— Чорті — стукнув Баландін кулаком по коліну. Взяв склянку, в якій стирчав термометр, зазирнув усередину, витяг його. Присунувши настільну лампу, уважно оглянув термометр — зеленкуватий капіляр, приладнаний до сріблястої планки, червона цифра 37; потім повернув термометр і прочитав на його спинці: МАКС 1/10°С ГОСТ 302-41.
Ігор мовчки стежив за Баландіним.
— У неї тридцять вісім та чотири, — сказав той.
— Може, реакція на інтерферон?
— Навряд.
— Я піду.
— Залиштесь, — попросив Баландін. — Чи ви теж...
— Ні, — одразу відповів Ігор. — Я себе нормально почуваю.
— Тоді залишайтесь.
— Махов не вірить в інтерферон, — сказав Ігор.
— А я вірю. Бо це все...
Баландін наблизив сигарету до розпеченої спіралі. Запалив. Опустився на диван — важко й недбало, зірвавши при цьому зі спинки простирадло, яким застелений був диван.
— Може, й справді вона застудилася, — сказав. — Якщо почнеться — введемо ристоміцин.
— Не доведеться, — сказав Ігор. — Це грип.
— Я теж так думаю, — зітхнув Баландін. — Мабуть, просто застудилася.
— Я нещодавно переглядав старі часописи, — сказав Ігор. — Дивлюсь — Пірке. Француз з вусиками. Покінчив життя самогубством. Разом з дружиною.
— Який це Пірке?
— Той, що відкрив реакцію. Від нього тільки реакція й залишилася. Всі її знають. Навіть у дитячих садках. А хто знає про його трагедію? Кого це цікавить? Нікого. Жила людина, жила, і залишилася од неї сама тільки реакція.
— Навіщо ви б'єтесь над цими питаннями? — набурмосився Баландін. — Вирішити не вирішите, а ось нерви... Мене в молодості теж хвилювала проблема безсмертя.
— А зараз?
— Це все одно, що займатися відкриттям перпетуум-мобіле. Безглуздо. Хворобою Джосера — прошу.
— Вам добре говорити. Ви зробили своє діло, дай боже, А від таких, як я, нічого не залишиться.
— Облиште, — сказав Баландін. — Ні від кого нічого не залишиться. Все це брехня. Головне не в цьому. Нема чого пнутися в Наполеони, Треба просто робити своє діло. Якщо воно чисте...
Розпечене око електроопалювача жевріло в сутінках кімнати, де горіла невеличка настільна лампа з абажуром із провоскованого цупкого паперу —освітлений був лише письмовий стіл, а весь простір кімнати померкнув, потонув у тінях, зменшився; біля насупленого, м'ясистого обличчя Баландіна спалахував вогник сигарети — міцні щоки Баландіна вкривалися миттєвими загравами.
— Вам гріх скаржитись, — вів далі Баландін. — Це я у цейтноті. Вам поталанило з цим Джосером... У ваші роки вивчити нову, невідому інформацію... це просто щастя. Я вам заздрю. А взагалі, якщо хочете знати, ми історично приречені,
— Як це?
— Дуже просто. Приймайте це як належне. Ось я працював над висипним тифом, його зараз дуже мало. В двадцяті — тридцяті роки він був головною проблемою інфекційної патології. Всі наші роботи вже майже забуті. Вони помруть, чесно прислужившись... Так, власне, сталося з холерою. Отже, не будемо вимагати од історії більшого, ніж ми заслужили. Архіви історії й так вщерть переповнені... їй нікуди дівати череду генералів, вождів, поетів... Куди вже нам. Ми — невідомі солдати. Як у тій пісні співається: У незнакомого поселка, на безымянной высоте...
— Миколо Петровичу, — спитав раптом Ігор. — А тоді, на Західній... ви довго в полоні були?
