Наступний день видався жаркий. Допікають комарі. З самого ранку кружляють ворожі літаки, але виявити табір не можуть, бо кожен курінь тут добре замасковано.
Біля куреня сидить командир загону Григорій Дмитрович Селивоненко й розповідає нам про себе:
— Родом я з Кренидівки, може, чули, є таке село на Сумщині. Батьки мої — селяни, бідняки. При Радянській владі закінчив семирічку, потім радпартшколу. Три роки вчителював там же, на Сумщині, а тоді пішов в артилерійську школу в Києві, скінчив її, і відтоді весь час я в армії. Вітчизняна війна застала мене артилеристом у Черкасах. Разом з частиною попав я на Південно-Західний фронт. Під Уманню нас оточили німці. Вибравшись з оточення, пішов до лінії фронту. Дорогою вирішив провідати свою сім'ю. Ні батько, ні мати мене не пізнали. Дружина моя евакуювалась пізно, і їхній ешелон перехопили німці. Вона змушена була повернутися до моїх батьків.
Страшний я був тоді. Одежа на мені драна. Зарослий, немитий. Коли хто запитував мене: "Звідки йдеш, чоловіче?" — я всім говорив: "З в'язниці".
Ото увійшов я таким до хати. Сидить батько, мати, дружина і синок мій Борис. Я кажу: "Здрастуйте! Чи не можна у вас чогось попоїсти?"
"Сідайте,— відповідає мені мати.— Зараз я вам борщу насиплю".
А батько став розпитувати: "Звідки йдете? Куди йдете?"
"Додому",— кажу і засміявся. Дружина дивиться, дивиться, та як скрикне: "Гриша!" — і в сльози. А синок боїться до мене на руки йти. Раніше я приїздив додому чистим, в добрій командирській одежі, а тоді — був наче жебрак. Мої двоюрідні братеники Кошель Микола і Юрій Лебідь були вже в партизанському загоні імені Щорса. Я поговорив з ними і вирішив до лінії фронту не пробиватися, а залишитися тут партизанити.
Ранньою весною 1942 року з Хінельських лісів пройшов через наше село Ковпак, а потім звідти ж прибули загони ям-пільських партизанів. Командували ними Гнибіда і Таратута. Я спочатку пристав до них. Зібрались тоді ще Сорока, Кошель, Зубок, Конопелько і я.
Було в мене двадцять чоловік, а через місяць уже набралося 60. А ще через місяць я став заступником командира загону.
В 1942 році за наказом Сабурова ми пішли в рейд. Я взяв на себе командування групою. Комісаром був призначений Яко-венко.
В рейді ми пройшли через Чеповецький, Малинський, Розва-жівський, Коростишівський, Іванківський та інші райони Київської області. Наша група, яка налічувала вісімдесят чоловік, забиралася у степові райони, де партизанів не було зовсім. Ми не мали зв'язку із з'єднанням Сабурова аж до березня 1943 року, і там вважали, що ми загинули. Під час рейду ми часом так несподівано з'являлися у населених пунктах, що німці не вірили своїм очам і казали: "Звідки тут можуть взятися партизани?" А ми все-таки з'являлись і громили їх. Люди нас зустрічали добре.
У селі Шершнях, Чеповецького району, ми підпалили лісопильний завод. Селяни дивились на пожежу й казали: "Хай горить. Не буде нас староста ганяти туди на роботу. Не будемо на німця працювати".
За час рейду зросли ми в чотири рази, озброїлись виключно за рахунок противника. В боях дістали двісті гвинтівок, дев'ять кулеметів, багато патронів.
Пізніше я дізнався, що поліцаї спалили мою хату. Убили б, мабуть, і батьків, і дружину з сином, якби я їх заздалегідь не вивіз до Брянських лісів. Коли ми вирушали в рейд на Україну, мої рідні лишалися там, разом з іншими сім'ями партизанів. Взимку 1942 року я мав вісті, що вони живі й здорові, а зараз нічого про них не знаю. В останньому листі, який я одержав через партизанів, вони мені писали: "Хліба немає. Солі нема. їмо липову кору. Ще живемо, але на краю загибелі". Більше я ніякої звістки від них не мав.
Розмова урвалася, бо підійшов боєць і повідомив:
— Товаришу командир, повернулася група з завдання, привели "язика".
— Німець? — спитав Селивоненко.
— Ні, мадьяр.
Ми бачили його, високого, цибатого, чорного, як циган, що, мабуть, не одну сім'ю розстріляв з свого автомата, не одну хату спалив, не над однією дівчиною наглумився. Піймали його, коли він грабував селян.
Допитували мадьяра в присутності Селивоненка товариші Сперанський і Нирко. А після допиту повели його до березняка. Згодом звідтам почулося два постріли.
— До ворога в мене пощади нема! — сказав Григорій Дмитрович.— Немало вже ми винищили їх і в боях, і особливо на залізницях. Ми ж, в основному, диверсанти, підривники. Якщо вас цікавитимуть цифри, можемо дати,— і він покликав свого начальника штабу Миколу Олександровича Федорова:
— Захопіть зошит з цифровими даними і карту бойових операцій.
До нашого куреня підійшов ставний, чорнявий чоловік років під тридцять.
