«Тиха обитель» Анатолій Шиян

Читати онлайн драму Анатолія Шияна «Тиха обитель»

A- A+ A A1 A2 A3

Людмила (підходить до чудотворної). Якщо ти — всемогутня божа мати,— зроби чудо! Загаси пожежу і вбий мене, вбий, щоб не мучилась я, не страждала так, як страждаю... (Ридає).

Іліодора (підіймає ігуменський посох). Проклинаю тебе раз! Проклинаю вдруге! Проклинаю і втретє! Старі черниці. Вона просить смерті.

— І смерті достойна.

— Знеславлює бога... оскверняє безвір'ям чудотворну.

— Хай здійсниться те, чого вона бажає! Іліодора. (зустрілася очима з епіскопом, і той благословляє кару. Ігуменя хреститься). Во ім'я отця, і сина, і святого духа.

Старі черниці. Амінь! (Наближаються до Людмила. В однієї — палиця грушева, у другої — камінь, у третьої — свята книга, в мідній оправі. Пощади від них не жди).

Арсені я (скрикує). Тітонько Іліодоро! Дивіться! Вони хочуть її вбити.

Л вод м и л а (спокійно). Я до смерті... готова.

Рвучко крізь натовп пробивається столяр Соколенко, а за ним Савка. Вражені черниці застигають. Столяр підходить до Людмили.

Степан. У святій обителі... самосуд? (Дивиться на ігуменю). Ти, ігуменіє Іліодоро, благословляєш їх на вбивство?

Ігуменя не витримує його погляду.

Стара черниця. Вона вже не людина. Вона — мрець! Степан. Не дозволимо! Ми, слобідські люди... Не дозволимо!

Савка. Не дозволимо! (До черниць). Не підступайте до неї! Не підступайте, кажу, бо в мене батіг довгий... Здалека дістану!

Арсенія (захоплено). Спасибі тобі, Савко! Спасибі вам, дядьку Степане. Хай не проллється кров!

Іліодора. Боже, чим я прогнівила тебе, господи?

Степан (до Людмили). Ходімо звідси...

Людмила. Мені тепер... все одно... не жити... Я... Я випила отруту... Пече... у грудях... (Падає, втрачаючи свідомість).

Соколенко бере її на руки.

Степан. Може, врятуємо.

Савка (хльоскає батогом). З дороги! Кому кажу? З дороги!

Перед ними розступаються старі черниці. Знову починає дзвонити на сполох Андрон. Більшим стає марево пожежі.

Голоси. Дивіться, дивіться... Зайнявся ще один корпус.

— Пожежники, мабуть, безсилі загасити вогонь.

— Таке свято затьмарено!

Є п і с к о п. Преподобна, не можна гаяти часу.

Іліодора. Православні! До вас звертаюся! Рятуймо наш монастир, рятуймо святу обитель, бо буде пізно — все пожере вогонь!

На паперті лишаються корогви й хрести. Самотньо стоїть чудотворна.

Сліпий. Дайте ж мені... дайте, люди, дотовпитись до пречистої, чудотворної... Може, я стану зрячим... Чуєте, люди?

Завіса

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Віковічний монастирський ліс. Тут і дуби, і розлогі клеви з пучками жовго-зеленого цвіту, і липи, що оздобились першим листячком. Між могутніми деревами — поляна, густо вкрита кучерявим рястом, фіалками, конваліями.

Де-не-де поміж ними трапляються запізнілі в цвітінні проліски. Гряде весна у всій своїй ніжності й красі. Співають солов'ї, гуркотять горлиці. З'являються Савка і Арсенія. Савка у новому костюмі, прикрашеному червоним бантом, Арсенія — в сіренькій кофточці, чорній спідничці, пов'язана білою, в синіх крапинках, хусткою. Савка зриває лісові квіти, дає любимій.

Савка. Арсеніє! Арсенія. Що?

Савка. Отак і стій... Дивитимусь на тебе. Арсенія. Ти, Савко, якийсь дивний сьогодні. Савка. Правда! Я і сам себе не розумію зараз. А р с е н і я. А чому? Чому?

Савка. Не знаю. (Подумав). Ні, знаю! Знаю! Ти даєш мені цю радість... Ти... ти, Арсеніє!

Арсенія. Може, весна? 1 ліс оцей, і пташині співи, і квіти. Бач, як тут їх рясно.

Савка. Хочеш, скажу... вперше в житті... і тільки тобі єдиній, що у мене отут... (Поклав руку на груди). Хочеш?

Арсенія (соромливо). Послухаю.

Савка. Я хотів би бути весняним вітром, теплим і крилатим, щоб голубити тебе, найріднішу, найдорожчу для мене в світі.

Арсенія (зачаровано). Ой Савко!..

Савка. Я хотів би бути місяцем повновидим, щоб крізь шиби вікон зазирати в твою келію, милуватися твоєю красою, оберігати твій спокійний сон.

Арсенія. Говори... Говори, Савко. Я ніколи ще не чула від тебе таких слів.

С а в к а. Я хотів би бути сонцем ранковим, щоб першим промінням — теплим і ласкавим — розкривати твої очі назустріч грядущому дню — для щастя, радості й добра.

Арсенія. Хороше мені з тобою, Савко.

Савка (бере її руки в свої, дивиться в очі). Арсеніє! Я люблю тебе, люблю, люблю!..

Тягнуться одне до одного, але не поцілувались.

Арсенія. Горлиці туркотять... Чуєш?

Савка. Чую. Такий день... такий день для мене сьогодні... незабутній.

Арсенія. І для мене. Савка. Арсеніє!

