— А ви знаєте, товаришу генерал, коли ви проїжджали повз городи, з картопляної огудини могли вас підстрелити поліцаї. Адже вони розбіглися, як миші, і по хатах, і по городах. Не всіх же ми переловили.
— Могли, звичайно, підстрелити,— погоджується Олександр Миколайович,— та побоялися. І кіннотників наших побоялися. Навіщо накликати їм на себе смерть, безпечніше тихенько пересидіти в огудині. Заячі душі! Що про них говорити? Краще вип'ємо за нашу перемогу!
Увечері біля вогнищ партизани співали пісні. Музиканти грали на гітарах і мандолінах, групами збирались біля патефонів, слухаючи знайомі і незнайомі пластинки. А з-за лісу підводився ще більше ущерблений місяць, і бліде світло його, мов льняне полотно, лягло непорушною доріжкою через усю широчінь ріки.
Жалібно кричав у гущавині лісу пугач.
ТРОХИМ ГОДУНКО
Змахнувши руками, кинувся з човна й поринув у воду комісар Богатир. Полетіли бризки, розійшлися хвилясті кола на поверхні, а його все нема й нема. Може, потрапив десь на корчастий пеньок, може, заплутався в густих водоростях і, ке маючи змоги виринути, захлинувся там?
Ми тривожно спостерігаємо за річкою. І ось далеко від берега нарешті виринув він з води і поплив за течією, розсікаючи м'язистими руками прозору воду.
— Холодна? — питають в нього з берега партизани.
Після купання комісар сів біля нашого куреня і розповів нам про колишнього командира Сарненського загону Трохима Годун-ка, уродженця села Бересті, Домбровицького району:
— Ми з Сабуровим чули про цього воїна, чули про виняткову хоробрість, але ні Олександр, ні я і в вічі його не бачили, І ось надходять до нас недобрі чутки: Трохим Годунко забив двох парашутистів.
"Поїдь,— каже мені Сабуров,— довідайся, в чому справа. Хай Годунко з'явиться до мене".
Мені самому цікаво познайомитися з Годунком, і я вирушив у дорогу. Командував він невеличким загоном, який складався з 59 чоловік. Хлопці в нього завзяті. За командира свого, як то кажуть, полізуть у вогонь і в воду. Любили його дуже.
Приїхав я в один загін, довідуюсь: недалеко звідси в лісі живе в курені Годунко. Але тут, у загоні, куди я прибув, помітив незнайомих мені людей. Питаю командира: "Що за люди в тебе?"
"Не знаю. Мають якесь секретне завдання, а що за секретне завдання — не говорять".
Я викликав їх до себе: "Хто ви?"
А вони нахабно мені відповідають: "Так собі люди, та і все". "Чого прибули сюди?" "Не скажемо".
"Скажете",— попередив їх суворо.
І я дізнався, з якого вони з'єднання та що вони полюють на Трохима Годунка, маючи завдання його забити. Я наказав їм негайно ж виїхати з табору, повідомити свого командира, що Трохимом Годунком займаємося ми з Сабуровим. І коли він дійсно в чомусь винен, то нікуди не втече від нашої кари.
Люди ці виїхали, а я послав чоловіка сказати, щоб Трохим негайно з'явився до мене. Жду годину, жду дві, три — не приходить. Знову посилаю до нього зв'язківця. Той повертається й доповідає мені: "Годунко не вірить, що його запрошує комісар. Він хоче спочатку надіслати свою людину перевірити, чи його не одурюють?"
Дійсно, через якийсь час приходить довірений. Поговорили ми з ним. Я кажу: "Передай Годункові, що я маю доручення від Сабурова і мушу обов'язково побачитись з ним сьогодні ж".
Нарешті з'явився й сам. Погляд очей бистрий, недовірливий.
"Сідай, Трохиме,— кажу йому по-дружньому,— давно тебе жду. Сідай".
Він сів. За поясом револьвер. Руки з нього не приймає. Отак і держиться за рукоятку, готовий до всього. Я кажу: "Годунко, мені треба уточнити одну справу...— І я помітив, як він одразу нашорошився, став стежити за кожним моїм рухом.— Чи правда, що ти забив радянських парашутистів?"
"Забив,— відповідає він і дивиться на мене.— Тільки чому ви кажете — радянських, коли парашутистів скинули німці? З націоналістами вони діяли заодно, допомагали їм, шкодили нам, партизанам. Точно знаю. Перевірив сам, тоді запросив їх до себе в гості, почастував горілкою, а потім за столом... убив обох".
"А чи правду кажуть про тебе, що ти з націоналістами тримаєш зв'язок..."
"Брешуть. Брат мій, це так, плутається з ними, мене кликав. Не пішов я — не моя то дорога. А я знаю: темні люди полюють за мною, мов за звіром, думають — гріх я на душу взяв... парашутистів отих. Ніхто не спитав: за що я їх... Оце ти, комісар, перший... Підстерігають мене, вбити хотять, але я тобі скажу: "Не дамся!"
