Заснули ми з Кирилом на возі, а вранці, бачу, до цього села вже німці заходять.
Поповз тоді я до болота, вибрав купину там, ліг на ній і лежав сім днів, їв лише осоку. Допікали комарі, але я не мав сили від них одбиватися і думав: "Отут, у болоті, буде моя смерть".
А на восьмий день мене підібрали українські жінки. Коли повернулася до мене свідомість, я побачив, що знаходжуся в хаті, увесь мокрий. Питаю: "Хто в селі?"
"Були німці, а зараз немає нікого".
Три дні я пробув у людей, а на четвертий — до хати увійшли німецькі солдати. "Рус? Поранений?"
Стали мене обшукувати, забрали годинник, гроші, гребінець. А документи свої я заховав на болоті.
"Комісар?" — допитуються в мене, а я кручу головою: мовляв, ні, боєць, і показую їм на свою стрижену голову.
Всіх поранених німці наказали звезти до школи, а через кілька днів відправили в Жуківку, потім до табору в Гоголів. Перед входом ми побачили велику яму з живими людьми. Той в самій білизні, а той в якомусь дранті, натягнутому на голе тіло. На них падає осінній дощ, перемішаний з мокрим снігом. Це смертники, їх розстріляють німці, може, сьогодні, а може, завтра. , Минули цю страшну яму, зайшли на територію табору.
Всі ми були голодні. Дошкуляв холод. Поруч зі мною лежав просто на землі молоденький боєць з Чернігова. З рани в нього лилася кров, а зав'язати не було чим. Він згадував матір, сестру, дівчину. Якась хороша дівчина лишилася в нього. Про неї найбільше говорив. Помер він на моїх очах.
Три дні нам не давали нічого, а на четвертий зварили суп з немитого картопляного лушпиння та кормових буряків.
Почався холод, пішли дощі. Люди не лягали на землю, бо знали, що коли ляжеш, то вже не встанеш більше. І ось, можете уявити собі, ходять і ходять цілу ніч. Чути тільки, як хлюпає під ногами в них болото.
А потім нас перевели до Києва на Керосинну вулицю. Загнали в колишній гараж.
Борода в мене тоді виросла. Шапка бараняча. На шинелі жодного ґудзика. Спирався на палицю, бо ще боліла нога. Допоміг мені вибратися звідти старий лікар, що перев'язував нам рани. Ніколи не забуду того дня. Вийшов я за ворота, а там у два ряди жінки стоять. Стиснуло мені серце. І кріплюся, а сльози самі течуть з очей. Пройшов метрів з двісті і впав. Полежав, відпочив, тоді думаю: "Куди ж мені йти?" Починаю пригадувати вулиці, бо я до війни днів з двадцять жив у Києві. Робив тоді зі мною в установі один інженер-архітектор. Він був комсомолець, хороший хлопець. Ми якось у нього святкували іменини його дружини. Я це пригадав, але не пам'ятав номера будинку, знав тільки, що жив на вулиці Чкалова. Іду я шукати цю вулицю. Якась дівчинка до мене підбігає: "Дядечку, нате вам",— дала мені махорки і шматок газетки. Потім спинила мене одна бабуся.
."Візьми, сину,— і всунула в руки три варені картоплини і малесенький шматочок хліба.— Я,— каже, була в подруги, дала вона мені на вечерю, та я перебуду й так, а ти, сину, їж. Бач, який ти слабий!"
А я таки добре втомився. Дійшов до вулиці Чкалова, сів на приступцях якогось будинку. Оточили мене жінки, дають сухарики, гроші, а одна молодиця принесла мені тарілку супу і тарілочку з компотом. Вірите, з'їв той компот разом з кісточками. Жінки вболівають: "Куди ж ви дінетесь. Вже смеркає, ходити по місту можна тільки до шостої години вечора. Вас же німці заб'ють".
"А я десь під ворітьми заночую".
Тоді одна жінка мені й каже: "Я запитаю домоуправа. Може, дозволять вам у нас переночувати".
Не знаю вже, як дістали вони дозвіл. Пішов я в будинок. Жило тут три сім'ї, і в кожній чоловік або син — в армії.
Обмили мене тут добрі люди, дали білизну, напоїли чаєм з сухарями. І коли ліг я чистий, вимитий в ліжко, цих блаженних хвилин ніколи в житті не забуду. Перебув я там днів сім. Бачу, починає старенька хвилюватися. Думаю, не накликати б
657
22 А. Шиян, т. 2
часом на них біди. Подякував їм і пішов на вулицю. І тут знову пригадались мені іменини. Оглядаю я будинки. Ось наче ті ворота. Чорний хід. Йду сходами, а назустріч мені біжить дівчинка. Я питаюся в неї: "Де Володя живе?"
"Який Володя?"
"Архітектор".
"його вдома нема. Він на війні".
"А хтось з родичів є?"
"Є".
Стало мені трохи веселіше. Знайшов я квартиру, стукаю в двері. Відчиняє їх Володина дружина. Довго дивиться, нарешті впізнає: "Коля?! Та заходь же!"
Жив я у неї місяців з півтора, лікував ногу. І ось до всіх бід прибавилась ще одна. Я занедужав на тиф. У квартирі сім градусів морозу. Дров нема. їсти нема чого. Я лежу хворий. А в місті почалась паспортизація. Лишатися тут мені не можна. На моє щастя, до Києва прибув Володин батько, інженер. Він мені каже: "Я повертатимусь до Малина, то і ви ходіть зі мною. Будемо там якось жити".
