Ноги самі звернули у бік Неви, згадавши, певно, що він любив найдужче у Петербурзі якраз Неву та набережні, весь цей природний і рукотворний простір, де легко й вільно дихалося після впритул заставлених гранітно-сірих вулиць. Біля Ісаакіївського собору згадав Брюллова. Кажуть, що тут зачах на протягах великий Карл. Віддав жерцям на згубу і свій талант, і славу, й саме життя!.. В ім'я чого? Мистецтва чи райських кущів? Нині сидить в едемі, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса і попива амброзію, чи що там п'ють на небесі... Великий Карл!.. Хіба було замало того, що він зробив для звільнення із рабства ближнього, аби потрапити колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила віку і не наблизила його до бога. Та й що йому робити там — в юрбі царів, сановників, багатіїв, що жертвували на храми і через те блаженствують на небесі? Всі ці спасенники, — хоч і кати! — якщо попам повірити, ввійдуть у рай і сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братію, а вмер за те, щоб бути з нею вічно!..
Зиркнув лише на перспективу площі з Олександрівським стовпом на ній і взяв ліворуч, мимо Адміралтейства, до пам'ятника царю Петру. Він, власне, йшов не до Петра, а звідси прагнув якнайскоріше глянути на Академію мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина.
Граніт і мідний вершник були в ранковій паморозі, що підтавала вже де-не-де й рябіла в очі...
Сонце, яке зненацька вирвалося з полону хмар, осяяло Петра, Неву, закуту ще у кригу, будинок Академії...
Він підійшов до парапету набережної і впився зором в милий йому будинок на тому боці. Портик його, велично-скромний, хіба-то раз приходив Тарасу в сни!.. Як чверть століття тому, він зачаровано й благоговійно дививсь на храм прекрасного і ледве-ледве стримувався, щоб не побігти туди непевним льодом...
Щоб не заплакати, одвів ліворуч очі й побачив — міст! Не наплавний, а величезний, справжній, що з'єднував через Неву два береги надійно й вічно... Довго ж він проблукав пустелями!..
Величне диво мосту ще збільшило його бажання зараз же здолать Неву, наблизитися до альма-матер й переступити її поріг. Він, певно, так і вчинив би, якби не там жили Толсті. До них іти ще рано. А бути на тому березі й не завітати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини, він теж не міг.
Зітхнув і рушив набережною у протилежний від мосту бік.
Проходячи біля Зимового, впізнав те місце, де вперше він зустрівся й заговорив із Аполлоном. Не з богом і повелителем пресвітлих муз, а з другом своїм Мокрицьким, одним із тих, хто визволив його з кріпацтва й увів до царства вільних та обдарованих. В Москві зайшов до нього, то не впізнав. Шістнадцять літ не бачились!.. А завтра йти до брата його Івана, що управляє нині канцелярією обер-поліцмейстера... Все в цьому світі переплелося!.. Чи то згадає знайомство їхнє давнє, чи вдасть, що вперше бачаться?.. А хай їм грець, тим поліцмейстерам з усім причетом їхнім!.. Тут, ось на цьому місці, він. запитав у Аполлона, де Академія... Той був з Ельканом... Чи то живий усюдисущий і все на світі знаючий старий брехун із добрим, милим серцем?..
Від Петропавловської долинув постріл. Слухайте і пам'ятайте, сини царя й отечества!..
Окрім приємних зустрічей, він пережити має й такі, що будуть ятрити його пришерхлі рани. Скажімо, ріг Фонтанки й Пантелеймонівської, де Третій відділ, він обійде, а як йому обходитися без Ермітажу, без нового його приміщення, збудованого царем Миколою!..
Ще здалеку почув команди, тупіт і насторожився. Затамувавши подих, оглянувся на лід Неви, на Мармуровий важкий палац і мужньо рушив далі. Це Петербург, це марширує гвардія на Марсовому полі!.. А він на вольній волі, він перехожий.
Хоч рядовий, та відставний, і в цьому суть! Ніхто його не виструнчить, не крикне йому охриплим від перепою голосом — "тягни носок!"...
І все ж він боком, боком, понад Невою, пройшов-пробіг те місце, з якого видно було солдатів та офіцерів, що муштрувались. Аж за Лебедячою Канавкою, прикритий Літнім садом, пішов тихіше. Серце шалено билося, в очах стояв якийсь туман... Далась тобі та муштра!..
Всміхнувся. Став, зіпершись на огорожу спиною, і переводив подих... Ну й дременув!.. Ще б пак: побачив раптом Львова, що підкликав його до себе пальцем... Мана, а стало моторошно... Страшніше, як там було, за Каспієм...
Дістав хустинку й витер на лобі піт. Відчув, що має ноги, й побрів неквапно далі. Це хтозна-що! Сахатися від барабана, від офіцерів, яким нема до тебе діла... Справді, нікому вже нема до нього діла! Вільний!..
