— Як ви сміли? — горлав Баландін, трясучи кулаками. — Ви мене спитали?
— Ліля не винувата, — втрутився Ігор. — Спирт я взяв. У сейфі.
— Помовчте всі, — сказала Дорошенко. — Давайте спокійно все обміркуємо. Не думаю, щоб він втік... Тут щось не те. Нерви не витримали.
— Нерви, — гнівно сказав Баландін.
— Він повернеться, — сказав Ігор.
— Навряд, — кинув Баландін.
— Якщо через дві години він не повернеться, — Дорошенко подивилася на годинник, — ми дзвонимо в міліцію, просимо влаштувати облаву.
— Що це за термін такий — дві години? — спитав Баландін, сідаючи верхи на стілець. — Ви можете пояснити, на чому він грунтується?
— На інтуїції. Сергій повернеться. Дві години — крайній строк. Хміль мине...
— Через дві години він може бути в Москві. Ви гарантуєте, що ця людина не наробить дурниць?
— Він прийде, — наполягала Дорошенко. — Схаменеться і прийде. Поки що нічого страшного не сталося.
— Поки що! — вигукнув Баландін. — А якщо через п'ять хвилин у нього почнуться продромальні явища? А якщо він уже виділяє віруси?
— Треба чекати, —сказала Дорошенко. — Іншого виходу нема. Не побіжимо ж за ним. Рано ще панікувати.
— Добре, —сказав Баландін. Він обхопив рукою чоло, пальцями стиснув скроні, — Будемо чекати. А з вами, Лілю, у мене буде окрема розмова.
— Завтра буде гарна погода, — відзначив Ігор. — Без опадів.
Дорошенко підійшла до вікна. Вона засунула руки в кишені халата і пильно вдивлялась у свою тінь, що виникла на висвітленому електрикою прямокутнику, який впав на чорноту землі.
— П'ятнадцятого січня Івасикові мине рік. Ходитиме вже. Вони кумедні, коли ходять... Продибає два кроки, стане і дивиться. Хотіла б я побачити... Раніше шкодувала, що не дівчинка в мене.
Вона говорила не обертаючись; вона дивилась, як повільно погойдується її велика тінь. її голос лунав рівно й безпристрасно, як на конференції, коли людині надають право викладати факти — самі лише факти.
— Тепер я не шкодую. А раніш бувало думала: дай боже, щоб дівчинка народилася. Я б їй трусики шила... з мережаною лямівкою. І ляльки мені подобаються — німецькі. Із скляними очима. Купувала б їй ляльок. Зачіски в них справжні. А народився Івасик. В перші місяці шлунок у нього поганий був. Намучилась я...
— Так, — зітхнула Ліля, — з хлопцями наберешся горя, їхала це я недавно в трамваї. Сидить переді мною жінка з хлопчиком. Голова у нього хусткою обмотана. Велика така голова. Очей не видно. Мати сидить і лупцює його. Ліктем б'є. А вія реве. А вона його лупцює. "Іроде, — каже, — так тобі й треба". Тут пасажири вже не витримали. Поруч сидів дядько. Трохи схожий на Філіпова. "Як же це так, мамашо, — каже. — Ая-яй, недобре. Ми до комунізму йдемо, можна сказати, а ви дітей лупцюєте. Дитину треба гуманно виховувати". Всі тут, ясна річ, давай заступатися за хлопця. Мовляв, так не можна. Тоді мати розв'язує хустку. "Дивіться, — каже. — Це ірод. Я йому ще не так всиплю. До слюсаря, — каже, — їдемо". Дивляться всі — у нього на голові нічний горщик. "У війну, — каже, — паразит, надумав грати. Начепити начепив, а зняти не може. Тепер треба пиляти. Тільки рот видно..."
— Піду ляжу, — сказала Дорошенко. — Нездужається мені. Втомилася.
Вона пішла до дверей.
— Стійте, — піднявся Баландін. Він витяг із склянки, що стояла на письмовому столі, термометр і струснув його. — Ось візьміть.
— Нічого, — сказала вона. — Просто я сьогодні втомилася. Спати хочеться.
— Ви все ж таки візьміть.
Вона зняла халат, акуратно склала його, просунула термометр за виріз кофточки.
— Сідайте, — сказав Баландін.
— Як перед від'їздом, — ніяково усміхнулася Дорошенко. — Всі сидять.
Баландін глянув на годинник.
— До речі, — сказав він. — Лілю! Вчора Твінг дзвонив. Хвалив вас. Сказав, що ви увійшли в збірну району. Поздоровляю.
— Дякую. В понеділок турнір, а ми ще жодного разу не тренувалися.
— Нічого, — сказав Ігор. — Ви всіх подачею задушите,
— Миколо Петровичу, — сказала Дорошенко. — Знаєте, де записи по вакцині?
— Знаю.
— В правій шухляді протоколи. Сьогоднішній не встигла записати.
— Завтра запишете.
