«Тиха обитель» Анатолій Шиян

Читати онлайн драму Анатолія Шияна «Тиха обитель»

A- A+ A A1 A2 A3

У дверях з'являється солдат на милицях. Одна нога у драному чоботі, друга поранена, замотана в ганчір'я, перев'язана мотузкою. В руці сіра шапка

з кокардою.

(Стрілася з ним очима, затихла на якусь мить, а потім з більшим риданням вибігає з церкви, не причинивши за собою дверей).

Іліодора підходить до воїна, дивляться одне на одного.

Іліодора (вражено і водночас радісно). Степан?! Степан Соколенко?.. Живий...

Степан. Із станції йду, та збився з дороги в лісі. Мабуть, замерз би десь у хуртовині, коли б не дзвін.

Чути удар дзвону.

Хто вона? (Хитнув головою в бік дверей). Що тут у вас трапилось, ігуменіє Іліодоро?

Завіса

ДІЯ ДРУГА КАРТИНА ТРЕТЯ

Крізь розчинені двері церкви видно вівтар, засвічену люстру, ікони, лампади, свічі. Багато прочан. Кілька кам'яних східців ведуть на паперть, де стоять жебраки. Ліворуч і праворуч видно ближні й дальні корпуси келій. Багато зелені, квітів.

Правиться святкова служба. До церкви йдуть черниці, йдуть слободяни, і до них тягнуться жебрацькі руки.

Жебраки. Копієчку... На пропитаніє...

— Не зоставте сиріт. Чоловік загинув на германській війні... Дайте, що ваша ласка.

— Дайте, не минайте від щедрот ваших!

Входить Степан Андрійович Соколенко з дружиною. Сте пан у солдатському одязі, наваксованих чоботях, у картузі з кокардою. Груди його прикрашають георгієвський хрест і медаль.

С т е и а н. І ти, Хомо, тут стоїш?

Хома. Стою, Степане, бо що маю робити? Рана не загоїлась, а їсти нема чого вдома... Змушений простягати руку до людей.

Степан. Розумію. (Дістає з кишені гроші). Бери, Хомо, бери...

Хома. Знаю, ти теж небагатий... Як же мені брати від тебе?

Степан. Ми обійдемось, а в тебе діти... Не соромся. Я, може, якесь замовлення дістану в монастирі. Переказувала ігуменя, щоб навідався сьогодні. Бери, Хомо.

Хома. Спасибі тобі, Степане... Я не забуду... Колись віддам. (Одвернувся, здригаються тільки плечі).

Обійняв Хому столяр, мов брата.

Степан. Не треба, друже!.. Що ти? Не твоя це провина, коли довелося йти жебрати. Заходь до мене, порадимось... Може, якусь роботу для тебе підшукаємо.

X о м а. Де вже мені роботу... покалічений я...

Степан. Загоїться рана, я тебе столярному ремеслу обуча-тиму. Ти тільки духом не падай.

Хома (зворушено). Спасибі тобі, Степане... Спасибі на добрім слові... Я, мабуть, піду звідси, бо соромно жебрати. (Виходить).

Степан з дружиною зникають за дверима храму. Прибув сюди Савка з довгим батогом, бідно одягнутий, босий.

Улита. Що, Савко, і тобі кортить на преосвященного епіскопа глянути?

Савка. А я вже його вчора бачив. Череду з лісу пригнав на водопій, дивлюсь, а він їде з ігуменею... На рисаках.

Улита. їде... Мало ж ти побачив. А як дзвонили у церквах, немов на Великдень... Чув?

Савка. Чув.

Жебрачка. Зайшов би, Савко, в церкву... глянув на нього.

Савка. Та глянув би... Тільки як же заходити? Босий... І корів треба знову гнати на пасовисько.

Улита. Ати не зважай, що босий.

Савка. Мабуть, таки гляну. (Зникає в церкві).

У л и т а. Це ж сьогодні буде винос чудотворної ікони Тіхвін-ської божої матері. Вже біля монастирської брами ждуть її сліпі, і каліки, й одержимі бісом.

Жебрачка. Допомагає?

Улита. Аякже! Чули про благочестиву старицю Афанасію? В с і. Не чули. Розкажи!

Улита. Стариця Афанасія була пономаркою, засвічувала невгасиму лампаду перед чудотворною іконою. Ось одного разу пішла вона до слободи та й затрималася там у родичів, а коли вже опівночі поверталася до монастиря, несподівано зустріла дорогою дівицю, надзвичайної краси й царської величності... у білому одязі.

Ж е б р а к. У білому одязі...

Улита. Стариця вклонилася їй і запитала: "Звідки йдеш, госпожа?" — "З обителі".— "А давно ти прибула туди?" — "Я завжди там живу".— "Чому ж я тебе ніколи не бачила?" — "Ти щодня перед моєю іконою засвічуєш лампаду і ставиш свічі".— "А куди ж ти йдеш такої пізньої пори?" — "Іду провідати хвору дівицю"... І відразу хтозна-де поділася. Афанасія знала хвору. Це була бідна дівчина, яка змалечку лежала на одрі, розслаблена всім тілом. Стариця пішла до неї на другий день і побачила дівицю зовсім здоровою.

Жебрак. Чудеса!

Сліпий. Кому яке щастя випадає в житті. А я вже стільки літ приходжу сюди, і бога молю, і до пречистої Тіхвінської прикладався двічі, а чомусь як був сліпим, так і досі...

Улита. Значить, недостойний... Значить, гріхів не відмолив і божа мати тебе не приймає.