Обнялись і надовго застигли обоє в поцілункові.

Арсенія (отямилась). Це ж гріх!.. Хіба можна? (Втікає). Савка. Арсеніє! Зажди!.. (Вибігає слідом за нею).

Разом з молоддю входить Хома-мисливець.

Юнак. Що ж було далі, дядьку Хомо?

Хома. Багато розказувать.

В с і. А ви розкажіть!.. Розкажіть!

X о м а. То сумне діло.

Молодь. Все одно будемо слухати.

Хома. Що з вами робити. Хоч і часу обмаль, та, мабуть, доведеться розповісти. (Сідає на пеньку).

Молодь розташовується навколо Хоми, стежить, як вій скручує цигарку, викрешує з кременю іскри, прикурює.

Стояли ми тоді в Карпатах на горі Синиці. Мороз нас, піхотинців, давить, вітер січе... верховинний — проймає до кісток. А на солдатах ні одягу доброго, ні взуття. Обносилися за три роки.

Голос. То, може, харч був пристойний?

Хома. Поганий... Дуже поганий! І ось дають наказ: другій роті йти в наступ на німецькі позиції. Ну, тут уже ми й збунтувалися: "Давай чоботи, давай одяг... Досить нам від холоду зубами клацати".

Г о л о с. Та ви б же начальству заявили.

Хома. Отож і знайшовся серед нас один такий солдат, що заявив... то його першого й забрали з окопів. Голос. Куди?

Хома. Звичайно, не в гості до куми. (Затягнувся димом, оглянув молодь). Довіку не забуду того ранку. Сонце світить у горах, сніг так виблискує, що на нього боляче очам дивитися. Стоїмо в шерензі, бачимо: ведуть солдата.

Голос. Того самого?

Хома. Його. Поставили під сосною — стара, розлога, запушена інеєм, осколками посічена. Прочитали нам вирок воєнно-польового суду... Так, мовляв, і так... Треба солдата, як зрадника вітчизни й престолу його імператорської величності, розстріляти перед строєм... в присутності полковника... А командував розстрілом поручик.

Дівочий голос. Ой божечко!

Хлоп'ячий голос. Катюги!

Хома. Сам не знаю, як воно сталось, але вискочив я наперед. (Схоплюється з пенька). "Братці,— кричу.— Братці солдати! Як же це?.. Вбивати?.. Кого вбивати? Та він третю зиму з нами в окопах..." У цю хвилину підбіг до мене поручик: "Мо-вча-а-ать!.. В шеренгу а-а-арш!" Став я на своє місце й чую... Звертається солдат до полковника: "Перед смертю,— каже,— дозвольте рядовому фронтовику спитати..."

Голос 1-й. Про що?

Голос 2-й. Слухай.

Хома. "Скажіть, ваше високоблагородіє, яка мати вас родила на світ: дворянка, графиня чи, може, поміщиця?" Г о л о с. А полковник що?

Хома. Спочатку розгубився, а потім відповів: "Моя мать — дворянка". Ну, тут його солдат немовби на гачок упіймав. "Чули,— каже,— братці, хто над нами суд вершить?" Поручик кулаком погрожує, ногами тупотить: "Мовча-а-ать!.. Наказую..." А солдат, знай, своє править: "Нам, ваше високоблагородіє, ніколи на одній дорозі не стояти. І я не мовчатиму... Темні були ми, темні, нуждою забиті... Та, спасибі, знайшлися в окопах добрі люди, розкрили нам очі".

Голос. Не побоявся й начальства.

Хома. Бачимо, стоїть полковник блідий, рука тремтить, щока смикається, ліва... "Приказываю кончать!" А солдат йому відповідає: "Смерті не боюся! Тільки знайте, пани хороші, не вистачить у вас куль, щоб нашу правду вбити".

Голос 1-й. От здорово!

Голос 2-й. Так і сказав?

Хома. Сказав. Поручик дає команду: "Вогонь!" Дівочий голос. Ой божечко! X о м а. А в шерензі жодного пострілу. Голос 1-й. Добре.

Голос 2-й. Як то можна солдатам свого товариша вбивати?

Хома. Оскаженів поручик. "Що? — кричить, а сам аж задихається від люті.— Не слухатись моєї команди? Розстріляю!.. Всіх вас розстріляю!" — і метнувся до сосни, цілиться, гадюка, просто солдатові в груди...

Г о л о с. У груди?..

Хома. Ну, тут уже й ми не змовчали... Грянув залп... Бачимо, стоїть солдат... Живий...

Голос (зраділо). Живий...

Хома. А поручик кров'ю підпливає... На снігу.

Голос. Треба було б ще й з полковником розквитатися.

Хома. Еге! Дременув відразу з передової... Але, ви гадаєте, не помстився він нам, піхотинцям? Ще й як! Викликав козаків з сусідньої дивізії і таки примусив нас піти в наступ. Полягла тоді в бою майже вся наша друга рота...

Голос. І той солдат теж загинув?

Хома. Солдат? (Кинув цигарку, не поспішаючи, розтер чоботом). А той солдат, молодята,— наш земляк, Степан Соколенко.

Входить Степан Андрійович. На гімнастьорці червоний бант, в руках пучечок фіалок та конвалій.

С т е п а н. А що це ти тут про мене згадуєш? Юнак. Ой дядьку Степане! І ото ви таке пережили? Дозвольте вам потиснути руку. С т е п а н. Та й за віщо?

Ю н а к. То вже ми знаємо... за віщо. (Гаряче тисне). А тепер гайда до лісового озера!

Виходять.

(Продовження на наступній сторінці)