Воно, малесеньке, й починає умовляти, щоб я до батька його повела. Л це вже став більшеньким, то не допитується.
— Натерпілись,— зітхнув хазяїн.— Ой, натерпілись люди! Взимку морози он які, а жінки з дітьми в куренях. Вийдеш, послухаєш — плач та крик дитячий тільки й чути. Сидить оце мати, а біля неї їх п'ятеро. Всім холодно. Не знати, котрого їй на руки брать, щоб відігріти... Намучились! Та вже спасибі партизанам. Як увійдуть до села, то й ми повертаємось з куренів, живемо в своїх хатах. А без партизанів нам — біда! Раніше чоловік чоловіка зустріне, питається за хліб та худобу, за господарство, а тепер тільки й балачок про війну. Налякані стали люди. Особливо як став їх німець виловлювати по лісах. І в болотах, і в корчах ховалися під дощем. Ото кілочки заб'ють та березовою корою вкриють, і сидять там, не пивши, не ївши. Дуже бідують люди.
— Як же його, клятого, не жахатися,— сказала господиня.— Ось тут недалечко від нас село Дубрава. Там споконвіку люди робили хороші ковдри, рушники, хустки. Багате село. На спаса народ одягнувся, понесли до церкви яблука святити, а їх там оточили німці. Ну, геть-чисто познімали з них і хустки, і верхнє... В самих сорочках людей пустили додому. А одну дівку забили на смерть.
— Б'ють людей без жалю,— сказав господар.— Он на хуторі Новині, може, чули, жили два брати Цуби — Михайло й Іван. Михайлові сімдесят п'ять літ. Піймали його німці в лісі, наказують: "Веди до партизанів, бо інакше тут тобі буде смерть!"
"Добре,— каже Михайло,— поведу". І завів їх у непроходимі болота...
Хоч і розстріляли вони Михайла, ну і німців там немало зосталося в трясовині.
А молодшого брата Івана — йому було сімдесят літ — піймали в селі, і теж: "Веди до партизанів!" То знаєте, що він їм сказав? Він сказав: "Дід не водив, батько не водив і мені не велів!"
Розстріляли діда на місці.
— А в Лельчицях саме в оцю пору німці примусили народ ями копати. Сім метрів ширини та шість глибини. Та кругом ці ями колючим дротом заснували, а тоді почали туди людей заганяти та вбивати. Два-три дні земля ворушилася над ними, бо воно ж так: кого вб'ють, а кого й живцем туди кидають. Розказувала нам одна жінка. Проходила вона поблизу такої ями, а з неї виліз чоловік, впізнав її та й гукає: "Федорко! Федорко, принеси мені води".
Побігла вона по тую воду, а коли принесла, то він хтозна-де й подівся.
— І євреїв там стріляли, і білорусів наших, і українців. Поляків — теж убивали. Та одного заб'ють одразу, а іншого починають мучити. Відсічуть руку, ногу, а тоді ще руку та тоді вже й кидають у яму.
Одна дівчинка років одинадцяти упала навколішки, вхопила за чоботи жандарма, просить: "Пустіть мене, дядю... пустіть... Я не хочу помирати. Я хочу жити... Пустіть..."
І так же вона гірко плакала, так жалібно, що навіть жандарм не витримав, відпустив дівчинку. Вона зараз живе з своїм дідом Никанором. А то ще один єврейський хлопчик урятувався тоді, прибіг до нашого села. Таке розумне та кмітливе дитя. Люди його переховували. Люди його одягали. Той штанці йому дасть, той свиточку, а інший личаки сплете. У Картеничах цілий рік ховався. Як німці прийдуть до села, ото його повідомлять: "Біжи, Колю, в жито або біля річки десь посидь".
А оце недавнечко пішов він до Буди Лельчицької — там у нього тітка знайшлася.
Ще про старосту розкажу. Був у нас такий Огій Остапович. Вредний чоловік. Німці ж, як тільки об'явилися в селі, вивісили папірці свої. Хто де уздрить партизана чи красноармійця, щоб одразу й сповіщав куди слід. А за це матиме нагороду — сто марок. Якось через наше село йшов солдат; з полону, мабуть, утік. Забачив його Огій, запросив до себе, а потім до хліва завів і почав його обливати водою. Вода на ньому замерзає, береться кригою. Глумився, глумився, тоді ще й німців гукнув, а ті хлопця розстріляли... Такий молоденький красноармієць був... Про все це дізналися партизани, прийшли вночі, піймали Остаповича, вивели з хати як підлого зрадника і давай його теж крижаною водою обливати, доки він не сконав.
— Німці брали дівчат у Німеччину? — спитали ми в хазяїнів.
— Брали. Правда, люди тепер стали обережними. Німці до села заходять, а ми — з хат та в ліс. Ну, буває, наскочать так, не встигне народ порозбігатися, тоді беруть. Кращих дівчат наших погнали в Германію. Оце одна з них прислала листівочку матері, то прописує: "У нас тут міста будуються, як у вас в Сло-вечні". А всім же звісно, що Словечно розбито і спалено. Або й таке пишуть: "Дощ у нас такий рясний падає, що нічого і робити не можна". То це ми розуміємо: бомблять німців добре.