З високою температурою я встав з ліжка, і ми пішли. Вже був січень місяць. Дорогою нас затримували, але інженер видавав мене за свого родича, і мене скрізь пропускали.
В Малині я задумав організувати партизанський загін, шукав для цього надійних людей. Та одного дня ми довідались, що в Словечні був бій партизанів з німцями. Дізнався я також, що в колишньому радгоспі є група людей, яка теж збирається йти до партизанів. Вирішив зв'язатися з цією групою. Ми вже мали на той час ручний кулемет і кілька гвинтівок.
Добрались до хутора Дубового. Там жила Уляна Гасило з дочками. Одну звали Катерина, другу — Ганна. Катерина говорила того вечора: "Мамо, на нашій хаті або прапор партизанський маятиме, або візьме її вогонь і дим".
Пробули ми тут днів сім, а потім домовились: група, яка робить у радгоспі і яку очолює Петро Орешич, теперішній командир третьої роти, запасається продуктами, виводить коней, а ми, зібравшись в умовленому місці, вирушаємо до старого лісу.
Днів з п'ять ми блукали, а потім натрапили на загін Селивоненка, який повертався з рейду по Житомирщині. Влилися до цього загону та оце і досі тут. Я особисто пустив під укіс два ешелони.
В Ленінграді в мене лишились дружина й дитина. Що з ними — не знаю. Батько і мати теж були в Ленінграді. Думаю, що вони померли з голоду під час блокади міста. Оце і все,— закінчив свою розповідь начальник штабу.— Як бачите, звичайна історія.
ГАВРИЛО МОХОІД
Перед нами сидів високий літній чоловік у селянській одежі. Лагідні очі його повито сумом.
— Чув я,— сказав Гаврило Гнатович,— що ви у газетці будете пропечатувать за наших партизанів, то оце і я вам розкажу притчу, як ми жили і що ми робили, коли німець наш район заступив. На шостий десяток літа мої повернули, а доброго життя зазнав я тільки за колгоспного ладу. Змалку наймитував. Кривдили хазяїни. Не вчили. Так і лишився я малописьменним. На війну германську не брали, був я негодящий, бо мене коні хазяйські потоптали. Ну, а в громадянську війну воював. Ми тоді вбили бандита Струка, тютюнниківців громили. Потім я був головою КНС, розкулачку робив. А як стали в нас колгоспи,— я теж записався. І орачем був, і молочарем, і завгоспом.
Коли це — війна. Вирішив я партизанам допомагати. Думаю: "Не може бути, щоб тепер їх не було. У громадянську вони були, з'являться й тепер". До мене дочка приїхала перед війною з Сталінграда. Вона грамотніша була, допомагала мені людей розшукувати підходящих. Отож зв'язався я тоді з Петром Оре-шичем. Зараз він у нас командиром, а тоді робив у радгоспі. Зустрівся з ним, а він мене й просить: "Гаврило Гнатович, походи межи людей, може, де об'явились партизани".
Ходив я по навколишніх селах. Важко було знайти партизанів. Аж от чую, Ковпак розбив у Наровлі німецький гарнізон.
Минув місяць. Де сосна яка впала, де яка стежка лягла — все я знаю в своїм районі. Намалював на бумажці, села зазначив, де е німці, а де їх нема. Видав той листочок Петрові Оре-шичу.
Пішов Петро з своїми людьми до лісу, натрапив на загін Се-ливоненка. А я в своїм селі живу, людей вишукую підходящих та зв'язую їх з партизанами. Сто та ще й п'ять чоловік дав отак у загони.
А то присилає до мене Хитриченко з загону Ковпака дівку Марусю з пакетом. Вона мені й каже: "Треба цей пакет віднести до Радомишля на суконну фабрику і передати одній жінці".
Я питаю: "А чого ж ти сама цього пакета не віднесеш?"
"Мені,— каже,— не по дорозі. Я на Київ мушу йти по завданню, а пакет доведеться вам передавати".
Вона пішла далі, а я став ладнатися в дорогу. Коли це наскочили до радгоспу жандарми. Ніч була місячна. Я мерщій вискочив з хати та заховався біля комбайнів, обкидав себе сіном і лежу. Шукали, шукали — не знайшли, поїхали тоді в село, забрали мою жінку і сказали їй: "Як принесе твій чоловік той пакет, що йому дівка передала, то відпустимо тебе додому".
Це вже мені потім сусіди розповідали. А хіба ж міг я той пакет їм віддати?
659 22*
Два дні переховувався, на третій прийшов додому, застав старшу дочку та й раджу: "Слухай, дочко, може, й тебе заберуть, як матір. Ховайся!"
Та не встигла вона сховатися. Прийшли німці, взяли її з дітьми і повели. А менша в цей час до радгоспу ходила, а то б і ту забрали. Додому вже я більше не навідувався. Ночував то на полі, то в лісі. А мою Валю переховували сусіди. Отак і жив, доки не з'явився в наших краях Селивоненко. Тоді прийшов я до сусіда та й кажу дочці: "Ходім, дочко, до партизанів".
(Продовження на наступній сторінці)