«Тиха обитель» Анатолій Шиян

Читати онлайн драму Анатолія Шияна «Тиха обитель»

A- A+ A A1 A2 A3

З вівтаря з'являється уже без ризи отець Сергій, а слідом за ним диякон Богиня. Людмила дивиться на ігуменю, потім на отця

Сергія.

Людмила. Я тут стоятиму. Іліодора. Роби, що повеліваю.

Людмила несміливо йде, вклоняється ігумені, сестрам-черницям.

Пономарко Німфодоро, дай їй свічку! (Знову підводить посох). Ризничу і наставницю Тарсилію викликаю теж.

На середину церкви виходить літня черниця в довгій мантії, вклоняється ігумені й черницям.

Сестро Тарсиліє! З тобою ми вже про все домовились сьогодні вранці.

Т а р с и л і я. Твоє ігуменське повеління виконую, як то зазначено в уставі нашої святої обителі.

Вклоняються одна одній. Людмила стежить за обома, здогадуючись, що тут, у церкві, має вершитися над нею суд.

Л ю д м и л а. Не треба!.. Не треба!..

Навколо суворі обличчя старих, мантійних черниць, розгублені й залякані послушниці.

Іліодора. Во ім'я отця, і сина, і святого духа! (Хреститься).

Всі черниці. Амінь!

Тар сил і я. Людмило, сестро моя молодша! Я знаю тебе давно. Пригадую осінь і день, коли я, повертаючись з слободи, побачила тебе босу, в ситцевому платтячку біля монастирської брами. Чи пам'ятаєш ти цей день, Людмило?

Людмила. Пам'ятаю, матінко Тарсиліє, і вдячна вам... дуже.

Т а р с и л і я. Мабуть, твої батьки були бідними людьми, якщо залишили мале дівчатко без догляду. А може, вони померли? Л ю д м и л а. Не знаю.

Т а р с и л і я. Ти плакала так, що моє серце стислося від болю.

М а н е ф а. Навіщо їй про таке говорити? Жалієш її, чи що?

Тарсилія. Я взяла тебе до монастиря, дістала благословення в ігумені Іліодори.

Іліодора. Давала дозвіл взяти дівчинку до нашої обителі.

Людмила (вклоняється). Я вдячна вам, матінко ігуменіє. Я вдячна і моїй наставниці.

Тарсилія. Ти виростала тихою, покірливою, трудолюбивою. І я завжди ставила тебе за приклад іншим послушницям. Ти вмієш фольгою оздоблювати ікони, шити золотом, ткати мухояр, майструвати квіти.

Людмила. Ви мене вчили...

Тарсилія. Умієш добре в'язати пухові хустки... І які думки тривожили твою душу — все мені щиро й одверто розповідала.

Людмила, Що ви хочете від мене?

Тарсилія. Я люблю тебе, і мою ласку й ніжність ти завжди відчувала.

Людмила. Для чого ж сьогодні...

Тарсилія. Але що сталося з тобою, Людмило? Твої очі тепер уникають моїх очей. Щось гнітить тебе... Ти навіть плакала сьогодні в церкві... Ми, твої сестри во Христі, хочемо знати: хто спокусив тебе? Хто засмутив твою душу, посіяв гріх, порушив твій черничий спокій? Все говори... Як на сповіді... Не криючись... Мов перед богом Всевишнім — кайся!.. Хай слухають тебе сестри... Хай інші бояться гріха...

Людмила мовчить.

Іліодора. Ризнича Тарсиліє! Дай книгу святого уставу нашої обителі.

Тарсилія виходить.

Черниці. Що зробила Людмила?

— Про який гріх говорить наставниця?

— Не маленька... Мусиш здогадатися.

— А що їй буде за це?

— Побачимо.

Входить Тарсилія, вклоняється ігумені, передає книгу. Іліодора, не поспішаючи, розгортає її, обводить усіх очима.

Іліодора. Що пишеться в святому уставі нашому? (Читає). "Смотреть того накрепко, чтоб чин был монастырский и всякое благочиние и смирение. Из монастыря без благословения игуменьи не виходить, нигде на ночлег не оставаться, в шинки отнюдь не входить... А если кто из монахинь явится дерзкая...

Людмила слухає, губи в неї тремтять. Ось-ось вона, не стримавшись, знову

заридає.

(Продовжує). ...явится дерзкая,— из обители вон высылать, а таковых отнюдь не держать, и другим соблазна не чинить, и регулу не нарушать". (Закриває книгу, дивиться на Людмилу). Ти залишила монастир без мого благословіння й без дозволу своєї наставниці. Три ночі пустувала твоя келія. Де була? Скажеш правду — матимеш єпітимію — суворий піст і поклонів... скільки визначать тобі наші стариці за твою провину...

Манефа. Єпітимії замало. Суворішої кари достойна блудниця! (Наче батогом стьобнула Людмилу).

Проте змовчала послушниця, опустила голову від сорому й ганьби.

Іліодора. Хто він?

Людмила мовчить.

Богиня. Вонмем!

Отець Сергій. Ти що, сп'янів?

Богиня. Шапку забув... (Тихо). Хай самі тут розбираються: хто правий, хто винуватий... (Зникає у вівтарі).

Іліодора (до послушниці). Будеш критися — накличеш грізнішу кару. Подумай і скажи, де була три ночі?

М а н е ф а. З ким грішила?

Мовчить Людмила. Чути, як Андрон б'є у дзвін до повного завмирання звуку.

Іліодора. Говоритимеш?

Л ю д м и л а. Не мучте... Не мучте мене! (Ридає).