"Ніхто за тобою не стежить",— заспокоюю його, але він заперечує: "Ти не знаєш, комісар. Я серцем чую — стежать за мною. У цьому загоні є такі люди".
"Уже нема. Я їх відправив звідси".
"Не брешеш, комісар?"
"Ні, не брешу".
Але я по очах бачив, що він мені не вірить. "Ти, комісар, вчора приїхав, а я ніч не спав, все думав: чого ти тут? І досі не знаю. Ти мені скажи правду". "Скажу. Завдання маю до тебе від Сабурова". Він здивувався.
"До мене?" І засміявся. Не повірив.
"Ми,— кажу йому,— розуміємо, чого націоналісти хотять перетягнути тебе на свій бік, але я певен, що ти людина радянська, совістю своєю торгувати не станеш. Сабуров чув про тебе і дуже б хотів з тобою познайомитись".
"Ти можеш мені влаштувати з ним побачення? — запитав він і вперше за час нашої розмови забрав свою руку з револьвера.— Не одуриш?"
"Ні. Давай договоримось, коли тебе ждати?"
Подумав він і каже: "Договорюватися не хочу. Хай ніхто не знає про нашу зустріч. У Сабурова буду. Так і передай йому".
"Може, ти боїшся, Годунко? Може, думаєш — заманюємо тебе в якусь пастку?"
Він аж спалахнув увесь: "Смерті не боюсь, але по-дурному, як баран, не хочу вмирати. Я не перший день блукаю в цих лісах. Я тут всі стежки знаю. Ще передай Сабурову, що я був і є вірним сином Батьківщини, не зрадив і не зраджу її ніколи в світі! Мене забити хотять націоналісти за те, що дію не з ними заодно. Вони вважають мене бандитом, ширять про мене всякі брехні в народі, а я не пішов і не піду до них. Я хоч і безпартійний, але серцем я більшовик. Не брешу тобі. Це свята правда".
До нашого куреня підійшов Сабуров, сів на землі, закурив люльку.
— Про Годунка розповідаю,— пояснив комісар.
— Знаю,— сказав Олександр Миколайович.— Пам'ятаю, як ти до нього на побачення їздив.
— Договорились ми тоді з ним, що він буде в Олександра Миколайовича. Розкажи, яка була в тебе з ним зустріч.
Сабуров посміхнувся:
— Та яка ж зустріч? Зайшов він до мене. Шинель довга. Кавалерійський картуз на ньому без зірки. Я хоч і не бачив його раніше, а вгадав одразу, що це Годунко. Саме таким я його й уявляв собі.
"З'явився... Ні до кого б не пішов, а про тебе, Сабуров, чув, дуже поважаю, вірю тобі. Здоров!"
"Здоров,— кажу, — сідай. Будь гостем.— А сам дивлюсь на його картуз.— Це що ж, у тебе так заведено, без зірки ходити?"
"Нема. Проста річ, а в лісі не знайдеш".
Я тоді зняв з своєї кубанки і дав йому. Він тут же приладнав зірку до картуза. Я оглядаю його й кажу:
"Так он ти який, Годунко! Давно хотів тебе бачити, та ти невловимий. Бродиш десь по лісах з групою людей. Ну, що це за бойова одиниця в тебе? Такому командирові, як ти, не до лиця. Велике діло тобі доручити треба, та не наважуюсь. Всяку всячину про тебе говорять".
"А ти не вір тому, що говорять. Ти сам мене питай, а я тобі правду говоритиму".
"Бандитом тебе називають. Уб'ють де-небудь, така слава й зостанеться. Забили, мовляв, бандита Годунка. В болоті згниєш. Ні слави, ні пам'яті доброї. І народ не знатиме, що ти був за чоловік. А я вірю: Батьківщини ти не зрадиш".
Бачу, сльози в нього виступили на очах. Аж дивно мені зробилося.
"Не зраджу... Печи мене на вогні, четвертуй живцем — не зраджу! Це ти вірно сказав".
Тоді я його випробовую далі: "Годунко, велике діло хочу тобі доручити, тільки ти по-чесному скажи: не підведеш?"
Став він проти мене. Очі горять, сам схвильований: "Давай завдання. Ділом доведу свою чесність. Мені відоме вчення Маркса — Енгельса — Леніна".
А я знаю, що він малописьменний. І жодної книжки, мабуть, в житті своїм не прочитав. Та серцем він чистий, і я йому кажу: "Призначаю тебе командиром партизанського загону. Коли добре битимеш німців, я дам про тебе знати на Велику землю".
"Воюватиму! Ось,— каже,— моя рука!"
І що він зробив? Тієї ж ночі зібрав своїх хлопців, пішов з ними на бойову операцію, а ранком примчав до мене на замиленім коні й доповідає: "Пустив під укіс два ешелони".
Я питаю: "В тебе є міни, є тол?"
"Нічого нема".
"А як же ви ешелон підривали?"
"Ми їх,— каже,— не підривали. Ми вірьовками зачепили за рейку і потягли. Хіба там багато треба, щоб її відтягнути?"
(Продовження на наступній сторінці)