Бадьоро, слухаючи лише краєчком вуха дріб барабана, ввійшов до саду. Радість химерно змішувалася із сумом за тим ширяєвським убогим учнем, який забрів сюди знічев'я і зупинився, вражений не так самим, хоча й чудовим, садом, як статуями, що тут стояли густо на всіх алеях... Скільки вже пережито й зроблено!.. На жаль, тепер не міг уже беззастережно сприймать богів, героїв, що мерзли тут, за витвори людського генія. Він бачив їхні вади, і це псувало враження, збивало радість зустрічі. А може, вік і стан душі були тому причиною?.. Дріб барабана...
Звернув у бік Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх, з хрестом на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледів той клятий дім, з якого розпочалися його страждання, його солдатська одіссея. Вертеп розбійників, царева псарня!.. Він міг пройти повз неї, — чи й плюнути їй на поріг, — проте вважав за краще звернути до каналу й податися у протилежний від псарні бік. Не через те, що лячно йому її. Скоріш, огидно. Люди, що душать думку, слово, йому бридкі. Це камені, які тримають поступ, вчепившись йому до ніг. Мерзенна роль, мерзенна доля!..
Притишився аж на Садовій вулиці, за Інженерним, або Михайлівським палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберіг йому життя. Коли синок наврипиться прибрать зі світу батька, ніщо тому не допоможе. Та й батечко нівроку був... Помазаники царя небесного! Напевно, в бога злидні на вінценосних, якщо він шле Росії таких царів!..
Сніг розтавав по-справжньому. По коліях текли струмки, в яких грайливо зблискувало проміння сонця, і горобці, відчувши весну, купалися у калюжках, цвірінькали так відчайдушне й лунко, немов, крім них, нікого в місті не існувало. Це підняло Тарасові прибляклий добрий настрій, вернуло те відчуття дня радості, з яким він вийшов вранці на першу зустріч з молодістю, із Петербургом.
Садовою, а далі набережною Фонтанки дістався Аничкового мосту. Власне, йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових славетних коней, які стояли здиблені на чотирьох його кутках. Напроти Аничкового палацу піднісся гордо новий палац, і коні вносили у це змагання величі свій ледь помітний, але суттєвий штрих... Так, Клодт досяг найбільшого тут, на мосту. Експресія і досконалість форми! Статичність, рух — все злито в один порив, в один шедевр... їх, власне, тут чотири, і кожен щось додає до інших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонію...
Стомлений, Тарас присів на парапет і раптом згадав, що в Літньому він не побачив пам'ятника Крилову! Ішов туди не тільки, аби згадати давнє, а щонайбільш — поглянути на витвір Клодта. Як же воно так сталося? Чому це він, як мовиться, у церкві був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той барабан! Погнав його, сердешного, у бік Фонтанки, а пам'ятник стоїть у центрі саду, про що було відомо йому з газет...
Хоч жаль було, підвівся і рушив далі, в напрямку своєї "хати", бо ще туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться...
А вдома його чекав актор, земляк і щирий друг Семен Гулак-Артемовський! Стрункий, величний, дужий, він згріб Тараса в свої міцні ручища, притис до себе, поцілував... І враз заплакав:
— Батьку!.. Нарешті, ти... Нарешті, ти на волі!.. ...За півгодини вони були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вміла а арфи видобути чарівні звуки.
— Оце і є Тарас Шевченко, серденько! — представив його Семен своїй дружині милій. — Варваро, а йди сюди! — гукнув і доньку, що визирала з іншої кімнати. — Не бійся. Це хороший дядя...
— Скоріше, дід, — погладив Тарас свою розкішну бороду. Дівча ввійшло, присіло. Йому було десь років сім. На радощах він геть забув про нього і не приніс, як личить добрим людям, щось на гостинець.
— Шурочко, проси до столу гостя! — гукнув Семен, аж задзвенів десь посуд чи скло в вікні.
— Ну й глас...
— Із нього, братику, і хліб їмо, — сказав уже тихіше. Квартира була простора, зі смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно.
— Ну як, пристойна хата? — спитав Семен. — А Шура каже, тісно.
— Я не кажу... — озвалася з їдальні жінка.
— То думаєш!
— Семене, ти б припрошував та садовив... У нас же гість...
— І де ти таку доп'яв? — спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла.
— Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами — мені і дух забило... Й не одпустило, вважай, і досі.
— Про що це ви шепочетесь?
— Та про дівчат, — сказав Семен. — Тарас ще неодружений.
— То зле, — всміхнулась мило. — Сім'я — це спокій, затишок...
— У Нижньому я ледве-ледве не одружився, — сказав Тарас. — Актриса теж...
— Хто? — зацікавлено спитав Семен.
— Та... Піунова...
— На жаль, не чув.
— Їй усього сімнадцять літ.
— Ну, знаєш, — штурхнув Семен його під бік. — А кажеш, що вже дідусь!..
— Як бачиш, приїхав сам, без жінки...
(Продовження на наступній сторінці)