— Дивуюсь, — каже, — тобі: чого й дивишся на його тоді? Тобі ж тут жаліться можна в суд: нас, мов, два брати, город батьків, а владієм нерівно ним. Прощу порівнять наші частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радісно:
— Порівнять! От спасибі вам... дайте стежку в цім... доказать сяким-таким!
Всміхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василеві!
— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тільки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у суді не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стільки города собі.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
— От спасибі вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрість до нас.
Знов усміхнувся Остапчук: це ж йому й користь ще з цього буть може.
— Еге, я добрий, звісно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тільки для хворми свідка такого, який би теж так сказав, і діло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... і присудимо тобі посунуть обніжок у Василів город... Добре?
— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.
— Що "коли б"?
— Коли б гріха не було тут.
Всміхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
— А за обніжок?.. Як тут гріх, то й за обніжок же гріх: з вашого ж боку він скопаний.
Всміхнувсь і Михайло, помовчав, далі:
— Та це так, тільки... обніжок діло менше, а це... батькове слово треба ламать і... на Василя— захопив ще треба казать. Та й... обніжок не я й скопував ще.
Палажка:
— І тебе сі та ті й вигадували такого мені... — почала кричать на Михайла.
Зареготів Остапчук.
— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв ціпок, пішов.
Почалося справжнє пекло в хаті у Михайла. Палажка вже тільки й знає, що гризе йому голову:
— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матір:
— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
— А тобі чого треба? — визвіриться мати на неї.
— Кончила вчення, місця шукай!
"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й місце: зароблю грошей і, на чім не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"
XІ
Пройшло вже більш місяця з того часу, як пообіщав отець Полієвкт написать Оленці про місце. Жде-жде Оленка, не чуть нічого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергія вона, що сам чув десь, що отець Полієвкт, який завжди живе у губернському городі, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городі, що недалеко біля Вербівки, — невеличкий, повітовий. Батько його, сивий дідусь, заштатний батюшка, слабував дуже тоді, і він приїхав одвідать його. Стукнуло в голову Оленці: чи не піти це до його, нагадать про обіцянку йому? Вечоріло тоді вже, як вона цю звістку почула. Діждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сім верст до города.
Півдня. Прихожа Полієвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавці в прихожій: Грищенко у тужурці, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузці, — видно, теж до отця Полієвкта прийшли. Сіла Оленка й собі. У сусідній кімнаті чуть Полієвктів голос; балакає так повагом з кимсь.
— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика річ. І ми, служителі його, у проповідях наших повинні дбать про неї.
"Милий отець Полієвкт, — думає Оленка,-про яке святе діло він дбає!"
А серце тільки тьох-тьох у неї: що то він про місце їй скаже.
Ось іде через прихожу у кімнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.
Оленка до неї:
— Доложіть отцю Полієвкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажіть.— Пішла баба у двері, зачинилась, докладує.
— Так і Панасенкова тут?— чуть отця Полієвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школі не було кращої за неї. Дякували мені, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всміхається.
"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якій же второкласній ти помістиш мене? У дівчачій, звісно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськості, правди; буду їм книги гарні читать. Підійду до сії, до тії, всміхнуся до неї, візьму за щічку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожій, так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полієвкта, молодий, високий, надів бриль, пішов собі. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
— Ідіть хто... — каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полієвкта. Двері зістались одхилені, Оленка стоїть біля комина і їй видно: отець Полієвкт сидить за столом у рясі шовковій, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях і так облесливо підійшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.
— Ваше високопреподобіє! — почав Грищенко до отця Полієвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможіть мені перевестись у второкласну куди!.. Прошеніе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, підніс її отцю Полієвкту, стоїть, знітивсь перед ним, голову набік.
"Як же і принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошеніє отець Полієвкт, далі:
— Гаразд, голубчику! — та й положив на стіл його.
Поцілував Грищенко ще раз отця Полієвкта в руку, вийшов, всміхається. Дивиться Оленка на його.
"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч і начальство ж отець Полієвкт, а він же чоловік, як і ти. І невже простіш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч і благословення, та без корчіння такого. Або... або й зовсім нащо здалося воно?.. Тепер же не школярі ми вже!"
Дійшла й до Оленки черга. Увіходить і справді не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усміхається. Полієвкт зворухнув рукою, повів по столу, та й нічого. Далі схитнув головою та:
— Розумна стала дуже, — про себе ніби, хоча почула і Оленка це, почервоніла, мовчить.
Він.
— Що вгодно? — так сухо до неї.
Оленка:
— Ви обіщали місце мені, так,.. чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полієвкт: .
— Не чуть...
— А коли ж буде чуть?
— Не знаю... Можна проситься інше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.
Щось важке-важке підступило під горло Оленці. Похнюпилась, пішла од його. На пішохода дожидав її Грищенко, щоб разом додому йти. Веселий такий.
— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє і "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласній вчителювати краще. Мій знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогодні йото, такий у ґудзиках! Форма нічого в городському. І в второкласний нічого: канти червоні, кокарда.
"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тільки балачки, а на ділі— хоч він і нікчемний, пустий, тільки ворон збивать з тупіль, а, — аби цуцик!.. Де ж обіцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червоніють". Роззирає Грищенко сюди-туди, всміхається. Оленка нічого, повісила голову, йде.
"Так он воно що! — про Полієвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповідях"... а в житті... слова одні... Значить, єсть любов тільки до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! І ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"
Пригадалася Оленці тут притча про виноградарів, у якій хазяїн один послав слуг до виноградарів забрать ягоди, а виноградарі взяли й тих слуг повбивали.
"Убивці! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".
Пригадалося їй і те, що нагорода у неї — євангелія позолочена.
"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.
Другого дня і ранок ще, а в хаті гризня.
Мати на батька:
— Ноги муляють черевики позалатувані, нових треба!
А батько:
— Нащо керсету у глину вробила? Глядіть треба, коли брать нігде нічого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподіваться мені? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклі серед гризні, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозі.
"Та що ж робить-таки?"— думає.
Пішла в садочок, сіла на лавці, підоперлась рукою.
"Хіба знов до Полієвкта піти? — думає.-— Так... стоїть пак іти до такого?! Проситься в іншу єпархію?.. Хоча... не такі пак і там Полієвкти! Хіба,.. в земську школу вдариться?"
(Продовження на наступній сторінці)