Вночі шторм розгулявся на повну силу. Величезні хвилі жбурляли невеличку козацьку флотилію на всі боки. Доки можна було, йшли під вітрилами, допомагаючи собі ще й веслами — аби лиш подалі відірватися від турків.
Хвилі скажено перекочувалися через просмолені козацькі суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретяні опачини — та й це мало допомагало. Всі промокли, як хлющі, тільки отаманова люлька ще іскрила, та й то лише тому, що зверху на ній була мідна кришечка, яка закривала тютюн од води.
— Живемо! — гукали весело козаки. — Раз отаманова люлька горить, значить усе йде, як треба.
Не видно було ні місяця, ні зір. Усе навколо ревіло й гуло, наче біг із гір величезний табун диких турів.
— Тримайтеся, хлопці, тримайтеся! — ревів своїм басищем Карпо, коли білогрива, мерехтка в темряві хвиля падала на зігнуті козацькі спини. Біля ніг отамана лежало кілька мішків із золотом та самоцвітами — здобич, що її козаки віддадуть скарбникові в Січі, якщо живими добудуться до берега. По стільки ж турецького добра захопили з собою й інші чайки.
Отаман не думав про злото. Воно йому особисто було непотрібне. Воно потрібне було Січі, щоб викуповувати бранців та діставати зброю, потрібне було Київській братській школі, щоб навчити молодь наукам, друкувати розумні книги. В самого отамана не було ані кола, ані двора. Ні жінки, ні дітей, ні рідної хати. Геть усе погинуло ще років двадцять тому під час басурманського нападу. Жінку, казали, забрали в неволю разом з іншими мешканцями села. Кого не забрали — порубали на місці. Село спалили. Село з веселою назвою Півники. Немає Півників. Є згарище, заросле бур'янами.
Мабуть, один тільки Карпо й лишився з тих Півників. Аж почорнів з вічних походів. Неговіркий, метиться ворогам за кров свого роду, за муки свого понищеного села. І визволяє з неволі земляків своїх... От тільки цього разу не поталанило...
"Гай, гай! — думалося йому зараз у ревиську вітру, у громі хвиль. — Гай-гай, який би був люд на нашій землі могутній та численний, якби не оці басурманські розори. Та ще й поляки піддають... Люду більше пропадає, ніж народжується. Мруть від чуми й холери, гинуть від щабель турецьких і татарських, пропадають у неволі на галерах, по гаремах і ще де хоч. Потурчуються, потатарюються, спольщуються... Та й ті, що тікають на Слобожанщину, теж змінюються невпізнанне. Бояться свого царя, та боярів, та князів, та їхніх прислужників, та ще чортзна-кого..."
Хвилею бабахнуло так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, а замість диму смоктонув води солоної.
"Тьху ти чорт, таки справді розгулялося — не дай боже! — подумав і криво всміхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночі, та ще й на морі, та ще й у шторм.
— Тимоше! — раптом гукнув отаман, відчувши лихе. — Клюсику! — щосили гукнув він свого джуру — і не почув у відповідь нічого, крім реву хвиль.
— Тпру! — скажено ревнув Карпо. — Стійте! Де Клюсик?
— Та ось же тільки-но сидів! — промовив найближчий з гребців.
— Передай: де Клюсик?
— Де Клюсик? — загуло в морі.
— Не озивається.
Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти.
— Горни назад! — гукнув Карпо.
— Куди? До турка в зуби? — спитав стерновий.
— А ти що, не хоч? — захлинаючись солоною хвилею й власною люттю, ревнув Недайборщ. — Горни назад!
І пішла отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, тільки-но змитого хвилею.
— Клюсику! Клю-си-ку! — залунало дружно над морем. Але хіба перекриєш ревище хвиль? Хіба побачить молодий козак Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви? Ох, ця темрява.
— Ти-мо-ше! Клюсику!
Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вітер, кричать козаки, аж надриваються — нема Клюсика.
