«Григорій Сковорода» Василь Шевчук — сторінка 47

Читати онлайн роман Василя Шевчука «Григорій Сковорода»

A

    — Гайда сюди! . — У нього ноги мокрі. — Оддай йому мої шкапові чоботи.

    — Хто це такий? — спитав Григорій.

    — Отаман Доля.

    — Господи, то він живий?!

    — А чом йому не жити — він заговорений, його ні меч, пі куля не бере!

    — Як і Гаркушу? — спитав Григорій. Останні роки він чув не раз про невловимого проводиря повстанців.

    — Гаркуша ще й характерник. Коли прийдеться туго, враз перекинеться ким завгодно і поминай як звали.

    — Якби-то всіх нас заговорив хто-пебудь...

    — На жаль, це казка, вигадка, — зітхнув Мотоніс.

    — Коли у казку вірять, вона стає немовби правдою. Візьми, скажімо, бога...

    — Свят, свят... Григорію, що ти речеш!

    — Що думаю...

    Мотоніс швидко знайшов на возі чоботи, сухі онучі й подав Григорієві. Спідлоба стежив, як той взувається. А потім мовив тихо:

    — Ти завжди був для мене загадкою.

    — Усе на світі — загадки. Пройдуть віки, а люди битимуться над їх розгадуванням. То тільки дурні думають, що, прочитавши святе письмо чи ще з десяток книг, пізнали всю премудрість, дістали дна в криниці див природи. Але ж криниця та невичерпна!

    — Тоді навіщо й мучитися, черпати, прагнути...

    — Інакше — смерть. Не прагнуть істини лиш мертв'яки, ходячі трупища!

    — Миколо! — покликав знову Доля. — Гайда сюди, якраз поспіла каша!

    — Уже йдемо, отамане! — гукнув Мотоніс і поклонився чемно Сковороді: — Прошу, mon cher.

    Коли наблизилися, Ничипір устав з колоди і, розпростерши руки, пішов назустріч:

    — Оце так гість! Григорію, та ми з тобою вічні! Гляди, й за років двісті зустрінемося в якійсь діброві.

    — Вам добре, батьку, ви заговорені... — всміхнувся Сковорода.

    — Заговорила нас люта зненависть, — сказав Ничипір палки. — Не маєм права вмерти, доки народ наш у рабстві! Земля не прийме, виплюне.

    Гайдамаки попритихали, немов зайшли до храму. Вони напевне вірили словам отамана про їхню місію в боях за кращу долю, в безсмертя діла, якому вірно служать і за яке тут гибіють.

    — Ми — діти волі і не дамо нікому тримати нас на прив'язі, як тих собак! — гримів Ничипір далі. — Все панство знищимо, все до ноги!

    — Холоне каша, батьку, — промовив хтось нетерпляче. Отаман стих, опік недобрим поглядом того нахабу і посміхнувся:

    — Оверку, голубе, ти постарів, тобі за кашею не видно світу.

    — Істинно, — сказав Оверко. (Та це ж той самий козак без вуха!) — Пани ростуть, немов гриби після дощу, усіх не визбираєш... А каша — вірна штука. Та ще коди з таранею!.. — Він підморгнув Григорієві, дістав з халяви ложку й суху рибину. — Благослови, отамане!

    Ничипір узяв тараню, понюхав із присвистом і, передавши гостеві, врочисто сів до казана, який пахтів на всю діброву.

    Трапезували мовчки, лише сопіли та шкряботіли ложками. А як упоралися, Оверко крякнув і протягнув мрійливо:

    — Добряча каша... А коб іще по чарці...

    — По чарці іншим разом, — сказав рішуче Доля і повернувся до Сковороди. — Хай вибачає гість...

    — Мені що е та чарка, а що її немає — то все одно, — утішив їх Григорій.

    — Того не може бути! — гукнув Оверко. — Це ж вам не чоботи і не штани!..

    — І не пістоль!

    — О, це вже пальцем у небо.

    — Забув, Овсриу, як ти пропив пістоля? Жартуючи, понабивали люльки пахучим тютюном і задиміли.

    — Ну, як живеться-мається? — обняв отаман гостя.

    — Живу, як пташка божа, не сіючи і не жнучи...

    — Усе читаєш, пишеш, шукаєш правди в книгах?

    — Шукаю, батьку.

    — Даремна праця, Грицьку. Там не знайдеш.

    — А де ж?

    — На вістрі шаблі!

    — Може... Але чому ж тепер бояться слова більше, ніж сотень шабель?

    — Світ одурів. Одні впилися владою, а другі — рабським чадом...

    — І ти гадаєш, батьку, збудити їх домахою?

    — А чим поганий цей будимир! — Він спритно вихопив ІЗ піхов шаблю й підняв угору. — Блискавка!..

    Помилувавшись, сховав домаху, зиркнув на сонце, що вже горіло червоно за чорно-білим лісом, і знов обняв Григорія.

    — Земляче, кидай мудрствувати та йди до нас!

    — Лишайся з нами, Грицьку, — зрадів Мотоніс. — Здобудем волю або помремо весело!

    — Лишайся!

    — Виріжемо усіх панів та їхніх прихвоснів!

    — Спасибі, люди добрі, за честь, за шану, — вклонився стримано Сковорода. — Рубати шаблею — чуже моїй природі...