В акуратних і чисто накреслених діаграмах було показано зростання партизанського загону, його національний склад, партійну і комсомольську організації, кількість знищених паровозів, вагонів з технікою й живою силою противника, платформ, цистерн з горючим, автомашин, танків, снарядів, авіаційних бомб, патронів і мін.
Внаслідок диверсій на залізниці, шосейних дорогах і в боях забито 2273 і поранено 286 ворожих солдатів і офіцерів.
— Наші втрати у всіх цих операціях складають п'ять чоловік убитими, кілька поранених та двоє пропало без вісті. Прошу зважити ще й на таке,— додав Селивоненко,— зброї з Великої землі ми не одержували, а діставали її виключно у розгромленого ворога.
Селивоненко згодом пішов. Ми залишилися з Федоровим.
— Як ви потрапили до партизанського загону? — спитали ми в нього, і він охоче почав нам розповідати:
— Сам я народився в 1914 році в Ленінграді. Батько мій робітник. Я теж працював робітником. Потім пішов учитися па робфак, а згодом вступив до Військово-повітряної академії. Після закінчення її як інженер був направлений на роботу до Києва. Почалась війна. Звідси, маючи особливе завдання, я виїхав до Західної України і там приступив до будівництва аеродромного вузла. Роботи не закінчив. Фронт пересунувся, і я разом з підлеглою мені групою цивільних інженерів і техніків евакуювався з Сарн в напрямку Рокитне — Олевськ, а звідти мав їхати до Чернігова і Ніжина. Та під Києвом ми потрапили в оточення. Було одержано наказ: іти на з'єднання з частинами Червоної Армії. Доки й житиму, не забуду бомбардування під Борисполем. Взяли ми курс на село Борщі, йшли через поля, через болота. Хати горять. Люди після боїв втомлені. Багато поранених, багато вбитих. Спинились ми біля річки. Якийсь генерал керує переправою. Військові й цивільні розбирають хати, клуні, тягнуть бруси, дошки, кладуть через топкі місця в болоті. А болото велике, кілометрів зо два буде. Дивишся: то там, то там падає поранений, стогне, просить допомоги. Страшна картина...
Перед нами Велика Березань. її треба взяти з боєм, бо там уже засіли німці. Піднялося сонце. З'явився німецький корегувальник. Німці відкрили по болоту мінометний вогонь, а ми пішли на них в атаку. Куля пробила мені пілотку й поранила бійця, що біг слідом за мною. Я кинувся до нього, а він мені каже: "Побережись, браток",— і на моїх очах добив себе з нагана.
Ми ввірвались до села. Звичайна вулиця. Бачу, спереду мене проти хати зупинився боєць і одразу впав. У нього, виявляється, стріляли німці з вікон. Ми кинули в них гранату, зав'язався бій. Тут мене поранили в ногу. Я відповз до конопель, скинув чобіт. А вже хата горить, хліви горять. Почався сильний мінометний обстріл. Недалеко від мене канава. Я доповз туди, а там лежить поранений в обидві ноги лейтенант Кирило. Прізвища його не знаю й досі. Сидимо вже ми вдвох. Чуєм далекі крики: "Ура! Ура-а!"
Ми закурили. Коли ось з'являється над канавою могутня постать нашого майора Бондаренка з протитанковою рушницею, а з ним щось чоловік з двадцять бійців. Побачив мене, питає: "Ти поранений?"
"Поранений",— кажу.
"Хоч на коровах, а я тебе звідси вивезу".
Десь дістав він підводу, поклали нас з лейтенантом на воза й повезли. Від утрати крові я ослаб. Захотілося спати. Оце очі розплющу, гляну — хати горять. Стрілянина не припиняється.
Я знову їх заплющую. Потім ми спинилися на вулиці. Підійшла до нас дівчина-лікарка, принесла нам груш. Не встиг я й покуштувати їх, як влітає до села німецький танк. Наш їздовий швидко завернув коней у провулок — та понад річкою мерщій у лози. Там уже було кілька підвід. Німці, помітивши нас в лозняку, відкрили мінометний вогонь. Я звалився з воза, Кирило теж. Недалеко, від нас розірвалась міна. Коні сполохались і помчали хтозна-куди. Мені дуже захотілося пити. Недалечко від мене річка. Підповз я до неї, а там лежить чоловік з вісім наших бійців. Є серед них убиті, а є й поранені.
Я припав до води і п'ю, п'ю... . Зайшло сонце. Почало сутеніти, і тільки тоді припинився обстріл. Стали з'являтися бійці поодинці і групками. Помітив я кавалерійського коня. Іде дорогою, обротька по землі волочиться. "Ну,— думаю,— піймаю зараз, сяду верхи". Піймати-то я піймав того коня, а вилізти на нього ніяк не можу. З півгодини мучився, поки нарешті сів. Нога в мене розпухає, болить нестерпно. Під'їхав я до лозняку. Чиясь підвода стоїть, а біля підводи бійці. Я прошу їх: "Товариші, допоможіть. Ось там, в кущах, лежить поранений лейтенант з перебитими ногами, покладіть його на воза".
Поклали вони. Я теж ліг біля нього, а свого коня віддав. Заїхали ми в село, спитали в людей: "Німці є?"
"Ні,— кажуть,— нема. Наші стоять".
(Продовження на наступній сторінці)