Виспався тут я добре, а на другий день добрався до містечка Оломоуца. А йшов я в оцім костюмі. Бач, забув вам розказати. Цей костюм я дістав ще в Німеччині. Вліз якось у дім, засвітив свічку, дивлюсь: гардероб добрячий стоїть. Я відчинив його, а там висить з десяток костюмів. Я вибрав собі найкращий, одягнув. І тільки на другий день додивився, що на ньому гестапівський значок.
У дорозі я переконався, що чим кращий на тобі одяг, тим менше тебе спинятиме поліція й жандармерія. Та не про це зараз мова. Іду вже я по чехословацькій землі, добираюсь до нашого кордону. Спинився на ночівлю у чоловіка, що був колись у російському полоні. Добрими словами він згадував Росію. Народ у Чехословаччині сердечний. Пам'ятаю, одна бабуся спинила мене на вулиці й питає: "Пєньондзи маєш? На, синку, купиш собі цигарет".
Якось лишився я ночувати в одному селі, допоміг господині січки нарізати, а тоді ліг спати. Та ще не встиг і задрімати, коли чую — хтось стукає в двері.
Ввійшло два чоловіки, привіталися з усіма і мені руку подали, а я думаю: "Може, поліцаї тутешні?" — та господиня мені пояснила: "Нічого не бойся. То мої брати".
Вони сіли за стіл і почали гадати, хто виграє війну.
"Немцу не добре,— каже один.— Єго не тільки тиснуть в Росії, его б'ють уже в Африце".
А потім послали вони сестру по горілку. Запросили й мене до столу. Випив тоді я з ними добру чарку.
Приснилася мені тієї ночі церква. Ви не думайте, що я забобонний, але якось так випадало кожного разу, що тільки церква сниться — обов'язково потраплю до в'язниці.
Пішов я звідси далі, а надвечір знову спинився на ночівлю в одній хаті. Сиджу, гомоню з хазяйкою.
"Ти, напевне, з Росії?"
"Ні,— кажу,— я з-під Львова".
"Як же вам жилось, коли прийшлії до вас Совіти?" "Добре,— кажу,— жилось".
Заприятелював я тут з хлопцями. Вопи мене в гості запрошували, на вечірки.
Приїхав сюди словак у відпустку з Східного фронту.
"Германам,— каже,— руських не побити. І де вони беруть стільки війська і техніки?"
Показував він людям наші гроші. Вони дивилися на портрет Леніна, розпитували мене. Ну, я провадив там відповідну агітацію.
Доводилося мені бувати й на вечірках їхніх, звуться вони в них "скубарками". Ото збираються дівчата, години до десятої скубуть пір'я, а тоді починають грати, танцювати. "Ну,— думаю,— хоч і добре тут, а треба йти далі". Побажала мені хазяйка всього найкращого: "З богем! З паном богем!"
"З богем!" — відповів я по-їхньому. Через кілька днів опинився вже на польській території. Та одразу й попався до рук польської жандармерії. Але мені пощастило. Ці жандарми чомусь були вороже настроєні до Німеччини, бо тільки-но я розповів їм, як утікав звідти, вони подивились один на одного, засміялися. Я тоді кажу: "Дозвольте мені йти додому".
"Почекай, ми тобі покажем дрогу".
Приносять карту, а на ній Польща помічена аж до Дніпра. "Нічого собі,— думаю,— розпланували".
"Ідзь по госцінцу, споткнеш жандарма, не устомпуй ему з дрогі, бо кеди бендзіш обходзіць, цєбє затшимаюць. Ідзь смяло. С панем богем! С панем богем!"
Перейшов я Західну Волинь, довідався, де діють партизани. Став їх шукати і отак добрався до Єзер. Лишився тут на ночівлю. Хазяйка мені каже: "У нашім селі бувають партизани. Може, й сьогодні прийдуть".
Повечеряли. Ще й спати не лягли, чую, хтось вештається по двору, а потім до хати заходять кілька чоловік. В одного з них я помітив за спиною вірьовку. Запитують вони мене: "Ти хто?"
"Подорожній".
"Звідкіля?"
"З Германії".
Тоді один бере мене за руку, дивиться на мою одежу. Здається вона йому підозрілою. "Одягайтесь, підете з нами". "А від кого ви прибули?" "Від голови села".
Я думаю: "Що це значить? Невже поліцаї?" Запрягли вони коней, зв'язали мені руки, посадовили на сани.
"Ти кого боїшся: німців чи партизанів?" "Від німців,— кажу я,— втік". "А партизанів тобі страшно?"
"Не знаю... Ще не зустрічався з ними. Куди це ми їдемо?" "До Вежиці. Там допрос тобі буде".
Вони, очевидно, гадали, що я шпигун. Приїхали до Вежиці, спинилися в приміщенні місцевого караулу. Ліг я там на столі і добре заснув, а коли прокинувся, бачу, кудись мої конвоїри вибираються. На вулиці обоз стоїть. На шапках у багатьох помічаю стрічки. "Значить,— думаю,— потрапив до партизанів". Я лишаюся в хаті сам. Забіг сюди той, що руки мені в'язав. Я йому кажу: "Що ж це ви всі йдете, а я що, за сторожа тут буду?"