Але ні ж, одразу він не міг піти на дно! Він же добре вміє плавати! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив через Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, де раки зимують...
— Ти-мо-ше!
Ох, ця іродова темрява, єгипетський морок! Хоч би смолоскип запалити! Але ж тоді побачать турки!
— Клю-си-ку!
Не озивається...
Карпо витягає із скриньки просмолене ганчір'я, сухий трут, дістає кресало і, прикрившись кобеняком, починає викрешувати вогонь. Ударив кілька раз — заіскрилося, зажевріло, задимілося. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили в жмені — щоб воду вичавити — знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав з-за пазухи дрібку сухого — з кисета — приклав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти! Ну, та це для Карпа — не первина!
Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помітна окові змійка з'явилася на труті, впала на березову стружку, а з неї полум'я перебігло на просмолену ганчірку — і загорівся смолоскип!
— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.
— Цить, Базалюче, бо в море вкину! — сипонули іскри з отаманової люльки.
Ревіло море, кидало чайку з боку на бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі, тримаючись за гармату. В його високо піднятій руці палав смолоскип, розсипаючи шалені іскри.
Повернувся лицем на північ. Заходився махати смолоскипом, як ото голландці й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу:
— Змило одного... Шукаємо... Ідіть далі... Наздоженемо... Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз повернувся до веслярів.
— Не горніть! Сидіть тихо! Слухайте!
— Хлопці! Не тре...
Ні, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить і припливе. Він плаває добре.
Карпо не думав про те, що турки от-от засиплють їх ядрами; було тільки одне: врятувати Клюсика — веселого кучерявого спудея з-під Фастова.
Вітер рвав шматини полум'я і кидав їх у море.
Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро.
— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!
— Цить! — з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. — Приготувати рушниці! — скомандував. Та збагнувши, що рушниці зараз нездатні до стрільби, дав нову команду: — Покладіть рушниці назад. Беріться за шаблі та ножі!
— Добре, батьку! — озвалися на чайці.
Ще раз блиснуло — на цей раз зовсім близько, бо одночасно із зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетіло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і хоч втримався-таки на носі, проте випустив смолоскип у воду.
Запала ревуча, пекельна тьма.
Пролунало кілька рушничних пострілів з галери.
Недайборщ відчував, що турки поряд, але де вони — хіба ж побачиш у такій непроглядній тьмі?
— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.
— Добре, батьку! — озвалася чайка. І в цю ж мить він і відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.
— Назад! — ревнув отаман, та було вже пізно. Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав борт — і Карпо відчув, що це вже кінець... Його підхопила хвиля й кидонула назустріч галері...
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
у якому герой більше думає, ніж діє;
а втім, це не так уже й погано...
Граф Олександр осадив коня і пильно подивився на Петра.
— Чого засумував? — запитав він. — Ось уже третій день сумуєш...
— Га? — мовби прокинувшись від глибокого сну, кинувся Петро.
— Сумуєш чому? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш...
— Тридцять літ... — У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, — тьмяно й важко, мов розплавлене олово. — Додому рвався... А що таке: додому? І де воно оте: додому?
Граф Олександр спохмурнів. Звузились чорні очі.
Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, співучу, зоряну Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її собі, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Вкраїну.
Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: "Е ні; на моїй Україні не такі!"
Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: "Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!"
Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: "Ні, українці не такі! Це — гордий народ!"
Чув недолугі пісеньки й побрехеньки і думав: "Еге, а як співають і розповідають у нас!"
Бачив пустелю, а уявлялося: "Ой у нас, на Вкраїні, так там усюди сади квітують!"
Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися...
І от він приїхав додому. Першим стрів його шинкар Лейба, якому нема ніякого діла до того, що ти вимріяв у муках тридцятирічної недолі. А потім — кілька зарозумілих польських панків. І аж потім — Сугаки.
Він заскочив туди на якусь лише годинку — збрехав графові Олександру, що сюдою — найкраща дорога до Києва...
Треба ж було ото статися, що граф Олександр і його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.
(Продовження на наступній сторінці)