Одна просить у листівці: "Напишіть мені, мамо, яка рожа цвіте в нас перед вікнами, червона чи біла?" Ото хоче дівчина довідатись — чи в нашім селі німці стоять, чи партизани.
Б'ють німкені дівчат наших у чужій стороні. Недавнечко листа одержала моя сусідка, а в тім листі їй дочка жаліється: "Я доїла корову, а корова дійницю перекинула, то хазяйка мені подарувала чорну стрічку". А про себе матері дописує: "Я вже,— каже,— така красива стала, як наша бабуся". А вельми добра дівка була, огрядна та вродлива.
Наша молодь до війни в колбуді веселилася, а тепер не видно її й не чути. Попервах німці, як прийшли до нашого села, влаштували вечірку. їхня музика грає, а до них ніхто не йде. Тоді вони почали силоміць молодь до колбуду заганяти, а молодь стала ховатися по лісах.
Піймали якось німці хлопчика в лісі — чорниці збирав, привели в село Картеничі, прив'язали до дерева, сподіваючись, що до нього прийде мати, вони її піймають і примусять показати курені, де переховуються наші люди.
Минає день, минає і другий. Біля хлопчика стоїть вартовий. Дитині не дають ні їжі, ні води. І так три дні його, маленького, мучили. Вже воно бідне охляло зовсім.
А на четверту ніч наступила грозова хмара, почався дощ із градом та блискавицями. Вартовий побіг до ближньої хати перестояти зливу, а мати мерщій до дерева, одв'язала дитя і зникла з ним у лісі.
Вона ж, бідна, кожної ночі поблизу була та все видивлялася, як би своє дитяточко врятувати... І врятувала.
Сонце хилилось до полудня, а нам ще треба сьогодні повернутися до табору. Художник запропонував оглянути редакцію. Ми попрощалися з господарями і вийшли на вулицю.
Звичайна хата. В хаті стоять каси з шрифтами. Тут же саморобна рама, на якій друкуються газети й листівки. З печі визирає сивий дід, а на ліжку сидить молодиця, годує груддю немовля, слухає складача Георгія Голуб'єва:
— Ми колись були зовсім бідні. Треба гранки відтиснути, а немає чим. Використали гільзу з-під гаубичного снаряда, насипали в неї піску, наклали різних уламків шрифту, щоб важча була, та отак і змайстрували собі коток, друкували й газету.
Пам'ятаю, потрібні були нам ролики і фарба. Наш Абрукін надіслав листа редакторові "Олевських вістей": "Ти сидиш, мовляв, зраднику, в місті, маєш папір, фарби, друкарню, пишеш всякі брехні проти нашої Батьківщини, а я, редактор партизанської газети, не маю ані паперу в достатній кількості, ані фарби, ні роликів. Комісар нашого з'єднання наказав: якщо на протязі трьох днів не буде нам завезена друкарська фарба і ролики,— тебе, зраднику, буде знищено!" І підписався — "Абрукін". Комісарові ж нічого навіть не сказав про цей лист. І ви думаєте, не привезли нам всього, що ми прохали? Привезли просто до лісу! Шрифти ми теж збирали потроху. Дещо дістали під час операції на Ямпіль, а дещо нам приносили з Овруцької друкарні дівчата Надія Пастух і Олена Залізницька. Шрифтів у нас тепер вистачає. Є й папір. Газету видавати можна.
Та вони не тільки друкували газету. Доводилось і воювати. На рахунку складачів було: у Голуб'єва — 24 забитих гітлерівці, у Коняєва — 11, у їздового Редькова — 5, у редактора Абру-кіна — 23. Крім цього — один панцерник і один маневровий поїзд, пущений під укіс.
Оглянувши село, ми сіли у тіні столітнього дуба, що широко й густо розкинув розлогі віти. Тут же, за дорогою, красувалось високе жито, пливли по ньому під вітром зеленаві хвилі. І ось з тих хвиль виринув чоловік. Його груди прикрашали ордени й Золота Зірка Героя. Десь я бачив його раніше. Придивляюсь.
Та це ж Василь Яремчук — учитель, підривник! Не один ешелон ворожий пустив він під укіс.
— Бач, де нам знову довелось зустрітися,— сказав Василь Максимович, звертаючи з дороги.— Драстуйте.
Вперше я познайомився з ним взимку в Москві, в партизанському санаторії "Лебідь", де він лежав тяжко поранений у груди.
Учитель історії, а нині Герой Радянського Союзу, він після одужання знову прилетів у ворожий тил, щоб продовжувати тут боротьбу з ненависними загарбниками.
— Оце збираюся зараз з хлопцями па операцію. Поспішаю,— сказав Василь Максимович, прощаючись з нами.— Гадаю, ще побачимось.
Він пішов понад житом, і воно, наче море зеленаве, швидко поглинуло його, як поглинає камінь шумлива й тепла хвиля.
Цього ж дня ми познайомились ще з однією розвідницею — комсомолкою Галиною Олексієнко.
— Я зовсім молода партизанка,— всього два місяці, як у загоні. Але вже двічі ходила в розвідку з моєю подругою Марією Крачаи. Побували в Коростені, дізнались, де аеродром, де стоять гармати, де розташоване військо.
— Ви й про себе хоч трошки розкажіть,— попрохали ми.— Звідки родом, хто батьки?
(Продовження на наступній сторінці)