«Тиха обитель» Анатолій Шиян

Читати онлайн драму Анатолія Шияна «Тиха обитель»

A- A+ A A1 A2 A3

Степан. Що ти їм розповідав? X о м а. Та про гору Синицю,

Степан. А-а! (Озирається). Давно не був у цьому лісі весною. Ти тільки поглянь, яка краса навколо... Скільки квітів... А яке повітря? А скільки пташиного співу... хороше!

Хома (зніяковіло). Не знаю, Степане, чи будеш гримати, але я не мав змоги з тобою порадитись.

Степан (слухає спів соловейка). Чуєш? Чуєш, як тьохкає? Оце майстер! Оце голос!

Хома. Ти ж сам просив, щоб сьогодні зібралося в лісі якнайбільше слободян.

Степан. Чим більше — тим краще.

Хома. Савка з молоддю домовлявся, а я з чоловіками та жінками... старих людей — теж запрошував. С т е п а н. То й добре. X о м а. А старі люди поставили вимогу... Степан. Яку?

X о м а. Це ж, кажуть, не просто собі відбирати якийсь там ліс, а заповідний ліс, монастирський... Боязко! Треба взяти корогви, ікони, хрести...

Степан. Цікаво!

Хома. Я так подумав: якщо народ хоче на праведне діло вирушати з богами,— хто сміє ставати йому на дорозі?

Чути святкові дзвони.

Степан. Що це значить?

Хома. Я сказав Андрону: "Як тільки з'явиться процесія,— відразу бий у дзвони!"

Степан (сміється). Оце придумав... "Бий у дзвони!" Не годилося б, та що тепер зробиш?

X о м а. Я можу повернути їх назад.

Степан. Навіщо ж повертати? Нехай ідуть. Розкажемо людям, для чого їх сюди запрошено і що це за свято таке сьогодні — Перше травня. Хай знають. А потім і до діла приступимо.

Хома. Ще питалися в мене слободяни, чи можна їм у лісі... по чарці випити?

Степан. Що ж ти відповів?

Хома. Я так, Степане, подумав: адже у нас відзначають і храмовий празник, і різдво, і Великдень. А тут же свято, можна сказати, світового масштабу... та ще така подія з лісом... То як же людям обійтися без чарки?

С т е п а н. І ти дозволив?

Хома (зітхнув). Дозволив.

Степан. Правильно!

У дзвони вплітається пісня. Злагоджено, під акомпанемент гармонії, звучить

молодечий хор:

Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе,

В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.

Про цей день я тільки мріяв в окопах, а сьогодні на власні очі бачу.

Хома. Тут будемо їх зустрічати?

Степан. На великій поляні біля озера. Там простору більше.

Хома. Я тут почекаю, а до озера вже піду разом з усіма.

Степан виходить. Обриваються дзвони. Виразніше звучить пісня:

Вышли мы все из народа, Дети семьи трудовой, Братский союз и свобода — Вот наш девиз боевой.

Ідуть... ідуть люди, йдуть!..

Долго в цепях нас держали, Долго нас голод томил,— Черные дни миновали, Час искупленья пробил.

Першими пробігають підлітки, потім з'являється Савка Вогник з червоним прапором Поряд з ним іде Арсенія, тримаючи в руках букет живих квітів. За ними — г а р м о н і с т і хор молоді, у багатьох на грудях червоніють банти, в руках — квіти й гілки, вкриті цвітом. Потім з'являються чоловіки, жінки, діди. У чоловіків — хрести й корогви, у жінок — ікони. Де в кого з слободян сокири, пилки. Не при-п шяючись, звучить революційна пісня:

Время за дело приняться, В бой поспешим мы скорей: Н-ашей ли рати бояться Призрачной силы царей?

Схвильована й люта входить ігуменя Іліодора з послушницею Ангел і н о ю.

Іліодора (підводить посох, кричить). Зупиніться! Зупиніться! (Вдивляється в обличчя людей).

Дехто знічується під її поглядом, схиляє голову Обривається пісня.

У монастирському лісі корогви й гармошка? Це кощунство! Це ганьба для обителі нашої... Хто дозволив? Хто?

Швидко підходить до ігумені Степан Соколенко. Степан. Я!

Дивляться одне на одного.

Вірніше, революційна Рада солдатських і селянських депутатів вирішила. Для такого свята, як сьогодні, монастирський ліс — саме підходяще місце.

Іліодора. Без мого відома вривається в монастир... наказує дзвонити...

Хома. То вже моя провина... Визнаю. Не порадився з Степаном... Думав робити якнайкраще... для людей.

Іліодора. Ніхто не просив дозволу й за ліс... Можна чи пе можна?

Степан. А нам не треба ні в кого питатися, ігуменіє Іліодоро. Такі справи ми вирішуємо самі.

Іліодора. Це ж насильство! Це розбій серед білого дня!.. Я бачу в людей сокири, пилки... Ви що ж, зібралися рубати ліс?

Степан. То було б не по-хазяйському. Виберемо засохлі дерева, щоб можна було вдовам-солдаткам, найбіднішим родинам допомогти паливом, а кому й хату підправити.

Іліодора. Не маєте права розпоряджатися в монастирському лісі.

Степан. Був монастирським, а від сьогодні народ цим лісом володітиме.

Іліодора. Не дозволяю!.. Геть звідси! Геть, бузувіри! Безбожники!.. Геть!