— З одним тільки я не можу примиритися, — сказав Ігор. — Як швидко люди все забувають. Пішли ми на вершину. В цьому році ходили. Цікавий горбок. Безіменний. Ну, ми думали — першовідкривачі. Не ступала нога людини і все таке інше. Горбок не ого-го, але наш. Вийшли. Сонце лютує. Дивимось — тур. Розгребли ми камінці, виймаємо іржаву банку. В ній —записка. "Висходження на честь геройського польоту славних сталінських соколів — Чкалова, Бєлякова, Байдукова. Учасники Всесоюзної альпініади: Синягін, Корольков, Васютинський. 21 червня 1937 року". Хто вони такі, де зараз? Наші хлопці не знають. Я потім у всіх питав: знаєте? У старих альпіністів, у кого тільки не питав. Ніхто не знає. А хлопці ризикували. Там такі стіни — озвіріти можна.
— Жах, — сказала Дорошенко. — І навіщо це людям?
— Для кого гора, а для кого — бабка... Та, що її порішив Раскольников. Щоб переконатись — чи зможеш себе пересилити. Бабку зарубати — клопітливе діло. Зразу ж — відбитки пальців, спектральний аналіз, група крові... Строк дадуть. А гора —любе діло. Навіть заохочують. Залізеш — значить, пересилив себе, значить, ти сильна людина, — осміхнувся Ігор. — Там можна взнати — чи ти справжня людина.
— Дурниця, — кинув Баландін. — Себе пересилити хочете? Так їдьте у колгосп на просапку буряків. А то там самі баби загоряють. Але ж не їдете. Вам гори потрібні, пейзажики... Навколо цього вашого альпінізму накручено біс знає скільки міфів. Найсміливіші, найвитриваліші, най, най... Від підкорення Джомолунгми мені анітрохи легше не стало. І людству теж. Коняка на нашій стайні приносить людству більше користі, ніж всі ці ваші Тенсінги, Ханти... Одна конячка рятує до двох тисяч хворих на дифтерію. А вони?
— Уявляю, яке суспільство створили б ви, Миколо Петровичу, якби дати вам волю. Коняка-продуцент у центрі всесвіту. Людство не піднімається вище Батиєвої гори. У містах стоять пам'ятники великій і дрібній рогатій худобі, яка вславилася високими надоями... Гарненька перспектива.
Ігор ввімкнув електроопалювач, що стояв на підвіконні — тарілку з дзеркальною поверхнею; всередині тарілки на керамічному стаканчику була намотана спіраль. Поступово тарілка наповнювалась розпеченим повітрям. Ігор підніс руки до тарілки.
— Можна виймати, — сказав Баландін. — Ану, дайте.
Він одразу ж узяв термометр, подивився на поблискуючий капіляр, де схована була ртутна ниточка.
— Скільки? — спитала Дорошенко.
— Тридцять сім, — повільно сказав Баландін. — Тридцять сім і... шість.
Він струснув термометр і поклав його знову в склянку. Ігор стояв біля вікна, гріючи змерзлі руки. Дорошенко зняла з диванної подушки складений вчетверо халат, почала одягати. Ліля допомогла їй.
— Це не температура, — сказав, ні до кого, власне, не звертаючись, Баландін. — Мабуть, Євдокія Іванівна застудилась. Зараз би чаю з малиною. Щоб спітніти гарненько. Халат зніміть. І ляжте. Лілю, треба ввести окситетрациклін.
— Не треба, — втомлено сказала Дорошенко. — Навіщо? Їй-богу, не треба. Це я від Ілька. Піду. Дайте мені папір, Миколо Петровичу. Два аркуші. Ні, більше не треба. Дякую.
— Окситетрациклін в передпокої. В пакеті. Введете у вену.
— Добре, — сказала Ліля. — Зараз закип'ячу.
— Треба дзвонити в міліцію, — сказав Баландін. — Нехай організують облаву. Я зараз усіх на ноги поставлю.
— Ну почекайте, — сказала Дорошенко. — Ще хоч півгодини. Нічого з ним не станеться... Прийде. Двадцять п'яту серію будете ревакцинувати в наступну суботу. Щоб не забули...
— Пам'ятаю, — відрізав Баландін. — Ідіть лягайте. Негайно. Вам треба вигрітися.
— Це пройде, — сказала вона. — Це Ілько мене нагородив. Ви не турбуйтесь... На добраніч.
— Лілю, допоможіть Євдокії Іванівні. І шприц поставте.
— На добраніч, — сказала Ліля. — Все зроблю, як треба. Скільки ввести?
— Нуль двадцять п'ять.
— Гаразд.
Дорошенко повернулася.
— Папір забула.
— Беріть білий, —сказав Баландін. — Ні, не цей. Цей жовтуватий.
Спокійне було її обличчя, хоча виступила пітниця; очі вона опустила додолу, тіні сіріли в западинах. Вона простягла руку до паперу, і знову Ігор, дивлячись на її пальці, подумав: "Гіпсові".
Вона вийшла, слідом за нею поспіхом подалась Ліля.
(Продовження на наступній сторінці)