— За що ж... за що ж зневага така?
— Та стоїть пак тобі, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.
Розсердивсь і Михайло на неслухняність Оленчину.
— Ох-хо-хо! — зітхнув. — Скоромне у пісні дні... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хліб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сіла за стіл, переписує.
Всміхається Остапчук.
— Вот так... — навчав її. — Що говорять тобі, слушать нада. І пости чтить нада, до церкви ходить, і... і всьо, потому: грішно. Через те бог і дощу не дає, що тепер у його вірують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвір. Так їй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигін пішла. Ходить.
"Зло, то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке діло низьке... богомільний такий... От і віра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по підгір'ю так розіслалось і таке в дереві все.
"Лежать люде, — думає, — і байдуже їм зло".
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на рові. Увійшла у ворота. Стерня вівсяна зразу на голій місцині, так жовтіє на сонці. Хрести, могили пішли в деревці невеличкому, видно — недавні. Далі вишник. Хрести такі сірі, похмурі визирають із його. Один он, чорний, лежить у траві. А он запала могила, чорніє нора в бур'яні. Уявились Оленці череп, кістки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"І це вінець життя такий! — думає. — Ціль його... нагорода за всі турботи, страждання?!"
Трохи убік берези біліють. Хрест білий, покрашений під однією стоїть. Прийшла до його Оленка. "Андрій Біланенко" — напис на йому. Так... Чула од Сергія Оленка: умираючи, бажав Андрій, щоб його поховали під березами, де рідко могили. Бажав і напис на хресті мати рідною мовою, сказав і який. Сергій йому й вирізав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя і... вічного упокою місце знайшов!"
"Так от місце! — думає. — І його ж не минеш. Що ж тоді всі ці місця, які од Полієвктів, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нісенітниця — високомірство їх! Яке безглуздя запобігати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нікчемна річ воно!"
Подивилась на берези Оленка: віття так порозвішували. Подивилась униз: видно, як кучері вишневі в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на рові купчаться липи і як село поринає в садах.
"У якому гарному місці Андрій спочиває", — подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленіє. Уявилась Оленці річка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленці русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у воді.
"От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить під водою в кришталевих покоях, а зійде місяченько, на вербах гойдаться".
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергій і мати його груші саме в садку у себе збирали.
"Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх із грядок, — і не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".
Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обізваться до їх? Ступила до обніжка та:
— Дядино, Сергію, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергій:
— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:
— Хіба ти що винна? Почервоніла Оленка, й нічого.
XV
Почав уже батько й про місце в Оленки питати:
— Чого це тобі од отця Полієвкта не чуть нічого й досі?
— Хай!.. — махне рукою Оленка та й піде. Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигоні, на кладовищі, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хаті гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворі, — ходить боса біля хати й розхристана. Та день зійде, їсти і в рот іноді не візьме нічого.
А раз гірко-гірко якось до Сергія всміхнулась:
— А чого єсть люде — покінчають з життям? — питає у його.
Він:
— Хто його зна. Читав я, що через легкодухість усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далі так схвильовано:
— А не бачить цілі, розуму в житті, страждати і боятися поквитуватися з безцільним стражданням, боятися смерті, скиглити, хапатись за поли життю, аби тільки жить, не знаючи для чого і нащо, — не легкодухість хіба?
Зробилась бліда-бліда, з лиця спала і попід очима сині смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полієвкта місце Оленці. Заробив грошенят трохи під хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:
— На, — каже, — ший, щоб було в чім їхать на місце. — А Оленка сама собі пошить плаття уміла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVІ
Прийшов час і суда за город. Тільки не так вийшло це діло, як малося буть. Остапчук гадав, звісно, що Василя, "мужика необразованого", легко обійти на суді буде можна і тим більше, що за "чорта рудого" судили його, і він мовчав. А мовчав він тоді, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному суді — був свідком за когось — як обороняються люде, так і собі тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не брав участі в розборі діла цього, бо як з ним, Василем, сам діло мав по суду. (А за "чорта рудого" цей же і суд дав йому щось більше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а він добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так і зробив. Бо Василь і сам трохи зачув Остапчука з тої кімнати, де закусювали саме вони.
— Учити треба таких, — чулось звідтіль. — А то... ні за що тоді нашого брата будуть мати, всі чортами рудими зватимуть нас.
І от тепер свідка Бовкуна і справді допитувать не всиловались. Та Василь сам умішався сюди.
Суддя, що сидить посередині, червоний, у синій чумарці, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василій захопил?
— Іменно так, захопив.
— Ну, більш нічого.
Василь аж з лавки підскочив.
— Як нічого? — почав до судді. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?
— Нас нічого вчить! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" — крикнув.
— Та ні, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далі двері знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого судді, що сидів праворуч, товстий, у чорній чумарці, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полізти.
— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далі: — А не скажете, як, приміром, захопив Василій? — до Бовкуна.
— Та так... звісно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нічого. Одказали Михайлові. Прийшов він додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Ніяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витріщила очі, далі:
— Що ж ти робив там?! Тобі б же настоювати було, прохать суддів... Та це ж яка радість ворогам! А, боже мій!..
Похитала головою, плюнула та й пішла до Оленки, що сиділа в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала до неї.
— Як зазнавайся?
— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського підеш: за вгород поклопочеш. Почервоніла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепіться!
Пішла Палажка в хату, знов: і сякий і такий — почала кричать на Михайла.
Як по душі дере Оленці той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так швидко. Де б ділася, що б робила? Ходила-ходила, далі поза клунею, та до Сергія пішла, не знає й чого.
Був у хаті Сергій, у шаховці рився чогось. На лаві сидів Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полієвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.
"І ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой світ! — думає. — Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності". — Подумала, далі: — Заграй мені, — до Сергія.
Зачинив Сергій шаховку, оддав Грищенкові ноти якісь, узяв скрипку.
— Якої тобі, польки? — побренькав, грає.
Увіходить Василь, прийшов із суда, поставив ціпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тільки нелюбо так глянув. Почервоніла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", — подумала.
А він і справді взнав. Знакомий писар у волості сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От і вір їй! — здивувався Василь тоді. — Що вона добра до тебе: і ходить, і все.
Сів на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке діло піддержала!" — думає.
Сергій:
— Може, козачка ще тобі?..
(Продовження на наступній сторінці)