— Григорію, не сотвори собі кумира, — мовив, зніяковівши від похвали.
— От чув моя душа, що ти колись...
— Прошу тебе — не сотворяй, — всміхнувся. — Я ще живий. І грішний...
— Поезія твоя — свята!
Не мав ні слів, ні сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з людини робить хворість...
— Поглянь, Григорію, чи Костомаров видрукував свої думки про Київську Русь? — сказав натомість стомлено.
— Всі є, Григоровичу: і Костомаров, і пан Куліш, і Стороженко... Руданський, Глібов. Ганна, котра Барвінок... Гарно!..
— Ну й слава богу...
— Я геть забув, що маю буть на службі! — запоспішав ураз Грицько. Поклав журнал. — Узавтра знов забіжу. Бувай здоровий!
Вибіг — аж задзвеніли сходи. А славний хлопець!.. Щира, проста душа. Такий піде за тебе в огонь і в воду, серце своє віддасть... Чи й справді серцю легше, коли людині байдуже: добро чи зло... Навряд. Байдужі люди живуть не довше... Власне, і не живуть, валяються, немов гнила колода... Жити — страждать, боротись, прагнути чогось нового, світлого! Вдоволеність — не суть життя... Свиня в сажі вдоволена, як не голодна. Дріма собі...
Хтось увійшов.
— Ти, Федоре?
— Це я, Микешин!.. Просто від пані Юргенс... ївши, згадав про вас, Григоровичу, і той біфштекс застряв мені у горлі. Ви ж тут голодні, певно?
— Спасибі. Снідав...
— Правду шепнув господь. Коли було те снідання! — вознісся він на антресолі веселим добрим янголом. З морозу навіть щоки були у нього янгольські — червоні, мов калина. І курка, яку приніс сповитою в цупкий папір, аж сяяла підсмаженими боками!..
— Божественна! — втягнув повітря "янгол" і повелів: Вставайте їсти!
Тарас підвівся, кривлячись від болю в грудях.
— Таким харчем і мертвого підняти можна... — мовив. — Та ще від пані Юргенс... Колись Брюллов любив також посидіти у милій тій харчевні...
— Ви змерзнете, — схопив Микешин свиту, яка служила у хаті цій халатом, і вкрив дбайливо плечі.
— Спасибі... — вдячно кивнув Тарас. — Так от Брюллов...
— Це правда, що ви дружили?
— Правда... — зітхнув Тарас. — Великий був чоловік!..
— А можна мені сказати буде, що я дружив із вами? — спитав Микешин щиро, як здатні справді талановиті люди.
— Кажи. Якщо тобі це буде в радість.
— Батьку, на все життя!..
— Михайло, не присягайся в дружбі, — спинив Тарас. — Ці клятви не надійні... Найвищий прояв вірності — йти до зорі, яка єднала друзів, світила їм на трудних шляхах життя...
— Я прагнутиму, допоки стане сили!..
— Спасибі... Це найкращі ліки хворому...
— То, може, вам подати краплі чи щось таке?
— Давай вже ліпше курку, а то із рук не випускаєш...
— Справді! — всміхнувся гість. — Пробачте. Вже й прохолола...
— Курка у будь-якому вигляді суть божий дар, як висловився колись мій перший вчитель Петро Богорський, — сказав Тарас. — І то єдина істина, якої він мене навчив; крім азбуки…
Коли пішов Микешин, відчув себе бадьорішим. Чи спілкування з молодістю, чи "божий дар", та щось його підбадьорило. Встав, випив ліки (ложка вже не тремтіла йому в руці!) й спустився вниз. Найгірше було в хворобі — слабість, що не давала йому трудитись, як би хотів... А втім, що толку з його трудів теперішніх, — скажімо, таки з того ж портрета Клодта, — для України, її народу бідного?.. Послав учора тисячу своїх буквариків у славний Київ Чалому, щоб розповсюджував на користь недільних шкіл, — це діло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу, яку йому пообіцяв знайти Федот. Поїде туди весною, жениться... Не буде ж він сидіть, як сич, на тій горі під Кановом, що напитав Варфоломій!.. Без жінки хата — пустка. А без дітей...
Зітхнув. Згадав Ускових. Наталі вже восьмий рік... А Наді, що народилася за рік до того, як він поїхав, чотири, п'ятий...
Діло ніяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лізли в голову якісь думки і заважали. Власне, думки тепер були його розрадою, його життям. Прикутий в цій майстерні, один як перст здебільшого, він має в них товариша, дружину, діток... Друзі прийшли й пішли, а думи його не кидають, а думи з ним... Та біль у грудях... Може, якби не він, писав би вірші, й легше тоді було б... Давно, давно не прилітала муза в його барліг!.. Була б Ликера... Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пізню його любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами, жалями?.. Усе минулося, перегоріло, як восени опалий лист, на вогнищі добра і зла!..
