— Так. Менше! Тим гірше для мене. Через те, що я жив у коротеньких штанцях. Це найгірший діагноз: дитинство, яке затягнулося. Інфантильність. Дівчатка, футбол, силонова сорочечка — ох, ох, де дістав? Влітку Кавказ, сьогодні носять черевики з вузькими носами, завтра — з овальними, пляж, запишемо пульку? Записали. А що далі? Страждати атеросклерозом і ходити на футбол? Горланити раз на тиждень на свіжому повітрі? Ні, Махов. Я не згоден. Тільки пізно все це розумієш. Мені треба: було одразу, як прийшов у лабораторію, взяти за горло Баландіна: давай, дядечку, справжнє діло. А я що? Вечори відпочинку організовував. Ка-ве-ени. Стіннівки випускав. Патякав з усіма. А роки минають. Ти знаєш, скільки мені років? Двадцять сьомий. Три роки тиняюсь по лабораторії, а що зробив? Відсотки підраховував? Журнальчики читав? "Природа", "Успехи современной биологии", "Вопросы философии", кібернетика, генетика, сексуальне виховання. Все це цікаво, все треба знати. А діло? Де воно? Баландін — той зразу зрозумів. Він хитрющий. І сильний. Йому, либонь, теж хотілося пошвендяти. А він дні й ночі в лабораторії просиджував. У сорок шостому. Мені розповідали. Іноді доводиться визнавати свою поразку, хоч дуже це неприємно...
— Балачки, — заперечив Махов. — Йому легко було. Професорський синочок. А я вчився і на "швидкій допомозі" працював. Прийдеш у гуртожиток, ковтнеш що-небудь — і з ніг падаєш. Цілодобове чергування — а вранці на залік. Спробував би він. Багато відкриттів наробив би. Що ти знаєш про Баландіна? Він — зрадник Батьківщини. Йому простили, та не забули. І ніколи не забудуть. Такі речі не забуваються. Знаєш, кого він лікував? Коли його у банду взяли? Ватажка їхнього — Гонтаря. Звір... Під час війни цей Гонтар був штурмфюрером у дивізії СС "Галичина". В сорок четвертому пішов у ліс. Польські села вирізав. Знаєш, що вони витворяли? Дітей за ноги — і головою об стінку. А ця планарія, цей Баландін, лікував його потім. А скільки комуністів цей Гонтар убив? Крові пустив, дай боже. Нема чого за Баландіна розпинатися. Подумаєш — відкриття. На тобі та на мені він теж, практично, хоче відкриття зробити.
— А що б ти заспівав, Махов, якби до потилиці автомат приставили? Що?
— Що зробила Зоя Космодем'янська? — спитав Махов, покусуючи губи. — Га?
Білі скелети віконних рам перекреслювали чорний простір ночі, де гудів вогкий вітер, який розірвав щільну пелену хмар над містом: у небі виникли острови, засіяні зорями, і ці острови все збільшувались та збільшувались.
Помовчали. Потім Ігор сказав:
— Пити хочу. Ти як?
— Не хочу.
— Звідки ти все знаєш? Про Баландіна?
— Знаю, — сказав Махов, дістаючи з шухляди склянки, що пахли спиртом. — Брат розповідав. Василем його звали. Загинув на Західній. В сорок восьмому. Бандерівці вбили. Молодший лейтенант. Зараз йому було б тридцять вісім років. Вимий склянки.
Газовий лічильник клацав без упину. "Що вони там роблять?" — подумав Ігор.
— Піду подивлюсь, — мовив Ігор. — Хочеш — принесу ще кефіру? Принести? Холодний.
— Не треба. Ненавиджу.
— Як знаєш, — сказав Ігор.
Він пішов у лаборантську. Ледве ступив у приміщення, де стояв холодильний прилавок, як почув пряний запах смаженого м'яса. Ковтнувши слину, постукав у двері лаборантського покою. Ліля докірливо подивилася на нього. Вона стояла біля ванни. Дорошенко смажила м'ясо на газовій плитці. Євдокія Іванівна перегортала шматочки металевим шпателем. Вона перекладала шпатель з руки в руку.
— Скоро вже, — обізвалася вона, глянувши на Ігоря. — Голодні?
— Що — скоро? — з п'яною підозріливістю спитав Ігор.
— Хіба ж це яловичина? — сказала Дорошенко. — Суцільні жили. Це для чоловіків харч. У кого зуби міцні.
— Я думав — ви наукою займаєтесь...
— Кличте Миколу Петровича. — сказала Дорошенко.
— Зараз. — Ліля глянула на термометр. — Тридцять вісім.
Вона вийшла.
— Ігорю, покличте, будь ласка, Сергія, — сказала Дорошенко. — Я хочу, щоб усі були.
— Зараз покличу.
— Покуштуйте, — Дорошенко подала йому шматочок смаженого м'яса.
— Геніально, — промимрив Ігор. — Нічого кращого я в своєму житті не їв.
В лаборантську увійшов Баландін. Він усе ще був у халаті з іржавою плямою спереду, ліворуч, у старому фельдшерському халаті зі стоячим комірцем (Баландін ніколи не носив лікарських халатів, які застібаються спереду), Баландін вдихнув м'ясний запах, що йшов од плитки. За ці дні він обріс сивіючою щетиною, яка вкривала його щоки та підборіддя.
