— Ось пропадаю...
— Видужаєте, — озвався гість. — Зима нерівна. Хворих тепер багато в місті...
— Коли б не біль у грудях та не задишка... Геть зледачів — робить немає сили...
— Як видужаєте, то надолужите, — втішав Лєсков.
— Ну, годі вже про мене. Ви б розказали краще про Україну. Що там чувати доброго?
— Як скрізь... — непевно озвався гість. — Привіти вам передавали отець Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський і Лобода...
— А як Іван Гудовський?
— Геть хворий.
— Бідний... Треба ж: на ноги тільки сп'явся, а тут тобі... Коли ви всіх їх бачили?
— Ще в тому році, в грудні.
— А гарно там, на Україні? Лєсков здвигнув плечима:
— Зима...
— В нас гарні зими... — примружившись, сказав Тарас — і мов побачив Дніпро й Поділ з гори побіля монастиря. — М'які, здорові... Може, коли б я жив цю зиму на Україні... Ви бачили оцю "Граматку" Куліша? — спитав, помітивши перед собою книжку, яка весь час дражнила суздальщиною свого оформлення.
— Так. — То скажіть, для кого вона написана?
— Для кого? — з подивом спитав Лєсков. — Ну, звісно...
— Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрібно навчати розуму!..
— Недільні школи в Києві великий мають успіх... — уник Лєсков розмови про Куліша й "Граматку". Тарасові зробилось тоскно.
— Діждатися б оце весни, Миколо... Та на Вкраїну!.. Може б, мені полегшало, ще, може, там подихав би... А як Варшавська залізниця і Київське шосе? Будуються?
Лєсков кивнув. Він раптом втратив мову й також ховав від нього очі.
— Швидше б уже ходили і там поштові екіпажі, бо не доїду на тих проклятих перекладних... А треба їхати! Бо тут помру...
Лєсков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чекає.
— Спасибі, що не забуваєте, — сказав Тарас. — Заждіть... — узяв "Буквар" зі столу. — Візьміть оце прогляньте й скажіть мені, що ви про нього думаєте.
Лєсков пішов, потиснувши йому поспішно руку. Внизу він хлюпав носом, неначе плакав, довго взував галоші... Двері потому стукнули, і стало тихо-тихо...
В сум'ятті духу, збуджений приходом гостя, Тарас пройшов сюди-туди кімнатою, спинився біля вікна, дмухнув на шибку... Що він тут міг побачити!.. Якби ж вікно виходило на інший бік, де простір, Нева та лівий берег!.. Десь там і мила його Вкраїна... За тисячу зимових верст, далека й недосяжна йому тепер, як вечорова зірка!..
В останніх числах січня, після водохрещенських морозів та хуртовин, згадав, що вже давно не шле листів. Варфоломій, не пише, як там діло з купівлею землі під Кановом. Сказати смішно: вже другий рік вони торгують землю, а все не зрушать з місця. Так, ніби вперлись лобом в якусь стіну. Весна вже зовсім близько, а хату ставить ніде і їхати нема куди. Садок також не саджений...
Сидів у ліжку й слухав, як стукають йому в вікно синицями веселі краплі. Перша, вважай, відлига у цьому році, гонець весни. Ще місяць... У лютому на Україні вже зацвітають котики й довкруг дерев утворюються в снігу проталини. Так наче кожен стовбур звільняється від пут зими, готується ожити соком, бростю... А тут зима — до квітня!.. Учора один земляк заходив, щоб попрощатися, — в Одесу їде, — й нагнав на нього смутку, роз'ятрив душу. Їде... Він же тут мусить гибіти й чекати хтозна-чого.. А в тій Одесі, мабуть, уже теплінь... І на Кубані... Довго чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не рік... Аби чого не сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами... Писав, писав і враз умовк... Неначе Сергій Левицький... Він слав йому привіти, а той уже давно був мертвий... Бідний, його убив той лист єдиний із Петербурга, що не спалили вони у Герна з Федором... Як це він написав? "Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більше людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився під час арешту. Сергій стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзі, випущений із Петропавловської... Аж тут уже, у Петербурзі, йому про це повідав Федір Лазаревський. Той Синій міст на Мойці тепер йому — як докір за необачність. Спалили б тоді цей лист... На Мойці він колись побачив смерть поета... Зимового сумного дня вмирав від рани Пушкін... У січні... Та трагедія лучилася двадцять дев'ятого... То це ж якраз сьогодні!..
Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом Федором, і... не знайшов ні слова про ту біду, про Пушкіна. І досі він "не чиновний, не занимавший никакого положення по государственной службе", як висловився тоді міністр Уваров. Міністр освіти!.. Краєвський колись розказував, що мав догану за некролог, ним надрукований в своїй газеті... Пушкін для них не вартий добрих посмертних слів!..
Жбурнув газету. Влада, що зневажає і нищить цвіт народу, не має права на існування! Вона такими діями розписується в своїй неістинності. Бо хто боїться правди, вже неживий.
Дістав зі столу склянку й напився чаю. Вже прохолов. Тут швидко все холоне. Камінний склеп... Ні, він поставить хату з сухого дерева, щоб пахла лісом, сонцем, яке ввібрав той ліс зеленим листом!.. Чому ж не пише Варфоломій? Чи приключилася якась біда, чи зледащів?.. Послав листа недавно, а ніби так уже давно. Для нього час тепер повільно тягнеться. Колись на конях мчався, а нині все волами неквапно їде. Майже як на засланні, коли чекав на волю...
І не помітив, як стало темно. Давить його пітьма, пригнічує... Встав, одягнувся і запалив грубезну свічку. Федір купив таку, аби горіла довше... Із мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило... Сісти б та написати... Вірші — це стан душі, а в нього зараз зовсім у ній нема поезії, є тільки біль за себе, за рідний край, за волю... І просто біль, у грудях...
Вмочив перо і сів до столу. Неквапно, важко вивів "29 січня 1861"... Перемістив ліворуч руку, яка була така важка, мов дерев'яна, й з цього почав свій лист до брата Варфоломія:
"Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає..."
Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а як же гравіруватиме?..
Поволі, ніби вергаючи камінні брили, писав слова турботи про небожа свого Каленика, повідомляв адресу вчорашнього свого відвідувача, що міг йому допомогти з роботою, про "Букваря" й "Основу", які послав недавно Варфоломієві... Знемігся геть, коли дійшов до основного, хоча й писав якнайкоротше. Посидів трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вікна, й узявся знов до праці:
"Кінчай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив. Цілую твою жінку і твоїх діточок".
На підпис уже не стало сили й він вивів "Т".
Поклав перо, ковтнув, як лід, холодного, чомусь гіркого, чаю і перейшов до ліжка. Здавався сам собі скляним, таким, що досить доторку — й він задзвенить, розсиплеться...
В постелі стало легше. Напівлежав, примружившись, і слухав, як стихає шум у голові, як гояться од втоми руки, ноги... Погані твої діла!.. Коли піде так далі, то як же ти, сердешний, на білім світі житимеш?.. Мені аби додому, на Україну!.. Дихну повітрям рідним — і все мине... Там не дадуть хворіти природа, люди, клопоти по влаштуванню свого гнізда... Я зможу щодня й щоночі слухати неквапну, мудру мову мого Дніпра, перегук зір на небі, зітхання, шепіт лісу і шум трави під вітерцем...
Відчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, і зруйнував ідилію свого життя на кручі біля Дніпра. Хто знає, як там буде! Недарма мовиться, що добре там, де нас нема... Ти це зі зла, з розпуки, що тут лежиш, що сили немає їхати! І дим вітчизни нам солодкий і приємний... Весняний дим надвечір, як спалюють сухе бадилля... Лункі незвично голоси, скрип журавлів біля криниць... А потім — пісня!.. Дивна, якась свята, правічна, що серце, душу твою з грудей виймає...
Двором пройшов хтось, хрускаючи уже підмерзлим снігом, і нагадав йому приїзд до Петербурга ледь не три роки тому... Хіба не так він рвався, — а може, й дужче, — сюди, в столицю, з Новопетровського, а потім з Нижнього Новгорода!.. Які були надії, які великі задуми!.. Чому ж так тісно й душно йому тепер у Петербурзі? Де ділась та велика радість, з якою він летів на крилах волі в цю Академію, на цей гранітний берег ріки Неви, до друзів і до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на рік... Рік волі, праці, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлаці, що став такий відомий, такий близький, такий потрібний людям на Україні і в Петербурзі, що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання страждальця, мученика за кращу долю людства. А для уварових він теж лишився не чиновним. І не художником, а відставним солдатом із конфірмованих, що й далі мусить жити під їхнім пильним оком... Можливо, це й потьмарило його велику радість... Чи вісті з України?.. Чи почуття не виконаного обов'язку перед своїм народом-мучеником?.. А може, все потроху?..
(Продовження на наступній сторінці)