Годинник Петропавловської пробив дев'яту. Господи, ще тільки дев'ять!.. Ночі такі страшні й предовгі, налиті вщерть думками, болем, передчуттям чогось сумного... Ніччю самотина його вгортає, душить... А ще коли удвох з пітьмою!.. Якби ж він міг заснути звечора й проспати ніч, то, може, чувся б ліпше…Знову хтось прочвалав, похрускуючи пришерхлим снігом... Хоча тоді був березень, — ба, навіть уже останні числа, — сніг ще лежав... Морозець теж прихвачував його надвечір кіркою... Хоч він тоді нестямний був од щастя, а пам'ятає добре і свій приїзд, і перші дні в столиці...
...Локомотив посіпався, протяжно свиснув і зупинився. Крізь вікна й уже з перону бачив таке знайоме і незнайоме місто... Гадав тут бути ще восени, а вже й весна надворі. Із Петербурга в киргизький степ його колись доправили за вісім днів, а звідти до Петербурга він діставався трудно аж вісім місяців! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь стихійне лихо чи моровиця, — його затримали на півдорозі й заборонили в'їзд до столиць. Хотіли ще й вернути до Оренбурга, так добрі люди не допустили...
Як не було, а він стояв на петербурзькій вулиці й не міг тому повірити. Збулось нарешті!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожі чули той урочистий, святковий дзвін, бо озирались... Господи, невже кінець його стражданням, його тяжкій покуті за гріх великий — правду!.. Взяв візника й сказав йому, щоб їхав Невським. — Та не гони так, братику! — торкнувся його плеча. — Дай подивитись...
Вперше у нас у Петербурзі? — спитав візник.
— Ні... Просто не був давно, вважай, тринадцять років... Жаль, темно вже!..
— В готель якийсь поїдемо?
— Ні, на Морську, будинок графа Уварова.
Візник зиркнув з повагою. Аж ніби якось виструнчився, наскільки це було можливо зробити сидячи. Невдовзі він засовався, засумнівався. Видно, малий багаж та борода приїжджого йому вселяли сумнів.
— А ви... — хотів спитати.
— Не граф. У графа живе мій друг, — вніс ясність. — І в мене є чим розплатитись з вами. Візник притих, втягнув у комір голову.
— Гони! — гукнув йому Тарас.
Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянім світлі батогом.
Михайло його одразу і не впізнав. Дивився своїм ласкавим поглядом і ніяковів.
— Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченків щирий приятель...
— Тарас?! — гукнув господар вражено.
— А то ж яка личина... Обнявшись міцно, поцілувалися.
— Лакеї графські мене злякались: думали, що я варнак. — сказав Тарас із посмішкою.
— А ти ввійшов з Великої Морської?
— Еге. Бо ти ж мені писав "у домі графа Уварова".
— І не сказав, що вхід до мене з Мойки? Ну й ну... З незвички терлись, м'ялись, — бо дружба їхня, власне, була листовна, — й не знали, як повестись далі.
— Слухай, — сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, — у тебе є щось на вечерю?
— Знайдеться...
— Ну й чудово! Бо я голодний, як сірий вовк!
А я розвісив вуха... Пробач, — засяяв усмішкою Михайло. — Тут роздягнись, а тут з дороги вмийся... Проходь туди... Я зараз!
Невдовзі вони уже сиділи за сервірованим на двох столом.
— З приїздом!
— Будь здоровий... Ух!.. Ну й горілка!..
— Наша. Прислала мати з Гирявки.
— Дай боже їй здоров'я.
— Кому? Горілці?
— Матері!.. І сало звідти?
— Як ти про все дізнався?
— Я українське сало впізнаю навіть на тому світі!
— По другій?
— Можна, — кивнув Тарас. — Щоб першій було не так самотньо... Ну й сало, ну й горілка!..
— Ти, як Семен...
— Гулак, котрий ще й Артемовський?
— Жде не діждеться. Місяць ледь не щодня навідується, чи не приїхав...
— Славних я маю друзів! Що б я без вас робив!..
— А що було б без тебе з нами?.. — м'яко сказав Михайло. Це впало тихим щастям йому на душу.
— Слухай, а Федір, брат твій, у Петербурзі? — змінив скоріше тему.
— І так, і ні. Він служить тут, та нині у від'їзді.
— Жаль.
— Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро — так що держись...
— І всі, як ти, як Федір і як Василь?
— Як Олександр, як Яків та як Іван!.. — сховався за жарт Михайло.
