— Та нема чого й розказувати,— ніяковіє розвідник.— Я йшов на завдання і поблизу Фотевіжа зустрівся з німецьким офіцером. Він одразу вскочив у кювет і кричить до мене: "Рус, здавайся!" А я йому кричу: "Здавайся!" І так у нас діло дійшло до рукопашної. Мені хотілося його живим узяти, а він теж, мабуть, про таке думав. Ну, попався здоровий, гад! Схопив мене за горло, повалив і душить... Я пручаюсь, а вирватися не можу. Був при мені багнет... Ним я і прикінчив офіцера. Оце і все.
— Міг би тебе задавити.
— Авжеж, міг,— погодився Василь Лебедев і замовк.
— А пам'ятаєте, як ми в Городниці захопили на весіллі двох зрадників?
— Це ти про лісничого? — і па обличчях у присутніх заясніли усмішки. Хтось із бійців додав:
— Це ж там і суддю тоді взяли з-за столу. Ми його питаємо: "Ти суддя? Ти служиш німцям?" А він каже: "Ні, я не суддя... Я тільки примиритель..." Потім обом їм "лапті сплели".
— Що це значить? — спитали ми.
— А те і значить, що в Хінельських лісах говорилося в таких випадках: "Хінель — наліво!" Або ще: "Відправити в канцелярію Духоніна".
А командир Одуха — колишній директор школи й учитег— так той всіх отаких гадів, що їх треба знищити, надсилав до "земвідділу". "Німець,— каже,— прийшов загарбати нашу землю, а старости, та поліцаї, та всякі інші зрадники їм допомагають. То задовольнимо їхні бажання — всіх "до земвідділу"! Нехай там гниють, як собаки. Пощади їм нема!
Збоку раптом почувся тупіт. Всі повернули туди голови. Як буря, мчав дорогою кінь, несучи на собі вершника, казаха Олександра Телетаєва, відважного розвідника, який немов прикипів до сідла, злився з своїм конем в щось єдине — буряне, бистре, нестримне... Він то нахилявся ліворуч, то припадав до гриви, уникаючи звислого гілля. На всім скаку, ловко, як справжній джигіт, осадив коня проти Зимникова і, виблискуючи розкосими очима, вигукнув з захопленням:
— Добра лошад... добра!
Не чекаючи, що скаже командир, він гукнув гортанним, різким криком степовика, і кінь, відчувши на собі вправного вершника, звівся на диби й відразу помчав галопом далі.
Слідом за ним, немов доганяючи свого друга, на лісовій дорозі з'явився ще один верхівець — автоматник Іван Ігнатов.
Важко було сказати, в кого з них бистріший кінь або хто з них кращий кавалерист. Не спиняючись, мов вихор, пролетів повз нас Ігнатов. Тільки аж до патефона полетіли грудочки землі, вирваної копитами, та пронеслося хропіння гарячого й сильного коня, що швидко зник за деревами.
Не без гордощів Зпмпиков сказав:
— У мене в другій групі всі такі... одчайдушні.
Стороною проходив партизан в смугастій матросці, в штанах кльош. Безкозирка з написом "За Родину" збилась у нього набакир, а кінці стрічки розвівалися під вітром.
— Гей ти, "смерть німецьким окупантам",— звернувся до нього Михайло Ілліч,— заходь до нашого куреня.
Той постояв, подумав, не зразу відповів:
— Зайду потім.
— Він справді червоиофлотець? — поцікавились ми.
— Ні, це паш автоматник Микола Шульга. Партизани його звуть жартома "смерть німецьким окупантам", бо він ці слова часто вживає. Дуже любить матроський одяг. Ну, і ходить в ньому. Це у нас не забороняється. Хто що дістав, те й носить. Навіть взимку не розлучається з морською формою. На голові в нього шапка, а поверх шапки одягає безкозирку з стрічками. Оце пішов, мабуть, на село в гості.
— Розкажіть, товаришу командир, як ми зброю у мадьярів відбирали,— звертається до Буянова худорлявий, зовсім молоденький партизан.
— Ага. Було таке,— підтверджує Василь Васильович.— Пошарпані під Харковом частини вирушили в тил на переформування. У селі Липниках йдемо на операцію, бачимо: лежать двоє мадярів, уткнувшись носами в землю. Я кажу одному: "Вставай!"
"Німецький комендант, не чіпай мене",— відповідає він і лежить.
Я знову його штурхаю: "Це не німецький комендант, а партизани".
"Партезан... Партезан,— підвів голову, подивився на мене п'яними очима: — Партезан хорош чоловік. Візьми мою пушку,— це вони так гвинтівку називають,— візьми, вона більше мені не потрібна".
А то ще про словаків. Міст вони охороняли біля Синюків. Ідуть до села, начебто самогону шукати, а насправді, щоб довідатися, де партизани, і перейти до них. Стояли тут словацькі гарнізони, а тепер нема. Не довіряють їм німці, одсилають кудись.
