Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земстві єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострічала, їдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панів, про яких десь у книзі читала, згадала. Були освічені, багаті були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багаті, освічені, не попівської, звісно, освіти. А не краще пак чоловік освіченіший? і люде з знакомствами, звісно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це мені, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тільки самій ніяково мов. Чи не пішов би й Сергій за товариша?"
Прокралась до Сергія Оленка.
Згодився Сергій піти, тим більше що Кочурин студент ще був і знакомий йому. Ішов колись у Книшівку Сергій та од тічки собак оборонив його в полі, як він саме гуляв. З того часу здоровкаються.
Порішили в неділю сходить до Кочури.
XІІ
Прийшла й неділя. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полієвкт їй на думці.
"Чого я піду, — думає, — коли служителі церкви такі!"
— Безсовісна! — батько на неї. — Хіба ж можна до церкви не йти? Це Сергій усе тебе зводить з ума!
— Отож... — Палажка од печі. — Там не тільки Сергій у бога не вірує, а сяка-така й мати його: у церкві вже хто його зна коли її й бачили!
А Оришка й справді тоді давненько вже в церкві була: ходить їй трудно було; мочила коноплі під холод раз та захолодила ноги, боліли. Палажка ж і сама раніш коли-не-коли бувала в церкві, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увійде, запишається так, а візьме свічку, закопилить губу та аж на самий перед лізе ставить: дивіться, мов, люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пішов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комірки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надіть? Те й те приношене. А в шкільному синенькому, яке зараз на їй, і зовсім не личить іти: коротке, й лікті вже видно. Голубе празникове мов найчистіше, — наділа: приношене-таки й ситцеве.
"Нічого, — думає, — до людей освічених іду: не поди-йують".
На вигоні ждав Сергій її, теж у ситцевій блузці, пішли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стерні. А ось гречка біліє-цвіте. Мед пахне-пахне, а бджоли тільки джж!.. Так гарно йти.
Балка ось. Хтось вибігає велосипедом із неї: біла сорочка, картуз білий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добігає...
— Здрастуйте! — до Сергія. Велосипед похитнувсь, і він зскочив. Почоломкався з Сергієм. Познакомив з ним і Оленку Сергій.
Він:
— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишені, утирає лоба. — Ху! Люблю побігать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергія.
Сергій:
— А так... ходимо... — збрехав поки що.
— Засиділись?.. Читаєте, мабуть, усе?
— Не дуже, — Сергій йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якої коли?
— Зайдіть коли. У нас гарна бібліотека. Чому ж?.. І погуляємо в нас. І ви... — звернувсь до Оленки студент.
Так радісно всміхнулась Оленка: цього ж їй і треба. Почервоніла та й очі в землю.
— Не стісняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострічались тоді, пам'ятаєте?
— А коли б же й справді до вас забрести? — Сергій до студента.
— Хоч і зараз ходімте.
Пішли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч іде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привітають пани нас? Ті, про яких я читала, були такі добрі: і пригріють чоловіка, й розважать. Звісно, люде освічені: про людськість знають уже і багаті: бідність не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стісняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квітки: побачу які. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".
— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.
— Кончила.
— Розказував Савка... Інтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далі:
— Не знаю й що.
— Як! Знання свої в житті прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Інтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.
Всміхнулась Оленка:
— Не знаю тільки, де б працювать.
— Чого?
— З батюшками не везе щось мені: пообіщав один місце, потім... одказ.
— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать діло! Киньте попів.
— А як би в земську школу мені. Як на вашу думку: з церковно-учительської можна туди?
— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?
— А якби до вашого батька звернуться?
— Зверніться. Познакомлю.
Всміхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.
— І вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичні, як сестра моя?.. Буть лікаркою, полегчать людям страждання, визволять од смерті їх.
Дивиться Оленка. "Боже мій,-— думає. — Яке ж велике діло полегчать людям страждання, визволять од смерті їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на ті курси, трудно, мабуть, з моєю освітою?
— Чого? Підготовиться можна. До Люсі, сестри моєї, зверніться: та скаже, як там.
"Так от! — думає Оленка. — Що, якби підготовиться? А можна ж так: учителювать і готовиться! А в Люсі, може, єсть і книги такі... От якби й справді! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тільки... на курсах коштів же треба! Ну, та як небудь там... між людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи і так гріє од його. І велосипед його такий хороший, і блуза, і все..."
Серденько так забилось у неї.
Увійшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленіє в йому! А дім такий білий, здоровий на підгір'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в воді. Гребля. Ворота помережані. З-за огорожі дощаної визирає акація. У хвіртку ввійшли. Волоські оріхи позвисали над стежку, квітки перед домом рябіють. А рояль так лунає в одчинені вікна! Ну й згуки ж, небесні згуки! Так і линуть у душу Оленці: хочеться їй і плакать, і сміяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на світі здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленці боязко-радісно.
Поставив студент велосипеда на дворі, на балкон їх веде. Стіл довгий-довгий, а ласощів усяких!
-— Здрастуйте! — Сергій та Оленка до панів, так соромливо. Стали на порозі, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нічого.
— Снідаєте вже? — студент до панів.
— Еге, — хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергій та Оленка його: у город часто через Вербівку їздить поз їх, — чвякає щось та:
— А то ж що за люде? — на Сергія та Оленку показує.
Студент:
— Та це... знакомі мої: учитель народний і... хоче у земство проситься, — показав на Оленку.
— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонів студент, наче йому соромно стало, що привів знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пішов у покої.
Почервоніла й Оленка: "Та невже це так нас вітають! — подумала. — І студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщій. Слова одні... марні, пусті".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щічки пухкенькі такі.
Дає їй руку Сергій так невміло, несмілко; Оленка теж так саме за ним. Всміхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоці, обоє всміхаються. Ще дужче почервоніла Оленка. Дійшла до старого Кочури, саме запихається грінкою, не бачить їх.
— Здрастуйте! — Сергій до його.
Глянув, ткнув свої пальці їм, мнякі та товсті. Дійшли до усатого з п'ятенцем на щоці, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панією якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальці так милостиво:
— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки всміхнулась.
Поставали далі під стіною обоє, стоять.
"Та невже це така інтелігенція, — думає Оленка, дивлячись на панів, — такі люде освічені... високомірні, байдужі?"
Рояль годі лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посідали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стакані студент, глянув на Сергія й Оленку та:
— Може, й ви хочете чаю? Сідайте.
Робить нічого. Сіли на порожні стільці. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять ті стакани порожні: рожева панночка усім наливає, а їм і ні.
— Люся! — студент до неї. — Налий он.
Наливає Люся, всміхається.
— Я й забула, — каже.
Смакує Оленка той чай і без сахарю, без нічого.
(Продовження на наступній сторінці)