддячити?! Ні, це вище моїх душевних сил... Дайте мені пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!
— Та що ви, та що ви?! Мені здається, що я теж винен перед графом.
— І це говорить людина, — підняв угору руки сеньйор Гаспероні, — шляхетність якої гідна того, щоб бути оспіваною Данте чи Петраркою!
— Мені соромно якось слухати... — почав було ошелешений таким виявом дружніх почуттів пан Сулятицький.
— Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що він — аніякий не граф?
— А хто ж — Дмитрій Самозванець?
— Не Димитрій, ні, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.
— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сла-век. — І я прохав у нього пробачення!!!
— Отож бо й є! Ну, ходімо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться.
— Яке нахабство! Нечувано! — жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек.
— Атож. І за це його треба здорово провчити.
— Герць? — аж загорівся пан Славек.
— Простіше. Кулю в спину.
— Як то?! Я — благородний пан.
— По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті в трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно величезну нагороду тому сміливому чоловікові, що вб'є цього мерзотника.
— Е-е-е... — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?
— Як то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспероні. — Я давно вбив би цього пройду, але ж він весь час від мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.
— О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Він не захтів прийняти мого виклику на герць!..
— Отож то й хе-хе... Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину... А крім того, треба перебити і його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.
"Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене", — подумав пан Славек, а вголос сказав:
— Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу... Га?
— От-от... Ви — геніальний стратег.
Вуста пана Славека розтяглися мимоволі в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспероні те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх-усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які це були блискучі розгроми — до ноги, упень!
— Ви надто переоцінюєте мої сили та можливості, — скромно озвався пан Сулятицький.
— Таж ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого він недооцінив — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Жечі Посполитої.
— Хай! — мимоволі зірвалося з вуст пана Славка, але він тут же скромно потупився і сказав: — Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна-де, а він, пробачте, уже з довбнею.
— То якась дуже мудра приказка...
— Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, — несподівано озвався з-за рогу пан Адамек.
— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась покоївка!
— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов у тій потребі, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якісь вояцькі справи, а потім про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самі...
— А що роблять пан Влодзімеж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспероні.
— Допивають другу сулію і співають сороміцьких пісень. Мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Сулятицький.
— То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, — потвердив пан Адамек.
На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з юорчми долинає хвацька пісенька про пана Твардовського та його вельми люту жінку.
(Продовження на наступній сторінці)