Сковорода зібрав свою могутню волю, аби отямитися, перебороти смертельну втому й зустріти друга весело. Коли прийшов зціляти...
Прибіг Михайло. Узяв під руки старого вчителя, зсадив на землю й, не випускаючи, повів у дім.
— Намучилися? Така дорога... Багнюка, дощ...
— Нічого, то все пусте, — таки спромігся подати голос Сковорода. — Охота гірш неволі.
— Коли б ви знали, який я радий, батьку!
— Я знаю.
— То ж звідкіля?
— Бо радий сам.
— У вас цікава логіка... Тут сходинки — не упадіть.
— Я пе такий старий, як ти гадаєш.
— Ось зараз ми побачимо! — і розчинив широкі двері. В очі бризнуло яскраве світло великих трьох свічок.
— Ну, здрастуй, здрастуй, — обняв Григорій друга й поцілував. — А ти заріс, немов розкольник. Голитись лінишся?
— Немило, батьку, — сказав Михайло. И заметушився: — Чого ж ми стали та й стоїмо? Прошу, прошу! Ось — крісло, вина... З дороги вам не завадить.
— Спасибі, сяду... Сідай і ти.
— Я зараз. Знайду ось тільки щось повечеряти.
— Ми не голодні. А де візник?
— Пішов на сіно спати. Просив у хату, так він не хоче, боїться — коней вкрадуть...
— Сідай, сідай, Михайлику.
— Я простелю вам.
— Потім.
Михайло сів навпроти, налив собі вина. Він постарів, посивів і схожий був не па гвардійця із Петербурга, а на попа-розстригу.
— Ти сам живеш?— спитав Григорій тихо.
— Сам аки перст.
— Дружина там лишилася?
— Там, батьку...
Дощ бив у чорні вікна. Через розбиту й так-сяк затулену велику шибу в покій вривався вітер, гойдав закляклі тіні. Десь шаруділи й пищали миші, гуло у комині чи на горищі.
— А де ж твої челядники?
— Розлізлися... А може, сплять у флігелі.
— Із Петербурга вигнали чи сам утік?
— Було всього, — зітхнув Михайло і мовив гірко: — Занапастив я, вчителю, своє життя... Вже на порозі старість, а па душі пустеля. Ні деревця, ні кущика, ані билинки... Умреш — і все, мов і не жив... Згадати, батьку, нікому! А ще страшніше — ні за що. Як ту смоковницю, що не давала плоду.
— Почни спочатку.
— Пізно.
— Не треба міряти життя аршином років, ділами міряй. Проживши мало, зроби багато — ось мудрість мужа.
— І рада б душа у рай... Немає сили, батьку.
— Ти обірвав коріння. Тобі вернутись треба й врости у землю.
— Прагнув, хотів купити маєток десь біля Харкова, а, бачте, де купив.
— Продай.
— Запущений. І половини ніхто не дасть.
— Тоді покинь.
— Та що ви! Чим же я житиму?
— Вчителюватимеш. Підеш у школу або в Колегіум.
— Я все забув.
— Згадаєш.
— А як же грунт, будівлі?
— Роздай.
— Кому?
— Селянам.
— А їх куди подіну? Вони ж мої.
— Повідпускай.
Спливали свічі. Вітер розгойдував довгасті їхні вогники,
й здавалося, що то тополі огненні в степу на трьох могилах.
Михайло випив келих, одкоркував нову заморську пляшку, налив і випив знову.
Відтак сидів, похнюпившись, упершись поглядом кудись у кут покою. Нарешті звів на гостя очі, всміхнувся страдницьки:
— Ходімо спати, батьку! Вже скоро ранок. Чуете, співають другі півні...
Удень Григорієві стало зле. Сухий дряпучий кашель і неймовірна слабість хоч не примусили лягти у ліжко, та прикували його до крісла. Навіть не міг провести кучера, що повертався до Пан-Іванівки. Не підкорялось тіло, благало спокою,спочинку,тиші.
Дощ не вгавав. То сіяв дрібно-дрібно, то припускав як із відра, то налітав тугою хвилею і потрясав будинок. Так без кінця й просвітку. День, два... сімнадцять.
На вісімнадцятий Сковорода не витримав. Поклав рукопис книжки, яку читав Михайлові, і попросив:
— Михаиле, відправ мене додому.
— Бог з вами, батьку, — злякався той. — Куди ж вам їхати? Ось ваша дома! — розвів широко руки. — Живіть хоч двісті років.
— Не про життя я нині думаю. Прийшла пора згадати, що всі ми тільки гості на цій землі...
— Навіщо, батьку, ще й тим сушити голову. Бог добре знає, кому, коли і де призначено скінчити вік свій.
— Я тут не зможу вмерти, — сказав Григорій твердо. Михайло хтів щось розважне мовити, але, згадавши вчасно хто перед ним сидить, лише зітхнув. Від тої бесіди, що відбулася в ніч приїзду Сковороди, пан Ковалинський почав боятися свого учителя, його очей пронизливих, його думок, що б ють, як молоти. Для нього все так просто — покинь, роздай, повідпускай...