Баландін уважно подивився на Ігоря. Затягнувшись сигаретою, відповів відчужено, ніби раз і назавжди завчений урок:
— П'ять годин сорок хвилин. Оглянув пораненого, зробив перев'язку, наклав шини... Через дві години він помер. Неймовірна втрата крові. Вранці мене повели. Без пов'язки. Ми йшли понад яром. Був туман. Я скочив у яр — і побіг.
— Стріляли?
— Стріляли. Двоє. З автоматів... Ідіть лягайте. Я ще попрацюю.
... Махов одчинив двері віварію — і опинився в лабораторії. Він почув запах тварин — цей гострий аміачний сморід видався йому затишним, хатнім. Обережно пройшов по коридору, намагаючись не зачепитися за дитячу ванночку, і проскочив повз кабінет Баландіна (замість скла, вибитого Лозицьким, у дверях жовтів лист паперу). Загуркотів мотор холодильного прилавка — і Махов посміливішав. Штовхнув двері канцелярської кімнати ногою.
— Сергію? — радісно здивувався Ігор. — Прийшов?
— Тихше.
— Де вештався?
— Надворі. Змерз. Холодно.
Шкіра на його вилицях здригалася, він хукав на пальці — не міг зігріти. Спитав байдуже:
— Шеф лаявся?
— Нічого, — сказав Ігор. — Я пояснив. Все о'кей.
— Морозить. Треба було плащ узяти...
— Ти пішов, а я злякався... Ну, думаю, викине Серьога зараз нам номер. Полетить куди-небудь. В тайгу, дуже просто. На комсомольську ударну будову.
— Олень, — з презирством кинув Махов. — За кого мене вважаєш? Я службу знаю. Не бійся. Нікого не зустрів. Жодної людини.
— Ти лягай, якщо морозить. Я введу тобі окситетрациклін.
— Там автомат з газованою водою... Біля магазина. Склянка стоїть. Пити закортіло. Там завжди гарна вода. Смачна... Не втік, не бійся. Захотілося на повітря...
— Лягай. У тебе зуб на зуб не попадає. Зараз фуфайку дам. Роздягайся.
— Погано мені стало, — сумно сказав Махов, скидаючи сорочку. — Не можу так жити.
Він легенько постукав долонею по грудях.
— Не можу. Ти все жартуєш, а я не можу... Чому ти можеш? Не знав, що ти такий... А я — мов ганчірка. Розумієш, Ігорю? Знаю, що померти кожному доведеться... але не можу... Страшно мені все це уявити... Мухи по обличчю лазитимуть. Більш за все боюсь... А я навіть не поворухнусь... Мухи люблять лазити. По губах...
— Лягай, — сказав Ігор сердито. — Вигадав таке. Восени мух нема. Зовсім здурів. Піду шприц візьму.
XVIII
Золотаво-рудий, з шорстким пунцовим гребенем на голові півень закричав, намагаючись змахнути крильми, але не спромігся. Підкрильцеві вени було зранено голками шприців — лабораторія повсякчас потребувала пташиних червонокрівців. На підкриллях, під тонкою пергаментною шкірою, синіли крововиливи. Золотаво-рудий, з чорним, червоним та мідно-оранжевим пір'ям півень закричав нестямно, переможно, заклично. Його зойк роздер тонку, прозору тканину тиші в лабораторії.
Ігор прокинувся — і вийшов нарешті з лабіринту страшних апокаліпсичних видінь; зникли також легкі тони досвітнього сну — чисті, наче японські гравюри, спогади дитинства.
Махов розметався на постелі — ковдра лежала на підлозі, він спітнів і важко дихав.
