— Гайда сюди! . — У нього ноги мокрі. — Оддай йому мої шкапові чоботи.
— Хто це такий? — спитав Григорій.
— Отаман Доля.
— Господи, то він живий?!
— А чом йому не жити — він заговорений, його ні меч, пі куля не бере!
— Як і Гаркушу? — спитав Григорій. Останні роки він чув не раз про невловимого проводиря повстанців.
— Гаркуша ще й характерник. Коли прийдеться туго, враз перекинеться ким завгодно і поминай як звали.
— Якби-то всіх нас заговорив хто-пебудь...
— На жаль, це казка, вигадка, — зітхнув Мотоніс.
— Коли у казку вірять, вона стає немовби правдою. Візьми, скажімо, бога...
— Свят, свят... Григорію, що ти речеш!
— Що думаю...
Мотоніс швидко знайшов на возі чоботи, сухі онучі й подав Григорієві. Спідлоба стежив, як той взувається. А потім мовив тихо:
— Ти завжди був для мене загадкою.
— Усе на світі — загадки. Пройдуть віки, а люди битимуться над їх розгадуванням. То тільки дурні думають, що, прочитавши святе письмо чи ще з десяток книг, пізнали всю премудрість, дістали дна в криниці див природи. Але ж криниця та невичерпна!
— Тоді навіщо й мучитися, черпати, прагнути...
— Інакше — смерть. Не прагнуть істини лиш мертв'яки, ходячі трупища!
— Миколо! — покликав знову Доля. — Гайда сюди, якраз поспіла каша!
— Уже йдемо, отамане! — гукнув Мотоніс і поклонився чемно Сковороді: — Прошу, mon cher.
Коли наблизилися, Ничипір устав з колоди і, розпростерши руки, пішов назустріч:
— Оце так гість! Григорію, та ми з тобою вічні! Гляди, й за років двісті зустрінемося в якійсь діброві.
— Вам добре, батьку, ви заговорені... — всміхнувся Сковорода.
— Заговорила нас люта зненависть, — сказав Ничипір палки. — Не маєм права вмерти, доки народ наш у рабстві! Земля не прийме, виплюне.
Гайдамаки попритихали, немов зайшли до храму. Вони напевне вірили словам отамана про їхню місію в боях за кращу долю, в безсмертя діла, якому вірно служать і за яке тут гибіють.
— Ми — діти волі і не дамо нікому тримати нас на прив'язі, як тих собак! — гримів Ничипір далі. — Все панство знищимо, все до ноги!
— Холоне каша, батьку, — промовив хтось нетерпляче. Отаман стих, опік недобрим поглядом того нахабу і посміхнувся:
— Оверку, голубе, ти постарів, тобі за кашею не видно світу.
— Істинно, — сказав Оверко. (Та це ж той самий козак без вуха!) — Пани ростуть, немов гриби після дощу, усіх не визбираєш... А каша — вірна штука. Та ще коди з таранею!.. — Він підморгнув Григорієві, дістав з халяви ложку й суху рибину. — Благослови, отамане!
Ничипір узяв тараню, понюхав із присвистом і, передавши гостеві, врочисто сів до казана, який пахтів на всю діброву.
Трапезували мовчки, лише сопіли та шкряботіли ложками. А як упоралися, Оверко крякнув і протягнув мрійливо:
— Добряча каша... А коб іще по чарці...
— По чарці іншим разом, — сказав рішуче Доля і повернувся до Сковороди. — Хай вибачає гість...
— Мені що е та чарка, а що її немає — то все одно, — утішив їх Григорій.
— Того не може бути! — гукнув Оверко. — Це ж вам не чоботи і не штани!..
— І не пістоль!
— О, це вже пальцем у небо.
— Забув, Овсриу, як ти пропив пістоля? Жартуючи, понабивали люльки пахучим тютюном і задиміли.
— Ну, як живеться-мається? — обняв отаман гостя.
— Живу, як пташка божа, не сіючи і не жнучи...
— Усе читаєш, пишеш, шукаєш правди в книгах?
— Шукаю, батьку.
— Даремна праця, Грицьку. Там не знайдеш.
— А де ж?
— На вістрі шаблі!
— Може... Але чому ж тепер бояться слова більше, ніж сотень шабель?
— Світ одурів. Одні впилися владою, а другі — рабським чадом...
— І ти гадаєш, батьку, збудити їх домахою?
— А чим поганий цей будимир! — Він спритно вихопив ІЗ піхов шаблю й підняв угору. — Блискавка!..
Помилувавшись, сховав домаху, зиркнув на сонце, що вже горіло червоно за чорно-білим лісом, і знов обняв Григорія.
— Земляче, кидай мудрствувати та йди до нас!
— Лишайся з нами, Грицьку, — зрадів Мотоніс. — Здобудем волю або помремо весело!
— Лишайся!
— Виріжемо усіх панів та їхніх прихвоснів!
— Спасибі, люди добрі, за честь, за шану, — вклонився стримано Сковорода. — Рубати шаблею — чуже моїй природі...
— Ти боягуз!
