«Григорій Сковорода» Василь Шевчук — сторінка 46

Читати онлайн роман Василя Шевчука «Григорій Сковорода»

A

    Все дим, мана... Найкращі роки витратив на цю брехню! Читав, шукав, доскіпувався, щоб осягнути її премудру мудрість, розкрити символи, під шкаралупою уздріти ядро. "Спочатку створив бог небо й землю". Ну й жартівник! Створив із нічого те, що існує вічно. Materia aeterna! Лише дитячий розум сказати може, що світу нашого не існувало або не буде... Бог плаче, сердиться, спить і розкаюється. А люди стають стовпами з солі, підносяться аж до планет, возами їздять по дну морському та у повітрі; сонце, немов карета, спиняється і подається назад; залізо плаває, річки течуть угору, від трубних звуків рушаться фортечні стіни; мов барани, стрибають гори, руками плещуть ріки, встають із могил мертві, а з хмар на землю падає готова каша ще й з перепілками!..

    Зареготавши, Сковорода жбурнув у темінь біблію.

    Розкрив "Симфонію", написану в лісах Земборських разом із "Наркіссом". Пізнай себе... Пізнай свою природу... Навіщо? Аби пізнати істину... Дивак! Кому потрібна істина? Й твоя душа, твій розум! Все дим, мана... Скрізь, як Давид, устами благословляють і проклинають серцем... Усяк тільки й дбає про свій шматок насущний. Ціна душі — копійка. Всяк, хто шукає правди, — харциз, бунтар, одступник! Лжа розлилася по землі... Все дим, мана!..

    Рвонув "Симфонію" й поклав на жар, у вже пригасле вогнище. Папір скоцюрбився, затріпотів, мов пташка, й враз шугонув у небо високим білим полум'ям.

    Григорій закрив лице руками й чекав — от-от розколе небо блискавка і розверзеться під ним земля...

    Та бог мовчав. Дрімала зоряна осіння ніч. Спав світ, глибоко, розкинувши закуті руки — мов каторжанин. І лише вогонь, де догоряли думки та праця Сковороди, з останньої сили змагався, бився з темрявою.

    СІТЬ ОДИНАДЦЯТА

    Лисицею по сивих стернях літ підкралася похмура старість. Дороги стали довші, а дні — коротші. Земля неначебто розбухла, витяглася. Ідеш, ідеш... І не доходиш, падаєш разом із сонцем, напівдорозі в полі або у лісі і, лежачи, дивуєшся своїм ногам, своєму серцю. Лід народився, аби розтанути... Мертвіє тлінне тіло. Душа нуртує, прагне, а тілу зась, а тіло хоче спокою. Одвічний герць, холодний подих смерті!..

    Ніколи ще так не було Григорієві на серці тоскно, як цієї осені. Шукав розради в біблії, в премудрих еллінів, у гострих розумом енциклопедистів Франції. Проте ніщо не помагало. За ті три роки, які минули по зруйнуванні Січі, він постарів, піддався хворостям і почав чекати, як мореплавець порту, своєї гавані, де буде вічний спокій. Не говорив нікому, а виглядав, готовий мужньо стріти велике звільнення од усіх нещасть, від невмолимих деспотів, чванливих дурнів, церберів, що стережуть недремне чуже добро, і яничарів, які в лакизькім запалі стинають голови братам по роду-племені...

    І раптом — чудо зцілення! Хвороби, смерть, страждання — все відступило перед новим бажанням, маренням його душі і навіть тіла. Йдучи селом, де залишився, щоб пережити зиму, звів обважнілу голову і на безверхім дереві побачив чорну шапку єдиного на весь Бурлук гнізда буслів. Спинився, вражений. Щось перевернулося у нього в грудях, затріпотіло солоним щемом, перенесло його в дитинство, в своє село, на річку Многу... Негайно йти, негайно бігти, їхати, крильми летіти! Там, тільки там, у рідній хаті З біблійним символом святої моці й твердості, він обрете жаданий мир і спокій!

    Думки кружляли, билися крильми одна об одну, злітали, падали. Завзято гупало у грудях серце, немовби то й не воно захекувалося на день по три-чотири рази. А ноги, звиклі до нескінченних мандрів, самі напружилися і понесли Григорія назад, до житла, де він зоставив торбу. Мерщій, мерщій у рідний край! Там — щастя, там — його земля обітована!..

    До Харкова його підвіз господар, в якого жив. А звідти — З поштою аж до Охтирки. Пождав добу оказії і, не діждавшись, подався пішки. Мерщій, мерщій! Там — берег, там — твердь, якої він усе життя шукає!..

    Була вже пізня осінь. Дерева скинули свої розкішні шати й стояли чорні, журні, немов ченці на похороні. Дорогу Зранку схоплював легкий морозець, а близько полудня, пригріта сонцем, вона ставала страшним судом, болотом. Ішов узбіччям, то віддаляючись, то наближаючись до шляху, змішаного і перемішаного за дні негоди. Ішов у сивих роздумах, перебираючи все, що почув, побачив і пережив за півстоліття пошуків, вагань, бажання пізнати світ, природу й себе самого як невід'ємну її частину. Були падіння, злети, гіркі поразки та перемоги, але дорога була пряма й правдива. В цій суєті, в цьому хаосі, де переплуталося велике й нице, брехня і правда, добро і зло, він не метався, не вибирав зручнішого, а простував до істини й, мов Діоген, хотів знайти Людину. А чи знайшов — не відав. Вона, як дух, як марево. Іноді йому здавалося, що вже в руках, віднайдена, але за мить він знову брав ліхтар свій і знов шукав...