З'являється отець Сергій.

Отець Сергій. Заспокойтеся, преподобна. Пожалійте своє хворе серце...

Іліодора глянула йому в очі. Всевишній почув молитву...

Ігуменя перехрестилась, зрозумівши вість.

Іліодора. По-доброму... По-хорошому прошу тебе, Степане Соколенко... Скажи людям, хай залишать ліс і не тривожать більше тиху обитель нашу.

У глибині поляни чути крик: "Каральники!.. Каральники йдуть сюди. Втікаймо!"

Степан (до ігумені). Твоя робота?

Іліодора. Просила я преосвященного захистити нас...

Крики посилюються: "Втікаймо! Втікаймо!"

Степан. Спокій, люди, спокій! Нікуди не розходьтесь!

З лісу, тримаючи в руках гвинтівки, входять міліціонери. Спинились. Начальник міліції вдивляється в обличчя демонстрантам.

Начальник міліції (кричить). Бунтувати? Самоуправничать? Я вас!.. Немає такого закону і не може бути, щоб забирати чуже добро. А ви що робите? Що робите? (Виймає з кишені папірець). Ану, хто серед вас є той призвідник, небезпечний бунтар Степан Соколенко? Виходь наперед! Підеш з нами.

З натовпу виходить столяр. Степан. Я Соколенко.

Начальник міліції. Ти? (Розглядає його). Так оце ти баламутиш народ, порушуєш закони Тимчасового уряду... Та чи знаєш ти, що тобі буде?

Степан. Не страшусь ані Тимчасового уряду, ані утвореної цим урядом міліції.

Начальник міліції. Ну, ну, говори, та не заговорюйся!

С т е п а н. Я нікуди з вами йти не збираюсь.

Начальник міліції. Підеш, коли звелю... А відмовишся,— накажу силоміць тебе взяти.

Ст е п а н. Ну, то бери... якщо зможеш!..

Біля Степана стає з рушницею Хома-мисливець; виходять з натовпу сол-дати-фронтовики, озброєні гвинтівками, приєднуються до них селяни з відгостреними косами та замашними кілками.

Що? Заціпило відразу? Так ось що я скажу вам, хлопці хороші. Повертайте туди, звідки ви прибули... І не потикайте сюди більше свого носа... Якщо хочете жити. Чули? А зараз слухать мою команду: кру-угом; а-арш!

Каральники виконують команду і поспішно зникають у лісі.

Пробачте, люди добрі, що така замішка сталася, але не ми в цьому винні. Гей, Савко! Савка. Я тут!

Степан. Продовжуй пісню! Рушаймо всі до великої поляни.

Озвалась гармонь, полинула й пісня:

Свергнем могучей рукою Гнет вековой навсегда И водрузим над землею Красное знамя труда!

Іліодора. Ненавиджу вас! Ненавиджу... Ненавиджу! (Свариться посохом на слободян).

Хома. Отак, люди, отак прямісінько і йдіть за червоним прапором!

Іліодора (затихає, підводить руку до неба). Всевишній боже! Чи ти чуєш, чи ти бачиш, що твориться в тебе на грішній землі?

Завіса

КАРТИНА П'ЯТА

Келія ігумені. Двоє бокових дверей. Важка добротна берестова мебля, стіл, шафа для священних книг, крісла. В кутку ікона богоматері з немовлям на

руках, у позолоченому багеті. Перед іконою рубінового кольору лампада. Крізь розчинені вікна видно корпуси келій, і ліс, і річку, і надбережні гаї в осінній позолоті, У келії А р с е н і я. Вона стоїть навколішках перед іконою.

А р с е н і я. У всьому тобі признаюся... тобі, єдиній, пречистая діво!.. Сама не знаю, що зі мною сталося. Спати ляжу — не можу заснути... Його образ стоїть передо мною, його слова вчуваються мені. Скажи, пречиста діво, може, це і є... любов? І я з собою нічого вдіяти не можу. Не хочу думати, а думаю, думаю... (Гаряче). Дай сили, навчи і прости мені всякі согрішенія вольні й невольні. (Хреститься). Прийшли до мене подружки послушниці й питаються: "Чи знаєш, Арсеніє, що сьогодні в лісі свято Травня? І музики там будуть, танці. Ходімо з нами". Маю гріх. Не сказала я ігумені правди, а сказала, що йдемо до лісу по квіти. І вона дозволила мені відлучитися з монастиря. Каюсь перед тобою. Там я зустрілася з ним... А потім... потім уже й не знаю, як воно сталося... Кудись зникли всі подружки, а він, Савка, взяв мою руку в свою... "Хочу бути сьогодні тільки з тобою, Арсеніє. Хочу тобі щось сказати..." І ми пішли в глиб лісу... Зупинилися під дубом. А дуб старезний, розлогий... Його, мабуть, і втрьох не обійняти. Дивлюсь я на Савку, що він скаже? Про друзів? Про навчання у вечірній школі? Чи, може, щось розповість про Степана Соколенка? Жду я... А Савка раптом почав говорити такі слова, яких я ще зроду від нього не чула. Чи з книжок вичитав, чи в душі вони в нього народилися, і я слухала їх, як музику, як найсвятішу молитву. А потім він мене... поцілував.

У розчиненому вікні з'являється Савка, слухає.

(Продовження на наступній сторінці)