— Що тут у вас? М'ясо?
Руки його були в машинному маслі. Ліля прийшла слідом за ним і сказала:
— Я їстиму з заплющеними очима. Уявлятиму, що це смажене курча.
— Лілю, — здивовано сказав Баландін. — Що це з вами?
— Що? — Ліля подивилася на себе.
— Вам личить.
— Халат?
— Зрозумів, — сказав Баландін. — Ви губи нафарбували. Дивіться, ви просто красуня.
— Зараз витру, — образилася Ліля.
— Ні-ні, — швидко сказав Баландін. — Мені подобається. Серйозно. Товариші, як ви вважаєте?
— Справжня секс-бомба, — сказав Ігор. — По жіночій лінії ми б'ємо всі лабораторії.
— Знущаєтесь, — сказала Ліля, усміхнувшись.
— Гарно, гарно, — сказала Дорошенко. — Ігорю! Миколо Петровичу! Я хочу, щоб ми всі разом зібралися. І Махов. Повечеряємо.
— Гаразд.
— Я тільки прошу вас: не сваріться.
— Гаразд, — повторив Баландін.
— Холодна війна закінчується, — урочисто сказав Ігор. — Перемагають принципи мирного співіснування. Чудово. Готуйте вино та м'ясо. За нами діло не стане. Йду за Маховим.
Дорошенко повернулася до плитки. Від пательні розліталися в усі боки гарячі приски. Дорошенко перевернула м'ясо — воно зашкварчало ще дужче.
— Махова нема, — сказав, повернувшись, Ігор.
Ліля подивилася на Ігоря. Дзенькнула тарілочка: Баландін зачепив її ліктем. Дорошенко озирнулась. Ігор стояв на порозі.
— Його нема. Я обшукав усю лабораторію. Він пішов.
XVII
Злива вщухла. Лише подеколи рвучкий вітер, що шумів у деревах, народжував краплепад. Очі Махова звикли до темряви — він піднімався по схилу гори, обминаючи дерева, стовбури яких, наче колонада з чорного граніту, вимальовувались на тлі нічного неба. Ноги промокли — ось уже з годину Махов безцільно блукав по території інституту, продирався крізь чагарник, підходив до віварію, сараїв, майстерень, ховався в глухих, порослих бур'яном ярках біля самого паркана. Зазирнув Махов і на стайню — в густій темряві чулося зітхання сонних коней, уривчасте іржання. Ходити біля віварію було небезпечно: можна наскочити на собак — безпородні, добродушні, з настанням ночі вони лютішали, стаючи господарями верхнього двору. Махов чув, як його кликали. Ігор, вийшовши на ґанок, кілька разів крикнув щосили: "Сергію! Сергію!"
Махов слухав, зацьковано причаївшись, потім знову починав своє кружляння. Зійшовши на гору, найвище місце інститутської території, Махов зупинився. Він замерз — був без плаща — і намагався засунути руки під пахви. Звідси, з гори, видно було все місто — чорний уламок антрациту, — яке де-не-де блимало вогнями в вікнах. Десь унизу працював гучномовець. Грали бравурний марш. Вишикувались над містом в перпендикулярну лінію червоні світуни на невидимій телевізійній вежі. Перевівши подих, Махов попрямував до паркана. Подався вздовж мокрих, колючих дощок, спотикаючись і ковзаючись. Нарешті знайшов те, що шукав. Це був лаз у паркані — ним користувались робітники, що мешкали ген там, у полі, в маленьких дерев'яних будиночках; лаз був зручний — він скорочував шлях додому, а декому — хто ніс дошки, відрізки труб або запчастини від холодильника — діра в паркані дозволяла уникати неприємних зустрічей з інститутськими вартовими. Махов зігнувся й шугнув у лаз.
— Це чортзна-що! — кричав Баландін, бігаючи по кабінету. — За такі речі треба вбивати.
Ігор, Дорошенко та Ліля сиділи на дивані. Ігор хотів закласти, як звичайно, ногу на ногу, але не міг, тому що Баландін безперервно сновигав по кабінету, ледве не наступаючи їм на ноги.
— Ось справжнє обличчя цієї людини, — казав Баландін. — Як на долоні. Він зірвав карантин у найвідповідальніший момент. Всі наші зусилля затримати вірус Джосера в межах лабораторії втрачають сенс. Я розцінюю це як зраду. І боягузтво. Якими б не були стосунки в лабораторії — це наша внутрішня справа. Але піти з лабораторії... Що тепер накажете робити?
— Може, подзвонити? — запропонувала Дорошенко.
— Кому? Кому дзвонити? Додому? У нього нема телефону. В міліцію?.. Оголосити всесоюзний розшук?.. У військову комендатуру? Щоб оточили район інституту? Куди?
— Не треба нікуди дзвонити, — сказав Ігор. — Провітриться і прийде. Йому, мабуть, погано стало. Ми трошки випили з ним...
— Ах, випили? — ще більш розлютувався Баландін. — П'янку влаштували? Свято, чи що? Шмаркачі. Лілю! Ви спирт дали?
— Я.
(Продовження на наступній сторінці)