Підвівся, узяв свічник і важко, ледь похитуючись, пішов по сходах. В ліжку стихав набридлий кашель. І там, на антресолях, з стіни йому не усміхалась звабливо його остання люба, осінній цвіт...
За тиждень він по-справжньому сів до роботи. Нежить уже минув, і це маленьке благо здалось Тарасу гаслом його одужання. У грудях ще йому боліло, та мідна дошка кликала і хвилювала. Праця тепер була для нього самим життям, утечищем від грізних дум, що обсідали його щодня, щоночі. Ніч особливо була важка, бо темрява, самотина... Він хитрував, вкорочуючи її роботою. Вставав о п'ятій. Доки там ще розвидниться, а він тим часом трудиться, живе!..
Так захопився, що й не почув, як увійшли. Звів ненароком очі й побачив... еполети!..
— Ти, Федоре, мене злякав, — озвався, коли впізнав господаря цих еполетів. Це був земляк Черненко, душа громади їхньої. Точніше, мир і спокій, бо він гасив розважністю та добротою всі суперечки й пристрасті, що вибухали часто між "громадян".
— Відколи ти мене боїшся? — спитав, скидаючи і вішаючи шинель.
— Сидить і досі в мені солдат, який весь час напружений і жде щомиті лиха й несправедливості від офіцерів...
— Ну й залили вони тобі за шкуру сала!
— Досі в усьому чую бій барабана... — журно сказав Тарас.
— Такий нагнали на тебе страх?
— Ні... Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися вмить у клубок і виставляти довкіл голки...
Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку.
— Нездужаєш? — спитав Черненко.
— Кашель та біль у грудях.
— Бачив уже "Основу"? Тарас кивнув.
— Панько таки друкує свої "Листи із хутора". Не зважили на твій протест.
— Печально... — поклав різець. — Не через те, що знехтували моєю думкою, — додав поспішно. — В отих листах початок кінця журналу...
— Чому?
— Бо всяке діло житиме лише тоді, коли воно веде вперед. А Хуторянин тягне людей назад. Помітив, він грозиться писать про все, що друкуватиметься в "Основі"? Отже, Куліш усім нам буде за судію, за цензора із хуторян! Бог-автор, бог-редактор і бог-читач в одній особі Куліша.
— Редактор же Білозерський...
— Панько його затуркає, зімне, приб'є своїм талантом, пихою, — сказав Тарас. — Поглянь на першу книжку: Куліш про Гоголя, про Климентія, про Котляревського, і Хуторянин таки ж Куліш.
— А бачив ти його нову "Граматку"?
— Читав. Біда!
Панько такої ж думки про твій "Буквар"… О! Чи не він? — прислухався до грюку й шуму у коридорі. — Держись, Тарасе!
— Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить... — згадав Тарас дитячу казку.
— Вчора він розкричався... Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибіжить, — шепнув Черненко.
— Дякую, — сказав Тарас. — Оскільки він без еполетів, то я і сам...
Рвонуло вихором двері, і на порозі виріс Панько Куліш.
— Добридень вам... — знітився, побачивши тут і Черненка. Федір умів його приговтувати, збивати гонор.
— Здоров. Заходь, — спокійно сказав Тарас, підводячись, щоб стріти гостя. Панько руки не подавав, і це було ознакою того, що він прийшов не з миром.
Все ж роздягнувсь. Потому дістав з кишені шуби "Буквар" Шевченків і демонічно жбурнув на стіл.
— Якщо кебету маєш писати гарні вірші, то це ще зовсім не означає, що маєш право вчити!
— Тим паче, що і вірші мені не дуже пишуться... — всміхнувся на те Тарас.
— От, от!
— Сідай. Бо мушу сісти...
Куліш не чув його припросин, а може, вдав глухого.
— Ти геть пустився берега, — почав повчальним тоном, як батько синові. — То повісті, то зарізяцькі вірші, а це — буквар, де є усе, крім основного, найголовнішого, — святого бога! Дружки із "Современника" та іже з ними тебе весь час підхвалюють, перекладають, виводять лицедійствувати перед людьми в Пасажі, а ти й повірив тим славословам, що всіх заткнув за пояс, піднявсь до хмар!..
— Пантелеймоне Олександровичу, — втрутивсь Черненко, — треба ж і міру знати...
— Правда не має міри, правда така, як є.
— Ти певен, що знаєш правду? — глухо спитав Тарас. Йому немовби між двох крижин здавило серце.
— Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, віруючим...
— І кріпаком, — додав Тарас за нього.
— Це не найбільше, як кажуть, зло.
(Продовження на наступній сторінці)