    — Ти боягуз!

    — Дрижиш за власну шкуру!

    — Попівська кістка!

    — Здрайця!..

    Сковорода спокійно вислухав, обвів юрбу ласкавим пильним поглядом (довкола вже зібралася мало не вся ватага) і мовив тихо, але щоб чули всі:

    — Ніж докоряв Брускові: "Ти нас не любиш, братику, коли не хочеш вступити в нашу стать і бути, як ми, ножем..." "Якби не здатним я був гострити, — сказав Брусок, — то не відмовився б ввійти у ваше братство. А нині тим-то й люблю я вас, то сам не прагну різати. Коли б я став ножем, то, їй же богу, один нізащо стільки не перерізав би, скільки всі ті ножі та шаблі, які я вигострю за все своє життя. А на бруски тепер велика скрута..."

    Із лісу вихопився ще зовсім юний вершник, промчав галявиною і, врізавшись у гайдамацький круг, тривожно крикнув:

    — Батьку, Гаркуша просить помочі! Отаман звівся.

    — Де він?

    — На Грунь-Ташані, батьку, побіля Будищ Лютенських.

    — Коня! В дорогу, хлопці!

    Галявина і вся діброва враз ожили, завирували людом. Мотоніс поспіхом обняв Григорія, поцілував у щоку і мовив журно:

    — Мо', не побачимося на цьому світі... Я дуже-дуже радий, що ми зустрілися.

    — Я теж, Миколо.

    — Прощай! Vita sine libertate, nihil!

    — Амінь!

    За мить Мотоніс був на коні. Махнув рукою, свиснув і зник у лісі.

    Підводи, вершники одне за одним танули у сірих сутінках. Стихав поволі гомін... Коли останній віз сховався в голих хащах, Ничипір Доля спинив коня біля Григорія, зняв сиву шапку й сказав печально й різко:

    — Бувай здоров, земляче! Коли-то знову стрінемося... Гостри гостріше, голубе! Бо, правду кажучи, ступилась наша сила, кавалком хліба сита... — Узяв коня в остроги. — Прощай!

    — Храни вас!.. — гукнув услід Григорій і важко сів. Вогонь ледь жеврів. Сутінки усе густішали. Тяжка осіння темрява, вже не скрадаючись, обволікала напівзагаслі вогнища, й вони вкривались попелом, таїли кожну іскру для тих великих спалахів, які ще будуть, які ще здіймуть полум'я, мов малинові стяги, й провозвістять новин Великий День.

    Заморосив дрібний холодний дощ. А потім знявся вітер і сипонув із мороку лапатим мокрим снігом.

    У Чорнухи Сковорода прийшов уже по мерзлім грудді. Війнуло рідним, милим. Як блудний син, він ладен був упасти на цю прекрасну землю, заплакати сльозами радості й просити тіні предків не отвергати його в тяжку годину, а повернути свою любов і хоч маленьку часточку того земного раю, в якому виріс і від якого пішов у люди, гнаний жагою знань. Обітована земле! Прости нам роки мандрів, надії всуе і той полон єгипетський, який тримає удалині від тебе твоїх синів! Дай нам востаннє сили або прийми в своє щедротне лоно. Благословенні шляхи додому, благословенна несхибна твердь, якої можна прагнути у будьякому плаванні!

    Ступав чумацьким шляхом і святкував безкраю низку зустрічей. Гаї, садки, урочища, хати, дерева, клуні — усе нашіптувало йому казки дитинства, вливало молодість у вже підтоптане, на мощі схоже тіло. Яка краса, яке блаженство! Він наповнявся радістю, мов джерело водою, відігрівав схололу душу й ставав безмежно добрим і всепрощаючим...

    Однак щось муляло, щось заважало — все дужче й дужче — здоровити цю милу, тиху гавань... Він тут не був чверть віку. Там, де росли дерева, чорніли пні; де красувалися двори значкових та козаків, стояли пустки або хатини, печально схожі на жебраків, сдавалось, мор пройшов селом... І справді, хоча була неділя, Григорій не зустрічав нікого. Лише подекуди світили з вікон сумні дитячі очі... Поволі радість танула, спадала з очей полуда спогадів, і незабаром замісто давнього перед Григорієм постало нинішнє, таким, як є, в усій своїй мізерності та непривабливості.

    Віддалеки побачив рідну хату. Впізнав по груші та по гнізду лелечиному. Й ледь не заплакав. Господи, невже він дома, в своїм селі, на березі своєї Многи!.. Заплющив очі й з усіх боків до нього ринулося все, що колись він чув та бачив на цій землі, на цих вузьких фортечних вулицях. Дід, батько, мати, сусіди, брат, його дружина й діти кричали, плакали, сміялись, лаялись, розповідали свої турботи, пригоди й сни...

    — Добридень вам, — сказав хтось поряд.

    Сковорода розплющив очі і відповів старому, який стояв, злегка піднявши шапку. Як не вдивлявся, не упізнав — такого діда в них не було... Всміхнувся, нараз згадавши, що З того дня, як він поїхав звідси до Академії, минуло сорок років. Тоді дідусь цей був ще, напевно, парубком. Що робить час!..

    (Продовження на наступній сторінці)