— Що ж, словаки,— сказав Зимников,—народ слов'янський, їхню країну теж грабують німці, то чого б це їм за них воювати? У нас тепер в загонах багато є словаків. Є солдати, є й офіцери. А вже коли потрапив до нас—воюватиме добре. Тут відсталих бути не може. На фронті, в армії, там є передова лінія. Є тил. А в нас скрізь фронт. Відстав, значить — загинув. Часом боєць роз'ятрить собі ногу чоботом. Йому б відпочити треба, щоб загоїлось, а він іде. Нічого не поробиш. В таких умовах живемо.
Зварився обід. Білоруска Василина розклала ложки, накраяла хліба, а Галина поставила на стіл велику миску смачної юшки, заправленої смаженою цибулею та здобреної молодим укропом.
— їжте,— припрошує Галина партизанів,— поки гаряче, то воно й смачне.
— А ти ж, Галино?
— Ми потім з Василиною поїмо,— і дівчата заметушились знову коло багаття, де в чавунчику щось шкварчало. Легкий вітер приносив звідти дражливі пахощі страви, яку теж мають подати на стіл.
— Думаю, не відмовитесь пообідати з нами? Відмовитись було важко. Довелось пошукати і пекучої "димки", яку принесли нещодавно з села.
— За успіхи нашої Червоної Армії! — сказав Зимников, випив і, закушуючи молодою цибулею, попрохав.— Поставте мою... улюблену...
Попливла лісом голосна й водночас лірична пісенька:
Быть тебе только другом... У СЕЛІ КАРТЕНИЧАХ
Полісся. Невеличке, заквітчане в зелень село розкинулось над Убортю. З усіх боків оточили його ліси. На галявинах повиростали буйні, на зріст людини жита. Завертаємо кіньми до одного з дворів. Заходимо в хату. На стінах — рушники. Попід стіною суцільні дерев'яні лави з одного й другого боку з'єднуються в кутку. Стіл не накритий нічим. За столом сидить партизан-художник, старанно вимальовуючи обкладинку до альманаху, який складають бійці та командири сабуровського з'єднання. Очолює цю роботу редактор газети "Партизанская правда" товариш Абрукін.
З подвір'я до хати входить чоловік у полотняних штанях і такій же сорочці, підперезаній ремінцем. На ногах у нього, замість чобіт,— вільшані личаки. Це хазяїн білорус Олександр Коленько.
Оглядаючи нас, він скидає свій старенький, вицвілий під сонцем кашкет, чіпляє цого на дерев'яний кілочок, забитий в стіну, і вже потім вітається з нами.
Познайомившись, ми частуємо його московським тютюном.
— Добрий,— вихваляє він.— До війни отакий тютюнець привозили до нашого сільмагу.
З кошиком молоденької картоплі до хати увійшла селянка.
Забачивши сторонніх, вона глянула спершу на чоловіка, немов запитувала в нього, що, мовляв, за люди, а вже потім перевела свій погляд на нас:
— Добрий день!
Поставивши свій кошик під тапчан, вона зараз же вийшла з хати, але скоро повернулася з глечиком. Глечик, очевидно, винесла з льоху, бо він був густо укритий дрібною росою.
— Молока покуштуйте. Молоко в пас добре.
Хазяїн і хазяйка розпитували про Москву, про Червону Армію.
— Коби вже швидше,— сказав Коленько,— Червона Армія до нашого села прийшла, щоб уже нам німця не бачити. Скільки лиха від нього натерпілись! Скільки люду він загубив! У нас же зять був, Горелик... Хороший, добрий чоловік. Убили його німці. З оточення виходили вони разом з Радкевичем. Це руський чоловік був — Радкевич. Отут їх, у селі, й піймали. Запрягли у плуг, почали бити та примушувати, щоб гули, як трактори, а тоді заставили танцювати. Наш зять Горелик сказав: "Ви нас замучите, але знайте: прийде і вам кінець. Радянська влада ніколи не загине!"
Поруч Коленька сиділа його дружина. Слухаючи розповідь чоловіка, вона кінчиком хустини втирала очі.
— Сестру його він держав,— пояснила господиня.— Як добре вони жили! А тоді ж ото почалась евакуація, поїхала вона, голубонька, до Росії з дітьми, а найменшого Марадьку лишила мені. Бо куди ж їй з таким маленьким дитяточком у дорогу випихатися! Коби ви бачили, як за ним батько вболівав! П'ять разів повертався з вулиці. Ото забіжить до хати та візьме в мене його з рук, цілує та примовляє: "Я ж тебе, синочку, може, й не побачу більше". Поїхала вона і не знає, мабуть, що вже чоловіка її на світі нема. І не знає, чи живий синок. Серце в неї, напевне, болить і досі... таке малесеньке дитя довелось лишити. А я ж його врятувала. Я з ним у курені жила, коли його батька у селі вбивали німці... Зберегла. Довго все згадував тата і матір. Оце прийду з села до лісу, а воно мене розпитує: "Де ж моя мама?"
"Поїхала,— кажу,— недалеко. Скоро привезе тобі гостинців".
"А татко чому не приходить?"
"Татко до партизанів подався".
"А що він мені звідти принесе?"
"Пальтечко тепленьке, сорочечку, рукавички..."
563
(Продовження на наступній сторінці)