Останні десять-п'ятнадцять верст Сковорода не йшов, а біг. Немовби вихор підставив під нього крила і мчав у славне місто між Трубежем та Альтою. За довгі темні ночі в чужих хатах, у чужих людей, в самотні дороги він гірко виплекав нову мету, нову надію знайти затишну гавань хоч до весни, хоч би на кілька місяців. Так ненароком сказане оволоділо його думками, серцем. Мерщій, мерщій у Переяслав! Там — щирий друг, там — твердь, обітована його земля!
Дув вітер із півночі, різкий, пронизливий. І терпко пахло снігом, який несли великі темні хмари. Ці змії-чудиська повзли все нижче й нижче, заволікаючи останні клапті неба. Хоч був ще тільки полудень, важка, гнітюча сірість — якась розведена на краплях світла темрява — вже розлилася степом і пригасила і так похмурі барви. Убогі, чахлі стернища, скирти, прибиті мжичками, пожухлі трави, зелено-чорні латки озимини — все затихало, впадало в сон...
Зненацька вийшов на голий берег річки й побачив місто. Як і колись, здіймалися над ним величні храми. Хрести та бані, правда, не пломеніли сонцем, а ледь виднілися у сірім мороці. Трубіж затих під льодом, і тільки подекуди густа вода, злизавши стелу, ще нуртувала, рвалася з холодних пут на волю. Фортечні стіни довкола міста рушилися й тепер нагадували беззубий рот. Щось моторошне було у цих руїнах, у цій замерзлій річці, у тьмянім золоті хрестів та бань... Згадалися сумні чорнуські входини, німе безлюддя вулиць... Ні, ні! Дурниці. Холодний вітер, хмари, стареча втома — ось крила деймона, що налягли печаллю на спраглу душу. Господи, не допусти зневіритися в твоїй премудрості та милосерді, дай зачерпнути моці з твоїх щедрот, яких давно ти не посилав на ці степи, на ці міста-руїни!
З останніх сил, спираючись на журавля, брів по дорозігреблі, а потім вулицями, де майже все зосталося таким, як двадцять років тому. Це підбадьорювало: він не любив застиглого, давно потрухлого, але останнім часом почав боятись і перемін, які здебільшого були лихі, трагічні. Перед його очима пройшли в минуле, у небуття козацькі вольності, полки, гетьманщина, Січ, Коліївщина і ще багато дечого. Натомість — рабство. Пів-України вже в кріпаках, на інших жде те ж саме.
Минув Колегіум, собор, дзвіницю. Зикнув полегшено, коли побачив, що дві тополі сотникові стоять на місці. Ба навіть виросли — удвоє вищі й товщі! Спинився, витер рукою піт на лобі й пішов повільно, уже не кваплячись, не боячись, що замість хати Гайстра застане дике дворище. Враз одлягло від серця. Куди й поділися журба та втома. Він навіть став мугикати улюблений Микитин "псалом" про кума та судака, якого той до куми тащить:
Очерет тріщить,
І вода плющить...
Чи то Микита й досі такий веселий, жвавий? Перемінився, мабуть. Поважно-мудрий, стриманий. Як-не-як — уже, напевно, дід, при чині та при маєтностях... О, двір нівроку. Заможний двір. Не побагатшав ніби, та й не збіднів... Чи то ж упізнає? Де там. Ще прожене. Подумає — якийсь жебрак. Він же бо пан... А ось і сам! Високий, ставний, з розкішним чорним чубом — немов над ним не владний час.
Стоїть і віжки змотує...
— Добридень, пане Гайстре, — гукнув Григорій, — спершись на невисокий густий паркан.
— ЗдоровІ будьте й ви, — озвався той привітно, затяг кінець і обернувся.
Григорій аж сторопів: Микита за двадцять років не постарів, а помолодшав! Свят, свят...
— Ви щось хотіли, діду? — спитав той лагідно. Григорій сів на перелаз.
— Микито, що з тобою?.. — промовив глухо.
— Діду, я не Микита. — Мене Богданом кличуть. Небесна сило, так це Богданко, Микитин старшенький!
— А батько дома, голубе?
Богдан насумрився, оглянув пильно зайду й, перехрестившись, мовив:
— Немає батька. Вже восьмий рік.
— Помер?
— Загинув. У Бессарабії.
— А мати?
— Вмерли. Коли почули, що батька вбито, то їм таке щось прилучилося, що за півроку й згасли... А ви їх знали, діду?
— Знав, синку, знав...
— То ви заходьте, зігрійтеся та пообідайте, — відчинив Богдан ворота.
Сковорода не в силі був ступити й кроку в Микитин двір, де не було Микити та чарівної його Онисі, яку він "вирвав" із Лохвиці. Поспіхом минув ворота й побрів назад, у місто.
— Куди ж ви, діду?
— Я вже піду. Я забарився, — промимрив злякано Сковорода й наддав ходи.
— Хто там такий, Богданку? — долинув із хати ясний жіночий голос.
— Якийсь химерний старець... Просив зайти — не хочеУдарив стрічний вітер, рвонув за поли свитки, засипав очі снігом. І світ розтанув, сховався, щез у білім вирі. Один як перст! Бр-р-р... Страшно, моторошно... Так навіть краще. Воля. Куди схотів... А де ж дорога, вулиця? Де Переяслав? Зник. Бач, переяв і все втеряв... Яка густа, яка безмежна віхола! Нестримний білий вітер і чорний сніг... А може, то просто ніч, подерта на безліч чорних клаптів... Чи день. Учорашній. Ні, мабуть, завтрашній. Найліпше рвати завтрашнє — страшніший біль. Минуле рветься легше і легше склеюється... Все рвуть, все кидають на зимний вітер...
Тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівка косу чеше...
О, хтось співає. Ти ба, Микита Гайстер! Приніс з Дунаю пісню. Ні, це хтось інший. Микита там і досі... Там, кажуть, кров зійшла червоним маком. Весь степ горить, палає — мак, мак...
Отямився за Трубежем у полі.
Сніг перестав, і вітер трохи стишився. Над білим-білим світом повзли кошлаті хмари.
Мак, мак...
От клята пам'ять! Де бачив він це полум'я, червоно-чорні квіти?..
На роздоріжжі звернув праворуч, де під габою снігу ще не схололи, певно, його сліди. Не думав іти в Чорнухи, звернув на цю дорогу, аби кудись звернути. Йому однаково, байдуже... А голова — неначе дзвін на вітрі, гуде, гуде... Пече всередині. Узяв, нагнувшись, снігу, поклав у рот. Бом, бом... У скронях. Чому так душно? Літо... Сіпнув на грудях свиту.
Загрібай, мати, жар, жар —
Буде тобі дочки жаль, жаль...
Чиєсь весілля! Копитять землю коні, музики тнуть, співають свахи, дружки... Та це ж братанич яіениться! Он він, Степан, і Катря... Мак, мак! На рукавах у Катрі... Всміхнулася — аж то Мар'яна!.. Господи, ку диве, що це з нею?! Летить, летить, як марево, а з рукавів на землю сиплються червоно-чорні квіти... Мар'яно!.. Щезла...
Не витираючи холодних сліз, Сковорода звертає знов праворуч. У Коврай, у Коврай! Ще раз побачити і можна вмерти... Струнке, веселе, блакитнооке сонечко, його нещасне щастя... Тут зовсім близько, верст п'ятдесят, не більше...
Он біжить, біжить мала дівчина,
А за нею русалочка...
Мар'яна тулиться до нього лячно й питає пошепки:
— Як ви гадаєте, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?..
Сковорода обняв за плечі дівчину... І раптом скрикнув: вона вже бабця!.. Боже, скрізь смерть, руїна, знищення. Бери, жорстокий деспоте, усе, що е, що бачиш, руйнуй, стирай у прах, але не руш Мар'яну!.. Мовчиш, заціпило... Чого ж ти скалиш зуби? Що я сказав смішного?.. А я не хочу! Досить мені твоєї мудрості, твоїх смертей, твоїх дурних законів!.. Я не піду, не бачитиму, я ошукаю твоїх сатрапів, сховаю в серці, на самім дні, й не дам, не дам!
Він обхопив руками груди й побіг назад. Мерщій до Києва, до альма-матері! Миславський мудрий, можний, не дасть себе на злу поталу. Він твердь, він петра. Як Аввакум рече:
зійду па камінь і на сторожі стану!.. Зілля йде обертом, хитається, немов вода. Сніг чорний, білий, колами, смугами... Мар'яна б'ється в грудях, от-от не вирветься...
Знесилившись, сів під вербою, поволі зсунув торбу і прихилився спиною до нехиткого стовбура. Блаженство!.. Так у раю, напевно. Душа намучиться на цій землі, влетить в едем і сяде під райським деревом...
Набрав у жменю снігу й підніс до вуст. Солодкий, як із джерела вода... А де ж той рай? На сході... Бредня! "Насадив господь бог рай в Едемі на сході". Де треба стати, щоб, повернувшися в потрібний бік, уздріти рай?
Заплющив очі й слухав, як дзвонять дзвони. Бом-бом, дзинь-дзинь, бом-бом, дзинь-дзинь... Чудово! От тільки жаль, якийсь один, надтріснутий, псує всю музику... Іч торохтить, іч гупав. Бом-бом, дзинь-дзинь... Бух-бух!.. Як віз по мерзлім грудді. А пропади ти!..
— Тпр-р-р, стій, Гнідко! — почулося нагло. Сковорода підвів повіки й побачив воза, запряженого одним конем. Візниця кинув віжки, потер задублі руки й став наближатися. Він був дрібний, русявий, у кожушку й... спідниці. Pardon, у рясі. Щось казав, підходячи, але Григорій того не чув. Прокляті дзвони! Невже аж київські? Чи переяславські? Бом-бом, дзинь-дзинь...
— Кажу, добридень, діду, — гукнув чернець.
Григорій лише кивнув. Язик пошерх, не повертався в роті.
— Чого ви тут сидите?
— Я йду.
— Куди?
— У Київ...
— Це далеченько, діду, — сказав чернець лукаво. — До вечора не дойдете! На прощу?
— Ні.
— До родичів?
— Я до Миславського... До альма-матері... Там, в Академії...
— Спізнились трохи, діду! — розвів чернець руками. — Всього на десять років... Миславський ваш давно в Московщині. Пасе ведмедів... — Приклав до лоба руку і мовив лячно: — Та ви як жар, дідуню! Ходімо швидше, я завезу додому. Де ваша дома?
Бом-бом, дзинь-дзинь... Миславський пасе ведмедів... Куди ти, бурий, нема на тебе вовка!.. Хльось, хльось гарапником...
(Продовження на наступній сторінці)