Ігор прикрив Махова і, похапцем одягнувшись, пішов у віварій. Лабораторія спала — сталеве заціпеніння приладів ще не розбудив щоденний гармидер. Лампи денного освітлення вже не горіли — здавалося, що в скляних рурках запаяно молоко (рурки спочивали в маленьких жерстяних ночвах). В заскленій шафі, зробленій з темного дерева, виблискували аналітичні терези — хромовану чутливість їхнього механізму оберігав од впливів навколишнього світу спеціальний важіль: терези, які втратили чутливість, ставали мертвою подробицею лабораторного пейзажу. В штативах, на столі, стояли сотні пробірок, в яких заломлювалось та розгалужувалось слабке світло нинішнього дня. Багряно просвічували флакони з еозином.
Золотаво-рудий півень здивовано, розгнівано подивився на Ігоря і знову скрикнув, безпомічно ворухнувши крильми. Ігор підійшов до стелажа і, глянувши на картонні бірки, на яких значилися серії експериментів, одчинив одну з кліток. Там лежало на сіні шість задубілих морських свинок — одна з тваринок впала в бляшану коробочку з водою. Тоді Ігор, хвилюючись, оглянув бірки на інших клітках. Знайшовши потрібну, одчинив дверцята. Лагідні, смішні дурники — їх теж було шестеро — заметушилися в клітці. Ігор взяв одну свинку в руки — вона сіла, причаївшись, на його долоні. Потім дряпнула Ігоря гостреньким рожевим кігтиком.
— Ух ти, руденька, — сказав він, гладячи її шовковисту спину.
І замкнув звірятко в клітці.
Потім квапливо підійшов до дверей Баландіна і постукав.
— Входьте, — відгукнувся Баландін.
Він голився, здираючи скальпелем щетину. Де-де шкіра на обличчі Баландіна була порізана. Перед ним лежала газета, де висихали білі пухирі мильної піни. Баландін запитливо глянув на Ігоря.
— Вони живі, — сказав Ігор, спостерігаючи, як з'являється на шкірі Баландіна кров'яна плямка. Баландін витер скальпель об газету. На газеті залишився ще один — червоний — пухир.
— Вони живі, — сказав Ігор. — Вакцинована серія... Контрольні загинули. Всі!
Плямка збільшувалась, нарешті по щоці Баландіна побігла тоненька цівка крові. Баландін ступив важкий крок до Ігоря.
— Живі, — сказав Ігор. — Я сам бачив.
Вони побігли у віварій. Баландін хапав свинок, трусив щосили — і жбурляв у клітку.
— Завчасно... — хрипко сказав він. — Радіти завчасно. Ще доба. Але це вже щось... Нехай хоча б добу ще пожили, чортяки.
Золотаво-рудий півень горланив щосили. Баландін спохвату розмазав кров по обличчю — у нього був безпорадний, безглуздий вигляд; він стояв у піжамних штанях та в синій майці біля розчиненої клітки, витягав то одну, то другу свинку. Нарешті закрив клітку. І відчинив двері віварію. Ігор та Баландін стояли на порозі, вдивляючись в синій, все більш темніючий пружок гори.
Гора курилася. Гіркуваті, махоркового кольору дими піднімалися вгору в німій тиші; дими зачиналися в попелі, серед мокрого гару, в тлінні листя, що настовбурчилось од холоду. Нічого ріднішого не було од того невиразного запаху димів, чомусь невіддільного од спогадів про свіжоздоєне молоко, криницю, матір...
Нарешті в димному світі виникло томливе сонце — важкий розпечений зливок, який виплив із осінніх задніпровських просторів, ніби батисфера, що вихоплюється з надр океану. Сонце кинуло мерзлякувате світло на київські горби, і на град велик, що воссіяв на цих горах, і на лівобережну ніздрювату кору пісків, і на темні, слизькі смуги заплесків, обмитих струменистими водами Дніпра, які раптом вкрилися оранжевими карбованими брижами сонячної стежки, що побігла по хвилях, ковзнула по вранішньому вогкому гудрону, по сивих дахах, по золотих банях, під якими колись було мовлено віщі слова Мономахового казання: "Смерті бо ся, діти, не боячи ні від раті, ні від звіра, але мужськеє діло творіте".
1964 р.