— Славно! — гукнув Тарас. — Де шість, там сім! Дозволь мені матусю вашу звати своєю матір'ю?
— Спасибі...
Встали, поцілувалися і сіли знов.
— Я ж сирота з дитячих літ...
— Наллємо ще?
— Ні, досить, — відсунув чарку. — Як тут моя свята заступниця Анастасія Іванівна? Коли я зможу впасти до ніг її?
— Графиня й граф у Петербурзі. І ждуть тебе, як брата, — сказав Михайло. — Світла вона душа...
— Скажи комусь, то й не повірить, що можна так проникнутися чужим життям, зробити неймовірне для незнайомої, вважай, людини!
— Завтра підеш до неї, вклонишся... Ото вже буде радості! — зацвів Михайло усмішкою. — Всі ждуть тебе!.. Побачиш... — примружив очі.
— Господи! Невже я справді у Петербурзі, сиджу з тобою, вільний!.. — розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силі щось промовити.
— Куліш і досі ще у Брюсселі?
— Мудрує там.
— А Білозерський?
— Чекає твого приїзду!.. Всі земляки, як сонця після ночі, Тарасе, ждуть твоєї з'яви і покладають на тебе кращі свої надії.
— Чи я один? Чи тільки світу, що у вікні?
— Я не суддя... — зітхнув Михайло. — Тільки уся громада наша вкруг імені твого живе, до тебе щиро горнеться.
— Тяжка це ноша, брате... — не скоро сказав Тарас. — Та ще коли не можеш людям мовити всієї правди, коли за кожним кроком твоїм пильнує хиже "цареве око"...
— До речі, ти повинен якнайскоріше з'явитися на світлі очі самому обер-поліцмейстеру.
— Ні, спершу я з'явлюсь до друзів, а вже тоді — до ворогів, — вперто сказав Тарас. — Навіщо ти згадав їх супроти ночі!..
— Вибач, — зніяковів Михайло. — Прийшлось до слова... Лежав потому в ліжку, яке Михайло ще восени поставив, ждучи його приїзду, а в серці радість змішувалася з гіркотою. Порою чув, як Мойка хлюпала в гранітний берег... А може, те йому лише здавалося, бо лід на ній іще стояв... По набережній хтось проїжджав... Якась компанія, вже напідпитку, брела кудись, жартуючи і сміючись...
— Ти спиш? — спитав Михайло тихо.
— Ні.
— До Толстих підемо завтра ввечері. А вдень ти що робитимеш?
— Дивитимусь на Петербург... Змиватиму його красою з душі солдатську втому й смагу, що накипіла за десять літ...
— І досі не очистився?
— Цієї рани стане мені до смерті.
— Ще де та смерть!..
Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона від них, та все ж прийде, її ніхто не омине...
— Так мало я встиг зробити... — сумно сказав Тарас.
— Ось надолужиш.
— Як матиму на те здоров'я, силу... Я там пробув, здається, не менш як двадцять років...
Хлюпала у берег Мойка... Не Каспій, ні! Не Волга навіть... Мойка!..
— Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському мені останнім часом ледь не щоночі снилися такі картини, зустрічі... Прокинуся — а я в пустелі!..
— Це вже не сон. Ти в Петербурзі, в мене.
— І завтра я побачу свою святу заступницю, Семена і Василя?..
— Мовчи, бо я заплачу...
Тарас притих. Дивився на ледь просвітлені шибки вікна, вслухався у стук копит та екіпажів, що долинав із вулиці... Поволі щастя хмаркою оповило його всього, вгорнуло, наче в милі жіночі руки-крила, й, погойдуючи, знялося з ним у тихий блакитний сон...
...Прокинувсь рано й вийшов у сонне, вогке місто. Зрадів, коли упевнився, що справді він у Петербурзі, на набережній вузької Мойки, що під ногами хлюпає підталий сніг і хрускає льодок калюж, утворюючи давно знайому музику весняних вулиць міста його тепер далекої, та дорогої молодості. Санкт-Петербург уперше він побачив о цій порі — з туманами, зводнілим снігом і з цим раптовим, моторошним: "Побережись!.. Побережись!.." Тепер ішов, і вулиці, мости, будинки мов воскресали з попелу його душі, відроджувалися в своїй первинній суті, ставали знову скарбом його очей, як би сказав про це убогий киргизький бакса, сиріч кобзар по-нашому.
(Продовження на наступній сторінці)