— Дрижиш за власну шкуру!
— Попівська кістка!
— Здрайця!..
Сковорода спокійно вислухав, обвів юрбу ласкавим пильним поглядом (довкола вже зібралася мало не вся ватага) і мовив тихо, але щоб чули всі:
— Ніж докоряв Брускові: "Ти нас не любиш, братику, коли не хочеш вступити в нашу стать і бути, як ми, ножем..." "Якби не здатним я був гострити, — сказав Брусок, — то не відмовився б ввійти у ваше братство. А нині тим-то й люблю я вас, то сам не прагну різати. Коли б я став ножем, то, їй же богу, один нізащо стільки не перерізав би, скільки всі ті ножі та шаблі, які я вигострю за все своє життя. А на бруски тепер велика скрута..."
Із лісу вихопився ще зовсім юний вершник, промчав галявиною і, врізавшись у гайдамацький круг, тривожно крикнув:
— Батьку, Гаркуша просить помочі! Отаман звівся.
— Де він?
— На Грунь-Ташані, батьку, побіля Будищ Лютенських.
— Коня! В дорогу, хлопці!
Галявина і вся діброва враз ожили, завирували людом. Мотоніс поспіхом обняв Григорія, поцілував у щоку і мовив журно:
— Мо', не побачимося на цьому світі... Я дуже-дуже радий, що ми зустрілися.
— Я теж, Миколо.
— Прощай! Vita sine libertate, nihil!
— Амінь!
За мить Мотоніс був на коні. Махнув рукою, свиснув і зник у лісі.
Підводи, вершники одне за одним танули у сірих сутінках. Стихав поволі гомін... Коли останній віз сховався в голих хащах, Ничипір Доля спинив коня біля Григорія, зняв сиву шапку й сказав печально й різко:
— Бувай здоров, земляче! Коли-то знову стрінемося... Гостри гостріше, голубе! Бо, правду кажучи, ступилась наша сила, кавалком хліба сита... — Узяв коня в остроги. — Прощай!
— Храни вас!.. — гукнув услід Григорій і важко сів. Вогонь ледь жеврів. Сутінки усе густішали. Тяжка осіння темрява, вже не скрадаючись, обволікала напівзагаслі вогнища, й вони вкривались попелом, таїли кожну іскру для тих великих спалахів, які ще будуть, які ще здіймуть полум'я, мов малинові стяги, й провозвістять новин Великий День.
Заморосив дрібний холодний дощ. А потім знявся вітер і сипонув із мороку лапатим мокрим снігом.
У Чорнухи Сковорода прийшов уже по мерзлім грудді. Війнуло рідним, милим. Як блудний син, він ладен був упасти на цю прекрасну землю, заплакати сльозами радості й просити тіні предків не отвергати його в тяжку годину, а повернути свою любов і хоч маленьку часточку того земного раю, в якому виріс і від якого пішов у люди, гнаний жагою знань. Обітована земле! Прости нам роки мандрів, надії всуе і той полон єгипетський, який тримає удалині від тебе твоїх синів! Дай нам востаннє сили або прийми в своє щедротне лоно. Благословенні шляхи додому, благословенна несхибна твердь, якої можна прагнути у будьякому плаванні!
Ступав чумацьким шляхом і святкував безкраю низку зустрічей. Гаї, садки, урочища, хати, дерева, клуні — усе нашіптувало йому казки дитинства, вливало молодість у вже підтоптане, на мощі схоже тіло. Яка краса, яке блаженство! Він наповнявся радістю, мов джерело водою, відігрівав схололу душу й ставав безмежно добрим і всепрощаючим...
Однак щось муляло, щось заважало — все дужче й дужче — здоровити цю милу, тиху гавань... Він тут не був чверть віку. Там, де росли дерева, чорніли пні; де красувалися двори значкових та козаків, стояли пустки або хатини, печально схожі на жебраків, сдавалось, мор пройшов селом... І справді, хоча була неділя, Григорій не зустрічав нікого. Лише подекуди світили з вікон сумні дитячі очі... Поволі радість танула, спадала з очей полуда спогадів, і незабаром замісто давнього перед Григорієм постало нинішнє, таким, як є, в усій своїй мізерності та непривабливості.
Віддалеки побачив рідну хату. Впізнав по груші та по гнізду лелечиному. Й ледь не заплакав. Господи, невже він дома, в своїм селі, на березі своєї Многи!.. Заплющив очі й з усіх боків до нього ринулося все, що колись він чув та бачив на цій землі, на цих вузьких фортечних вулицях. Дід, батько, мати, сусіди, брат, його дружина й діти кричали, плакали, сміялись, лаялись, розповідали свої турботи, пригоди й сни...
— Добридень вам, — сказав хтось поряд.
Сковорода розплющив очі і відповів старому, який стояв, злегка піднявши шапку. Як не вдивлявся, не упізнав — такого діда в них не було... Всміхнувся, нараз згадавши, що З того дня, як він поїхав звідси до Академії, минуло сорок років. Тоді дідусь цей був ще, напевно, парубком. Що робить час!..
(Продовження на наступній сторінці)