Ліс і ліс Ще де-не-де після вчорашньої грози падають з дерев краплини. Блищать під сонцем стиглі чорниці. Клюють їх пташки, бо рідко який подорожній спиниться біля рясного куща і, замість болотяної води, смачною ягодою вгамує спрагу.
В просвітах дерев ми помічаємо хутір. Під'їздимо ближче. Ось крайня від дороги садиба. Дощані ворота впали, мабуть, давно, бо між щілинами встигли вже вирости трава й бур'яни. Завмер над криницею журавель з обламаним дрючком. Не дзвенить порожніми відрами молодиця, не цюкає біля тину хазяйська сокира. Не видно на подвір'ї ні овець, ні теляти, ні курки. Пусткою віє й від садиби, зарослої бур'янами, і від хати з повибиваними вікнами.
Минаємо хутір — і знову перед нами ліс. Риссю біжать коні, бо жигають їх в'їдливі ґедзі. Стає парко.
Непомітно в'їздимо до села Дроздиня. Це ж тут поховано хороброго командира Павла Реву. Ми не знаємо, на якій сопці лежать його останки. Село, як і хутір, що його ми допіру минули, порожнє. Мучить спрага. З болота пити не хочеться, а над криницями стоять пониклі й сумні журавлі. Ми даремно оглядаємо подвір'я, хати, городи. Може, забіліє де дівоча хустина, може, вигляне хто з грядки маків чи з отих соняшників, що повернули жовті шапки свої до сонця і байдуже їм до всього на світі? А може, визирне хто з-під віт густої калини?
Та даремно придивляємось. Ніде нікого. Спокійно стоять соняшники з шорстким і соковитим листям, цвіте картопля, прополена й обгорнута хазяйськими руками, цвітуть на грядках багряні маки.
Вулиця безлюдна. Височать лише телефонні стовпи з обірваними дротами, а на тих дротах сидять, злегка погойдуючись, ластівки.
При виїзді з села ми побачили двох юнаків у полотняних сорочках і таких же штанях в обтяжку. Це були партизани з місцевого загону. Один із них озброєний відрізом, а другий — мисливською рушницею.
— Куди це люди подівались? — запитуємо в них, і вони спокійно пояснюють:
— Людей не побачите — всі в куренях, а тут лише розвідники. Пройде чи проїде хто вулицею — все вони бачать. А з'являться німці, розвідники до куренів поспішають, попереджають людей. Люди тоді ховаються в таких болотах та хащах, що зроду-віку їх німцям не знайти. Без розвідки не можна жити. Жінки з дітьми втікають, а ми, партизани, починаємо бій. Загін у нас маленький. Проти великої сили вдержатися нам важко, а з окремими групами б'ємось. Перебили ми вже їх немало. Тут у нас скрізь партизани. Ось проїжджатимете через Старе Село — там теж ніде нікого, а за вами розвідники стежитимуть. Старе Село німці спалили. Жодної хати не лишилось.
І дійсно, ми побачили там пожарище й руїни. Незайманими зосталися тільки на перепуттях високі хрести, оповиті рушниками. Це все нагадувало Тонеж.
Минули згодом Вежицю.
Кіннотники, які їхали спереду нас, зупинились.
— Приготуйтесь,— попередив нас Селивоненко,— зараз починаються болота. Тут іще проїхати можна, а далі доведеться одежу скидати.
Не встигли вибратися з одного болота, як починалося інше, ще довше та глибше. І знову кіннотники, спішившись, чекали нас біля розлогого дуба.
— Оце форсуємо останній водний рубіж і будемо вдома,— сказав командир, оглядаючи нас.— Плавати вмієте? — несподівано запитав він, і ми зрозуміли, що болото має бути глибоченьке.
— Уміємо.
— От добре. А то вчорашня злива, може, нагнала води стільки, що до всього треба бути готовим.
Ми рушили форсувати велике болото.
Вода в ньому справді піднялась, заливши острівці, порослі рідким чагарником. Вода вигравала під сонцем міріадами хвилястих іскор. Поволі занурювались колеса. На возі спливала трава, намокали гриви, і коні, стиснувши зуби, тривожно почали хропти.
— Нічого,— говорив Григорій Дмитрович,— партизанський кінь води не боїться. Вивезе.
Болото лишилося позаду. Спереду з-за дерев з'явився хутір Чермень. Один з наших провідників, автоматник киянин Василь Гарант, показуючи на крайню хату, розповів про недавню драму.
— Оце тут жила дружина червоноармійця з дитиною. Стояли в її хаті партизани, душ із п'ять. Одного разу напали на них бульбівці, обстріляли хату, забили під час бою партизана, ще одного поранили, а хазяйку-червоноармійку зарубали потім разом з дитям.
Проїхали ще кілометрів зо три і помітили засідку. Це вже був табір партизанського загону, який діяв у Ровенській області. Нас радо зустрів комісар Микола Васильович Яковенко.
— Лекцію прочитаєте нам завтра,— звернувся він до Кузьми Дубини,— а сьогодні відпочивайте.