    — Ви що, осліпли, діду?! — нараз спитав хтось весело.

    — Хильнули зайве, мабуть? — озвався інший голос. Сковорода отямився й лише тепер помітив, що йде болотом, порослим вербами та молодою вільхою, 3а сажнів сто, праворуч,— густа березина. Й ніде нікого. Хто ж говорив? Почулося...

    По купинах, минаючи грузькі місця та воду, дістався берега. Сів і роззувся... Мокрі. Таки набрав! От халепа...

    — Добрячі чоботи! — сказав хтось поряд. Григорій глянув і не повірив своїм очам — кроків за три від нього, біля верби, стояв Мотиніс! У козацькім строї, з шаблею.... Свят, свят!

    — Це ти, Миколо? — спитав про всяк випадок, хоч був упевнений, що то мана, породження його уяви.

    — Я, я, Григорію! — підбіг Мотоніс. Обняв, підвів на ноги й поцілував. Він так зрадів, що на очах повиступали сльози. — Коли ж це ми востаннє бачилися?

    — В Москві.

    — Ой леле! Це ж більш як двадцять років...

    — Миколо, яким це побитом ти опинився тут, та ще в такій личині? — спитав Григорій. Мотоніс ураз нахмурився.

    — Це довга пісня, Грицьку... — промовив згодом. Він тихо свиснув, і з-за верби з'явилася якась проява в гусарськім ківері, у драній свиті та личаках. — Пильнуйте, хлопці, а я пройдуся з гостем, — звелів Мотоніс. Поправив шаблю, шапку й галантно взяв під руку друга: — Прошу, mon cher.

    Пішли в глиб лісу. Григорій скоса зиркав на постарілого, та ще міцного, широкоплечого й легкого в поступі свого товариша і кондисципула. Ну й діоскури!..

    — А де Козицький? — спитав небавом. — Чи не до нього мене ведеш?

    Мотоніс став і, відпустивши лікоть Сковороди, промовив глухо:

    — Грицько зарізався чотири роки тому...

    Сковороду немов обухом ударило. Стягнувши шапку, він довго мовчки в душі оплакував давно загиблого борця за істину, за перемогу розуму над нетерпимістю та марнославством можних.

    — Як же могло це статися?

    — У відчаї...

    — Він же домігся, чого хотів. Був при самій і міг навчати її свободи, правди та доброти.

    — Він і навчав. Робив переклади, писав статті... Аж двадцять довгих років трудився він для волі, страждав, боровся З темрявою, співав осанну мудрості!.. І впав, розчавлений казенним чоботом.

    — А де ж був ти, чом не підтримав друга?!

    — Нас роз'єднали. До краю вимучений, Козицький взяв відставку й утік до Москви. Мене ж невдовзі 3 Сенату вигнали, позбавили усіх чинів і заборонили будь-де служити.

    Помовчавши, Мотоніс стис рукою шаблю й додав крізь Зуби:

    — Саме тоді Грицько й наклав на себе руки...

    — Допросвіщалися, — зітхнув скорботно Сковорода. — Я ж вам казав...

    — Григорію, коли 6 ти знав, як часто тебе ми згадували останній рік! — сказав Мотоніс палко. — Ми вже тоді збагнули, що заблукали, не ту дорогу вибрали і віддали свої знання, свій розум і все життя на те, щоб нести свічку перед сліпцями... Коли Грицько побачив, що мудра з мудрих лише в свободу грається й морочить голову, аби міцніше взяти в руки віжки, він плакав із горя і називав себе Іудою, який продав народ свій. А тут укази, суди, репресії та наглі смерті! Лосенко, Барков, Золотницький, Січкар, Козельський, Полетика, Туманський, Березовський...

    — Максим? І він!..

    — Шість років учився в Італії, прославився як композитор, став академіком, дістав звання maestro di capella.. А як вернувся до Петербурга, його поставили... звичайним півчим. Він затужив, запив і врешті-решт не витримав та й перерізав горло... Не мав нічого, кажуть, окрім ножа й сопілки...

    Григорій мовчки плакав. Нерони люті, іроди! Медоточивими словами й усмішками ви прикриваєте свою жорстокість! Скрізь проповідуєте і вихваляєте любов до ближнього, самі ж тим часом нищите найкращий цвіт народу, його надію, силу. В'єтеся білим голубом над тим, хто прагне мислити, і налітаєте безжальним беркутом, коли прозріє мудрий і мовить слово правди у храмі лжі, де замість духу істини витає дух улесливості та фіміамний дим. Що вам народ, вітчизна, нація! Ви — сіль землі, зразок чеснот і мудрості, єдине плем'я, каста, що може вивести в долину вічних радощів...

    — Я ледве вирвався, — розповідав Мотоніс уже про себе, — і втік сюди.

    — Куди, Миколо?

    — Не поспішай, побачиш зараз...

    Попрямували уздовж ялинника і вийшли на лісову галявину. Ого, тут справжній табір! Навкруг вози, всередині горять вогні, їдять з опалок коні, снують озброєні лісовики...

    — Агов, Миколо! Кого привів? — гукнув од вогнища Григорієві знайомий голос.

    — Товариша.

    (Продовження на наступній сторінці)