Григорій бачив, що велій друг страждає, ждучи розмовимуки, и за всі ці дні ні разу не роз'ятрив його душі докорями,
— Григоре Савичу, ви невгамовні, — сказав Михайло згодом.
— Умру — вгамуюся.
— Ой ні! А твори й слава житимуть. Вас знають люди. люблять. Є, що ненавидять. Але нема байдужих.
Сковорода судомно втягнув у плечі голову і замахав руками:
— Не треба, годі! Я не зробив і чверті того, що міг зробити. Напевно, я міг би бути Сократом чи Ціцероном. Хто ж я сьогодні? Старець, що написав десятків зо два книг, в яких полови більше, аніж зерна.
— Ні, батьку, ні! — гукнув Михайло палко. — Всі ваші книги цнотливі й мудрі, благочестиві й праведні.
— До біса! Всім цим народ наш ситий по саму зав'язку. Від благочестя й праведності давно вже нудить. Я півжиття віддав би, щоб бути грішним, буйним!
— Що з вами, вчителю?
— Твоя "пустеля". Я міг би виростити діброву, бір, а залишаю кущики.
— Така вже доля.
— Може... Ми уникали сітей, а рвати будуть інші. Я духом чую, бачу — вони грядуть! Ти — чуєш?
— Ні. Я вже оглух, мені до всього байдуже.
— У тебе вуха залиті золотом, — промовив жорстко. Й пошкодував: Михайло зблід, покрився потом. — Вибач. Я не хотів образити...
— Ти правду кажеш, батьку. У мене все понівечене — і серце, й вуха, й очі...
— Михаиле, їдьмо звідси!
— Не можу: в грудях пустка.
— Душа людська, немов жива криниця: до краплі вичерпаєш, а вранці — знову повна.
— Моя замулилася.
— Розчистимо.
— Не мучте, батьку! — схопився Михайло з крісла. — Я чесно й тихо житиму, не кривдитиму своїх людей, ділитимуся останнім куснем із бідними. Я вас за приклад ставитиму, якщо осилю, то напишу з вас житіє, але піти за вами і вас наслідувати я вже не можу! Й не міг ніколи...
— Правда. — Григорій теж підвівся. — Мені пора.
— Зостаньтеся!
— Ні. Дух велить мені негайно їхати.
— Нехай хоч випогодиться.
— Негоден ждати. Ще не доїду...
— Батьку, на чому ж я вас випроводжу?
— Коняку маєш?
— Маю. Нема коляси!
— Добре: нема того, що не потрібне. Візок знайдеться?
— Звісно.
— Скажи, ласкав будь, хай запрягають.
— Добре... Та ви ж недужі.
— Приїду — видужаю.
Михайло важко вийшов. Сковорода одягся, знайшов свою напівпорожню торбу та журавля й побрів помалу слідом. На ґанку сів, радіючи: дощ перестав, подекуди виднілось чисте небо. Село стояло чорне, чуже, похмуре, вбоге. Ніде ні тину, ні деревця, ні квітки... Либонь, дійшли до ручки... Раби... Раби Михайлові... Яка ганьба! Схопився й попростував до стайні, де запрягали коней. Мерщій, мерщій додому, у рідний край!
Прощалися аж за селом. Михайло тицьнув рукою кучера й зіскочив із воза.
— Я вже вертатимусь,— промовив хрипко.
— Добре.
Григорієві якась камінна туга лягла на серце.
— Прощай...— промовив журно.— Можливо, ми вже не побачимося. Не забувай ніколи того, про що ми говорили. Будь милосердним, мудрим, тримайся завжди правди. Шукай невтомно істину і жди месію нашого. Він незабаром прийде й своїми муками спасе народ і волю. Я вірю — він народиться!
Поцілувалися, потисли руки.
Рушили. Візок котився споро. Все далі й далі. Меншала самотня постать друга, зникала в мреві далечі, ставала щемним спогадом.
Цей день був тихий, сонячний. Вся Пан-Іванівка втопала в жовтім листі. Воно осипалося за ночі перших заморозків і вкрило змерзлу землю м'яким барвистим коцом. Окрім дубів та сосен, дерева в панськім парку стояли голі, чорні, немов застиглі привиди, здіймаючи до неба вкляклі руки в якійсь страшній печалі. Про що вони молилися, чого благали в господа? Весни, рясної брості, веселих теплих злив? А може, бурі й грому, коли всі фібри тіла проймає дрож?!
Хто їх збагне і хто почує німотні їхні крики... Григорій вийшов із дому, де по приїзді він жив у затишній, з вікном у сад, кімнаті, й, допомагаючи собі високим костуром, спустився сходинками в залитий сонцем парк.
Постояв трохи, мружачися од зливи барв та променів, і побрів осіннім золотом.
(Продовження на наступній сторінці)