Ігуменя закриває книгу, передає Тарсилії. Ризнича відносить туди, де брала.

Отець Сергій. Дозволь мені, преподобна ігуменіє, сказати слово.

Прокотився по церкві шумок.

Черниці. Отець Сергій говоритиме.

— Слухаймо отця Сергія. Отець Сергій. Можливо, послушниця Людмила не винна в тому... а винний диявол, що спокусив її на гріх.

Людмила дивиться на священика. їхні погляди зустрічаються.

Мабуть, не так легко їй назвати людину, яку вона любить.

Людмила схиляє голову.

Але, щоб застерегти інших сестер, треба визначити єпітимію...

Загомоніли невдоволено старі черниці.

Черниці. Отець Сергій ще не знає добре нашої обителі.

— Єпітимії замало.

— Самі скажемо, чого вона достойна.

І л і о д о р а. Яку кару визначите — така й буде. Слухаю вас, мої сестри.

Черниці. Так думаю, якщо противиться сказати правду,— значить, грішна! Значить, справді її душею володіє диявол.

— Я б її роздягла і в одній сорочці вигнала з монастиря. Нехай іде світ за очі в хуртовину, в сніги холодні...

— А я б викручувала їй руки й ноги. Я б її тіло грішне вкрила синяками, щоб інші бачили й боялися гріха.

— Вкинути її до церковного підвалу на прісний хліб та воду, прикувати ногу ланцюгом до стіни. Нехай там відбуває єпітимію і молиться, спокутуючи гріх.

І л і о д о р а. Ти чула все. Запитуєм востаннє... Говоритимеш? Людмила (обводить очима всіх, хто визначив їй кару). Ні!..

М а н е ф а. Карати вогнем! Сестри мої во Христі, раджу свічкою, яку тримає блудниця в руках, підпалювать їй пальці!

Ар сен і я (зривається з місця, підбігає до ігумені, падає перед нею навколішки). Ви не дозволите цього робити, тітонько Іліодоро. Захистіть!.. Благаю вас.

Біля Арсенії опинився Савка. Стоїть, обурений, гнівний.

Савка. Карати вогнем? (Метнув очима в бік Манефи). Немає в вас серця! Немає душі! Ви чули, яка вона майстериця? Хіба ж можна такі руки... свічкою?

М а н е ф а. Боже мій, що робиться в нашому храмі? Пастух повчає, як нам діяти во славу Христа і обителі нашої... (Підходить ближче). Та як ти смієш?

С а в к а. А от і смію! Ще й людям на скотному дворі розкажу, як ви тут глумитесь з послушниці.

І л і о д о р а. Як ти сюди потрапив?

Савка. Провідував Андрона... Змерз і вирішив трохи обігрітися.

І л і о д о р а. На скотний двір! Там твоє місце.

Хлопця оточують старі черниці.

Арсенія. Савко, іди... іди з церкви... прошу тебе, бо щось лихе можуть тобі тут заподіяти.

Савка. Хай тільки спробують доторкнутися.

Іліодора. Геть звідси!

Старі черниці. Геть, бузувіре!

— Геть, голодранцю!

— Геть!

Савка. Сам вийду!.. Чуєте? Ви... Богу молитесь, а де ваша совість? Де ваша душа? Немає! Нема! Каменюки, замість серця, б'ються у ваших грудях... (Сміливо і швидко виходить).

Манефа. Сатана! (Хреститься). Порушив праведний суд.

Арсенія. Тітонько Іліодоро, не дайте, щоб здійснилася люта розправа.

Іліодора. Сестри мої! У нашому уставі сказано: "Телесного наказания и цепи да не будет!"

Полегшено зітхнула Арсенія і послушниці.

Манефа. Тоді я раджу іншу, але достойну кару. Старі черниці. Яку? Скажи! Манефа. Відрізати їй коси і вигнати з монастиря! Іліодора. Хто з вас, сестри, зможе виконати нашу волю? Манефа. Дозволь мені, ігуменіє Іліодоро, покарати зло! Іліодора. Пономарко Німфодоро! Ножиці!

Напружена тиша. Людмила дивиться на отця Сергія, а він одводить очі. Людмила оглядає послушниць. Дехто з них витирає сльози. Обличчя мантійних черниць суворі, скам'янілі, холодні. По помарка приносить ножиці. З жахом дивиться на них Людмила.

Німфодора (співчутливо). Спаси й помилуй! Арсенія (з криком і риданням кидається до Людмили). Не дам!.. Не дам! Змилуйтеся!.. Що ви робите? Іліодора. Вивести з церкви!

Дві черниці беруть Арсенію під руки.

Арсенія. Згляньтеся!.. Благаю вас... Згля-а-ньте-ся-а! (Зникає за дверима).

Манефа бере ножиці. Знадвору чути удар дзвону. Пономарка Німфодора забирає з рук у Людмили свічку

Людмила (повними жаху очима дивиться на ігуменю). Пожалійте!.. Пожалійте!..

М а н е ф а. Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Всі черниці. Амінь!

209

8 А. Шиян. т. 2

І л і о д о ра. Заждіть!.. (Мимоволі простягає руку, щоб зупинити кару).

В цю мить Манефа різким рухом нагинає голову послушниці Людмилі.

Коси відрізано.

Манефа. Спокутуй тепер свій гріх, блуднице, між людьми! Іліодора. Амінь!

Німфодора гасить свічку.

Людмила (нестямно оглядає всіх. Найдовше її погляд зупиняється на ігумені, яка схиляє голову). Не люди ви — звірі! Звірі! Звірі!.. (Ридаючи, йде до дверей).

(Продовження на наступній сторінці)