"Ага, давай! — І виводить на подвір'я, запитує в якогось командира: — Куди цього дівати?"
Той глянув на мене й відповідає: "Одведи його за хлівець. Сплети йому лапті".
Я тоді не знав, що то мають мене розстріляти, і йду собі спокійно, потім чую позад себе крик.
"Стій! На чорта його туди вести? Вбивай посеред вулиці, хай люди подивляться на цю наволоч шпигунську!"
Я сказав їм: "Не маєте права мене вбивати без дозволу командира загону, бо я не шпигун. Я втікач з Німеччини, учитель, і хочу бути партизаном".
Мені, очевидно, повірили, бо посадили на сани й повезли до Марлінських хуторів, тих самих, де мене вже колись заарештовував таємний агент поліції. Дорогою зустріли комісара з'єднання товариша Богатиря.
"Хто такий? Куди везете його?"
"На допрос".
"Куди саме?"
"У штаб".
Богатир довідався, хто я такий, а тоді наказав: "Дивіться мені, щоб цей чоловік був доставлений до Сабурова. Я теж хочу з ним докладніше поговорити".
А в Марлінських хуторах мене впізнав один хлопчина.
"Та це,— каже,— той дядько, що його поліцаї забирали!"
Зустрів я потім у загоні свого товариша. Разом із ним кінчали Мозирську педагогічну школу. Отак і став я партизаном.
Сам тепер німцям мщуся. Уже не один ешелон пустили ми під укіс. І знаєте, досі мені щастило. Коли до кінця війни живим лишуся, то знову школярів учитиму, бо професію свою люблю. Приїжджайте тоді до мене в гості.
"БЫТЬ ТЕБЕ ТОЛЬКО ДРУГОМ"
Зовсім новенький патефон стоїть на траві. Вдруге і втретє заводиться пластинка, і кожного разу викликає захоплення в командира, Михайла Ілліча Зимникова.
— Люблю... от люблю цю пісню,— говорить він, виблискуючи очима, і підспівує сам:
Быть тебе только другом, Но не любить тебя. О, нет, о, нет, не в силах я, Не в силах я, не в силах я!..
Тут зібрались партизани. Осторонь горить багаття, а біля нього пораються дві дівчини-партизанки, готуючи страву. Одна з них — білоруска Василина Жогло, а друга — українка Галина Бондар. Ці дві бойові подруги живуть як сестри.
Розчулений піснею, що викликає в нього, очевидно, якісь спогади, ліричний, добрий, вій дістає одрізану кишеню, яка править йому за кисет і, простягаючи товаришам, запрошує:
— Призволяйтеся, хлопці.
— Німецький чи мадьярський?
— Байдуже,— каже Михайло Ілліч,— аби тютюнець добрий.
— А добрий, мабуть.
Хтось дістає газетку, і її старанно розривають на шматочки. Починаються спогади з недавнього минулого.
— Пам'ятаєте, як під Славутою мадьяри нашу міну виявили? І ви думаєте — знищили? — звертається Зимников до нас: — Зберегли! Німці годували мадьярів погано, то що вони зробили? Вибрали ешелон, який віз на фронт продукти, підірвали його й почали тягти собі консерви, ковбасу, цигарки. Одним словом, союзнички германські поживилися німецьким добром.
— А в селі Лемешівці,— хоче й собі згадати молоденький партизан і червоніє при цьому, мов дівка на виданні,— староста місцевий зустрічав німців... Серед вулиці... Столи заставив і смаженим, і вареним, самогонки поставив... Прийшли серби. Староста підносить офіцерові хліб-сіль, разом з поліцаями, а той офіцер як уперіщить першого старосту батогом і по плечах, і по голові... Тоді поліцаїв — кого як попав.
"Ви,— каже,— зрадники! Ви свій народ продаєте, то продасте й нас".
Розбіглися хто куди... Солдатам не дозволялося заходити в хати, щоб не розказали людям, як їх б'ють на фронті.
— Ми теж давали жару поліцаям у селі Муравейному,— встряє в розмову кулеметник Василь Родителєв.— Кудись вони їхали... Десять підвід. Я відкрив вогонь, а вони врозтіч: хто в поле біжить, а хто під скиртою ховається. А на возах лишилися ручні кулемети й міномети, друкарські машинки, автомати, гвинтівки...
— Ще смажених гусей було багато,— додає помічник командира взводу Анатолій Колосов,— і всякого добра повно,— кожухи, вишивані сорочки, скатерті, матерія різна — все награбоване. Ми повернули людям їхнє добро. Дякували нам дуже.
— Це ж тоді мало не загинув наш розвідник Василь Лебедев.— Пригадує хтось з бійців і просить свого сусіду: — Ну, розкажи сам, як то було.
(Продовження на наступній сторінці)