— Кінчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й місце гуляще в одній.
— А як я взнаю про те, чи буде місце мені, чи ні?
— Напишу нехай через місяць отам... Звідаюсь ще де з ким.
— Такий добрий... — Оленка до батька.
Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стіни білі, покрівля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким поріс. Квітничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пішов. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. А сад ззаду так і наліг на той домик.
"От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селі у второкласній; житиму у хаті в такій; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і... він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним".
Михайло:
— А євангелія в оправі золотій тут? — на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всміхається.
— Отож гляди її, з нею скрізь буде хортуна тобі. В поле виїхали. Сонечко вранішнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он і там гаї по долинах червонобокі пішли. Там он річка блищить в очереті. А он десь церква біліє в селі. Чорніють яри. Перепілка, чуть, десь у житі лящить. Жайворонок белькоче вгорі.
— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синіє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленіє — пішло. Вітерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубіють в гущавині. А ось коноплі чорніють, запахли. Горох по могилі послався. Могила висока така.
"Могила... — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарів чубатих, козацьких? чи, може, аж скіфів?.. Де все ділося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилі тій спить?.. Боже мій, нащо той сон, такий вічний, страшний, коли життя таке гарне?!"
Сонечко вже височенько підбилось. Вже поминули й Гупалівку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вітряки степурівські. Степурівка он збоку. А ось уже й гай: звідтіль і звідтіль на дорогу наліг. Дорогі, рідні місця! Там он, де якийсь кущик росте, колись куріпочку зігнала Оленка, ягід шукала; а там, на підгір'ячку, рвала купало...
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербівський чоловік, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.
— Студент Кочурин, — батько Оленці.
Чула про Кочурів Оленка. Савка, візник їх, розказував про їх батькові в хаті при їй. Пани вони, люди багаті, освічені. Старий Кочура в земстві чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербівки на хуторі.
"Що, якби познакомиться з ними?" — подумала Оленка.
Дачники в їх часто бувають. Учитель з гімназії, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоці родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.
Поздоровкався Савка, проїхали.
"Боже мій, — подумали, — невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої освіти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними".
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дітвора городить з пісочку. Он у спориші стовп білий стоїть, "Вербовка" чорніє на дощечці.
— Здрастуй, рідне село!
Вилами улиця. В ліву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустріч іде; Парася біжить.
— Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-під груші, зеленіє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлівці напирають. Клунька під кленом чорніє.
— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвіла!
В хату ввійшла: невеличка, стеля так низько, а стінка напільня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
— Ріднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворі;
Парася — школярка уже — угіллячка з печі дістає, батько вигіряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хаті, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рідне усе, — розігналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
І тут почалось.
— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервоніла Оленка, зупинилась.
— А вам що? — питає.
Мати:
— До сяких-таких не ходи!
— Ось киньте-бо це!
— Не йди, я тобі кажу!
— Та поки ж це буде? — махнула рукою Олейка, пішла.
Мати:
— Та не дозволю ж я, — кричить, щоб моя дитина, що найук дійшла отаких, та до ворогів моїх ходила! — Вхопиш палюгу та трах, трах нею по шибках у хаті своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і двері напроти дверей.
— Що там таке? — обзивається.
— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втішайся!
— З ума зійшла? — Оришка їй.
Палажка:
— Ось тобі, о! — крутить дулі, дає Оришці. Якісь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипів самовар, ніхто й чаю не пив.
Х
Обгортає Палажка на грядках картоплю після цього якось і дійшла до обніжка, що лежить гребеником між частками Василевою і Михайловою. Такий він бридкий їй: так нерівно город розділяє і за ним такі вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", — думає.
Подивилась до Василевої хати — не видно нікого та за соняшниками не дуже й примітне її, нахилилась, клює шарівницею обніжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обніжкові зазубні робить, а поз обніжок, піддовбуючись під його, рівець прогортає.
"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бік, — думає, — до ворогів посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обніжка наблизивсь. Побачив — скипів. Сердитий-таки якийсь він, чорний, усатий. Побіг, ухопив заступ, давай загортать той рівець, зазубні ті. І землею з грядок Михайлових загортає.
— А, сякі-такі!.. — кричить.
Михайло був тоді в хаті у себе з чоловіком одним. Як вискочить.
— Що то ти робиш!— визвіривсь на Василя.
Василь:
— А то он що пороблено? — показує йому зазубні.
Бачить Михайло, що пороблено, і хто поробив, догадався, бачив біля обніжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка більша, він те знає.
— Що ж там? Нічого! — Василеві він.
— А, так нічого тобі!
Горне Василь з грядок його землю та зачіпає й картоплю йому.
— Рятуйте! — кричить Михайло.
Виходить з хати і чоловік той. А чоловік той — Семен Остапчук. Чоловік багатий, поважний, письменний. Був він од Вербівки суддею тоді в волості. Іде й він до обніжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
— Що таке? — питає.
— Подивіться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обніжкові це?
Подививсь Остапчук, та тільки не за Василем оступивсь. Василя не любив він за його вдачу сувору, що й до його, судді, він непривітливий був. А Михайла тоді ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, і пообіщав Михайло.
Всміхнувсь Остапчук та:
— Що ж? тут... нічого такого. Почервонів Василь:
— Як нічого? — крикнув на Остапчука.
Остапчук:
— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Він:
— А що ж?.. Лізуть у мій огород, і нічого? Михайло:
— А як у тебе он і город ширший, і не кажеш того!
— А тобі що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь і Остапчук на Василів город: од обніжка до улички, і на Михайлів: од обніжка до ліски,-городи узенькі, примітно, що ширший, хоч і не набагатечко.
— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонів ще дужче Василь:
— Так і ти... і тобі заздро, що город ширший у мене?-визвірився на Остапчука.
— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.
— А що ж?
Остапчук:
— Грубіян отакий... У город он лізуть до його... До такого і слід лізти.
— Що ти? Що слід лізти? — скипів Василь. — Що ти, чорт рудий, піддрочку даєш?
Дивиться Остапчук, почервонів, далі:
— Що ти? що ти мені оскорбленіє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! — обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свідком будеш: процентуюсь.
Увійшли в хату Остапчук та Михайло. Була в хаті й Палажка, сиділа на полу, пір'я в решеті драла. Оленки ж не було й у городі, десь зійшла од клопоту. Всміхається Палажка: увесь час у вікно одсунене слухала бучу. Остапчук нічого. Увійшов у хату, щоб ціпок узять та додому йти та й... сів на лаві, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак і його, суддю, такого чоловіка поважного, так образив! І за це йому тільки арешту може буть суток з скільки. Щоб і робив йому! Підняв голову:
— А з якого благополучія у його, прохвоста, город більший? — почав до Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сів на лаві й собі та:
— Подарував старий йому трохи... підліз.
— А документа ж ніякого в його нема од старого?
— Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
(Продовження на наступній сторінці)