* * *
Довгим рядом витягнулись партизанські курені. На поваленій сосні сидить гармоніст Леонід Антоненко, а біля нього — боєць, який дістав собі цинковий ящик з-під патронів і використовує його замість бубона. А ще один тримає в бистрих пальцях дві алюмінієві ложки, і вони з успіхом замінюють йому тріскачку.
Під цю своєрідну музику танцюють кілька партизанів, хвацько вибиваючи голими п'ятами.
Раптом у гурті, що оточив танцюристів, вибухає сміх. Це з'явився боєць першої роти Полікарп Орешич з своїм напарником — кашоваром Михайлом Шевцовим. Полікарпа по-дружньому називають Чарлі Чапліном. Дотепний, веселий, безперечно обдарований юнак виходить в коло танцюристів. Притупуючи босою ногою, він виробляє такі дивовижні рухи, що сміх ні на хвилину не стихає серед глядачів.
До свого виступу готується "джаз-оркестр".
Керівником і організатором його був ротний кашовар Кузьма Кипич, колишній колгоспник з Красного посьолку, Новоче-пельського району, Київської області. Історія виникнення цього "джазу" така. Перша рота, повернувшись з бойового завдання, готувалася достойно зустріти другу роту, яка з дня на день мала теж прибути. Що ж його придумати? Чим розважити бійців? І тоді кашовар Кипич виварив у казані волячу кістку, натягнув на неї, замість струн, нитки, змайстрував смичок. Інші партизани поробили собі флейти з вільхової кори, що трохи нагадували гуцульські трембіти. Дістали ще бубон, використали звичайну поперечну пилку.
Кузьма Кипич, влаштувавши репетицію, був вдоволений. І ось нарешті діждалися. Примчав гонець і повідомив: "Друга рота вже зовсім близько".
З'явились на дорозі бійці, втомлені, знесилені після численних операцій та переходів. Назустріч їм несподівано вийшов з кущів кашовар Кузьма з наклеєною бородою, з дивовижною "скрипкою", вийшли слідом за ним інші музиканти, заграли марш, розвеселили, потішили друзів.
Зараз цей "джаз" мав показати своє мистецтво.
Крайнім на зрубаному дубі сидів Олексій Головацький — молодий хлопчина у вишиваній сорочці — й лівою рукою майстерно вибивав у бубон. Поруч нього Микола Соколик тримав поперечну пилку і, згинаючи її, бив по ній палицею. Вібруючи, звуки злагоджено впліталися в звуки гармонії, на якій бездоганно грав Іван Савинок. А ще далі рядочком розмістилися "флейтисти".
— Граждани, прошу звернути вашу увагу на кашовара Кузьму,— жартував Полікарп Орешич.— Чоловік він молодий віком. Всього вісімнадцять літ... не вистачає до сотні.
Джаз грає польку. Партизани й партизанки танцюють. Серед дівчат — медсестра Уляна Канавець. Вона не тільки займається медициною, а вже тричі була з мінерами на диверсії. Та загальну увагу привертає до себе своїми витівками "Чарлі Чаплін". То візьме палицю, насуне на лоба фетровий бриль і удає п'яного старосту, то несподівано, як справжній акробат, перевернеться через голову й почне так витанцьовувати, що навколо вибухає нестримний регіт, то, зупинившись, гляне в бік кашовара Кипи-ча, підморгне оком, оголосить:
— Польку виконано не погано, а далі буде... ще гірше. "Джаз-оркестр" заграє тієї, що є хвіст у неї.
Над лісом лине краков'як, а в гурті партизани вже оточили когось, просять, умовляють:
— Григорію Марковичу, давай!
— Що ви, хлопці,— відмовляється той,— куди мені, я вже старий.
Та хіба тут відмовишся, коли з усіх боків насідають! І ось з гурту виходить ставний, середніх літ старшина Руденко.
— Давай "Рибалку"! — гукають до музик одразу кілька голосів.
Полинули знайомі звуки. Наче хвиля підхопила старшину з місця, і він поплив по колу, танцюючи легко, невтомно, граційно. А коли закінчив танок, йому дружно й гаряче аплодували всі.
На цьому виступ "джаз-оркестру" закінчився. Грав горніст. Партизани розходились до своїх куренів. Пішли й ми.
Ось під сосною криниця. Вода в ній каламутна, але коли немає кращої, доводиться пити й таку. Стоїть тут стільчик, відро, кварта. Стежка прикрашена молодими сосонками, старанно всипана піском.
Поблизу розмістилася партизанська кухня. На нижніх вітах розлогого дуба висять білі рушники. Чисто, охайно скрізь. На всьому відчувається хазяйське око. Порядок і біля куренів. У кожній групі вивішено стінні газети з добірним матеріалом і влучними карикатурами. Керує цією роботою комісар Яковен-ко. У червні місяці в ротах було прочитано й проведено бесіди на такі теми:
1. Чого вимагає партія від комуністів у дні Вітчизняної
війни?
2. Маркс і Енгельс про пруссацтво.
3. Художня література в дні Вітчизняної війни.
Агітатори і пропагандисти з цього загону провадять також велику роботу з населенням Столінського, Сарненського, Давид-городокського районів.
Вже звечоріло зовсім. Над верховіттями засвітились зорі. В таборі стало тихо, тільки де-не-де між деревами маячили постаті вартових.
(Продовження на наступній сторінці)