Сліпий. Не знаю, якими гріхами прогнівив я господа бога, що він мене змалечку затемнив. Зроду не бачив я сонця. Яке воно... І трав, і дерев, і птахів — теж не бачив.

Жебрачка. Ав тебе очі ясні, ясні...

Сліпий. Може, сьогодні сподоблюсь... Може, й для мене станеться чудо господнє, як для тієї дівчини...

Чути святкові дзвони. Жебраки хрестяться. Ліворуч і праворуч входять

прочани.

Улита (зазираючи в церкву). Несуть... Несуть пречисту... Молітеся, люди! Славте чудотворну!

Виразнішим стає чернечий хор. Розчиняються навстіж двері. Чоловіки на паперті скидають шапки. З церкви виносять чудотворну, за нею йдуть у святкових ризах епіскоп Ф е о к т н с т, священики, ігуменя Іліодора, Ангеліна, Арсені я, старі й молоді черниці, прочани. При появі чудотворної всі

хрестяться.

Є п і с к о п. ...Яко звезда многосветлая взыде и преславно от востока к западу прийде твой пречистый образ, богоневестная... Радуйся, дево, мира спасение.

Богиня. Премудрость!

Хор (співає). Радуйся, надежда наша, богородице чистая, радуйся! Рождшая отчее сияние, радуйся. Благословенная, чистая, пречистая дево, едина всепетая, радуйся!

Чути жіночий тривожний голос за сценою: "Дайте дорогу, люди! Дайте дорогу!" Вводять біснувату молоду жінку. Зупинившись, вона дивиться на ікону, починає реготати. Сміх переходить в ридання і крик.

Біснувата. Мене Митрофан не вигнав, а послав до неї, чиє ім'я страшно вимовити.

Голоси. Нехай прикладеться до ікони.

— Вона боїться чудотворної.

— Не вона, а біс, що в неї вселився.

— Треба силоміць її підвести до пречистої. Біснувата. Мене Митрофан не вигнав, а послав до неї..,

Це мара... Геть з моїх очей! Геть, бо скоро світатиме... Кукурі-ку-у-у!

Жінка. Люди! Допоможіть! Біснувата. Ку-ку-ріку-у!..

З натовпу виходять двоє дужих парубків, мовчки беруть хвору за

руки, тягнуть до ікони.

Савка. Дядьку Степане, а чого вона кукурікає? Степан. Хвороба така в неї... Крикливиця. Біснувата. Не хочу я... Не хочу! (Сміється й ридає). Голоси. Нагніть їй голову!

— Хай поцілує ікону.

Один з парубків нагинає так, що біснувата мліє й повисає на дужих руках.

її виносять.

Є п і с к о п. Песньми и пении духовными сей святый день со всеми притекающими празднуем светло. Радуйся, дево пречистая.

Богиня. Премудрость.

Хор (співає). Тихое пристанище обитель твоя, богоневесто, явися всех с верою притекающих, имущи в себе пречестную твою икону, всем неоскудно благодать подающую.

Віруючі прикладаються до ікони.

Сліпий. Дайте й мені... дайте, люди, дотовпитись до чудотворної.

Андрон починає дзвонити, мов на Великдень, у всі дзвони, але враз обриває.

Іліодора (зорить на дзвіницю). Чому замовк? Піди, Ан-геліно, скажи йому...

Чути удари одного дзвона, часті, тривожні, на сполох.

Що з ним трапилось?

А н г е л і н а. Пожежа! Гляньте!

Сліпий. Люди! Христом-богом благаю вас, дайте мені прикластися до чудотворної.

Савка. Хто міг таке зробити? Розгоряється дужче. Бачите, дядьку Степане?

Степан. Бачу.

Є п і с к о п. Преподобна ігуменіє Іліодоро, що будемо робити?

Іліодора. Продовжувати свято. Монастирська пожежна, напевне, вже туди помчала.

Голоси. Ведуть... Дивіться, когось ведуть.

— Піймали палія.

— Розступіться, людиі

Затихає дзвін. Дві черниці вводять жінку, закутану в чорну шаль.

І л і о д о р а. Ти підпалила? (Зриває з неї шаль. Здивовано). Людмила?

Людмила (до черниць, які тримають її за руш). Пустіть! Нікуди не втікатиму.

Іліодора. На святу обитель підняла руку?

Людмила (не відповідаючи ігумені, когось шукає. Знайшла. Зустрілись поглядами). Не відвертайся, отче Сергію! Не відвертайся. В очі мені глянь! За тебе кару приймала, і моє життя тепер покалічене... Душа моя затьмарена сльозами й горем.

Отець Сергій. Не розумію... Як можна... у таке свято...

Людмила. Тебе жаліла, а ти, отче Сергію, собі іншу знайшов, молодшу, гарнішу...

Отець Сергій. Вона збожеволіла... Сама не розуміє, що говорить. Одведіть її від храму господнього, щоб не осквернила день Тіхвінської чудотворної.

Людмила (злісно сміється). Чудотворної? А вона, чудотворна, зглянулась наді мною, коли мене, як собаку, вигнали в ніч у хуртовину?..

Манефа. Що заслужила, те й одержала, блуднице! І не час нам тут з тобою про таке говорити. Беріть її!

Людмила. Тобі, Манефо, сплатила я сповна... Дивись! То ж горить твій корпус.

Манефа. Справді, мій! Сестри, черниці, рятуйте... Ря-ту-у-у... (Вибігає).

Іліодора (до Людмили). В тобі немає віри... Немає бога! Твоєю душею заволодів диявол!

(Продовження на наступній сторінці)