Ворожу оборону все-таки не пощастило нам прорвати, і ми тоді вирішили відійти в глибину Мокрого Кута, щоб уже звідти пробиватися до Прип'яті. Хліба не вистачало. Солі не було. Люди буквально надали з ніг, а німці кидали все нові й нові сили, міцніше стискували кільце. Загроза повного оточення наростала з кожним днем.
Вночі проти 18 травня я залишаю комісарові Руднєву та начальникові штабу Базимі частину загонів, щоб вони стримували противника, а сам з другою частиною іду до Прип'яті наводити переправу. І тут виявляю: у селі В'яжицях стоїть ворожий батальйон, а в селі Дропниках — аж два батальйони. Ясна річ, треба скувати ці сили противника. Я посилаю туди свої кращі роти з першого стрілкового батальйону Путивльського загону і кажу їм: "Дивіться ж, хлопці, добре оборону держіть, щоб ми могли навести переправу".
Цих вирядив, а з тими, що зосталися, почали рубати ліс, лаштувати плоти. У селі Кожушках хтось з партизанів натрапив на заготовлені шпали — забрали їх. Навіть пресованого сіна звідкись натягали — все йшло в діло. А воно ж ще де-не-де сніг лежав. Вода холодна, бистра, а хлопці по пояс у тій воді стоять та в'яжуть плоти. Ми тут раніше потопили німецьку флотилію, так що якорі з тих кораблів нам дуже пригодилися. Якби не ті якорі, то чим його і вдержати — отакий міст. Скажена ж течія!
0 другій годині ночі ми мусили цю роботу закінчити. Ну, не вправились. А о четвертій ранку прибули сюди Коротченко і Руднєв. Нам іще метрів з п'ятдесят не вистачало мосту. Це ж треба дерево заготовити, принести, зв'язати кілька плотів, потім приточити їх, закріпити. А тут німці насідають. Уже п'ять атак їхніх відбито, знищено одинадцять бронемашин, перебито до тисячі солдатів та офіцерів, а вони все лізуть... Ну, як сарана! Не можна було гаяти ані хвилини...
* Генерал-майор, Герой Радянського Союзу. 571
1 ви думаєте, Дем'ян Сергійович не працював на переправі? І колоди на собі носив, і організовував людей, допомагав навіть плоти в'язати. Партизани у воді стоять, і він теж біля них. Усі ми тоді просто з ніг падали. Люди недоїдали, недосипали. А все-таки переправу навели. Настав світанок. Почав здійматися вітер. Мабуть, балів на дев'ять, не менше. Отака хвиля ходить. Як глянеш на річку — тільки піняві гребені біліють. Переправа вигинається, як гармонь, корчить її всю. А вітер не вщухає, а дме ще дужче.
Вже можна було б переправлятися, коли чуємо: гуде. Над лісом з'явився "фоке-вульф". Чортяка його принесла! Це ж виявить, прилетять бомбардувальники,— буде біда. На наше щастя, пролетів він стороною, не помітив переправи. Виїхала на міст перша підвода. Правда, кладь на ній добра — боєприпаси. Бачимо, колеса у воді! Отакий-то був міст. Я тоді кажу:
"Ану, хлопці, розвантажуйте вози, переносьте на собі ящики з патронами".
Закипіла робота. Уже на цьому боці лишилась тільки артилерія. Стали її переправляти — міст потопає. Що робить? Довелось намощувати іще один настил, повипрягали коней, а тоді вже на руках поперекочували гармати.
А міст аж ходором ходить. Он який вітер. Хвиля висока. Як ударить, як вдарить — тільки бризки летять. Всі мокрі, всі зморені. Дем'ян Сергійович теж втомився, але виду не подає. Скрізь його бачиш. Допомагав він тут нам добряче.
Людям треба було дати перепочити. Та тільки прилягли вони— зчинилася стрілянина. Один з моїх загонів ув'язався в бій. Довелось підіймати хлопців і з ходу кидати їх у бій. Розбили ворога, захопили в них 45-міліметрову гармату, сім кулеметів, п'ятдесят тисяч патронів, чотириста комплектів обмундирування.
Поховали забитих у цім бою партизанів і проти ночі вирушили на Житомирщину.
Поки ми переправлялись через Прип'ять, кавалерійський загін Олександра Ленкіна * стримував німців. А коли Ленкіну стало сутужно, він схитрував. Були в нього кулемети, автомати, були ракетниці. Що ж він робить? Порозсилав людей, а ті пускають ракети і тут, і там, і там. Німці подумали, що їх стримують великі партизанські заслони, спинились. А Ленкіну того тільки й треба. Він швидким маневром відступив до Прип'яті, галопом промчали кавалеристи через переправу і знищили її за собою. Догнали нас, коли ми вже пішли на Житомирщину. Ніч тоді, пам'ятаю, видалась темна. Дощ. По дорозі баюри. Люди йдуть, наче п'яні, бо не так дошкуляв голод, як сон.
* Герой Радянського Союзу. 572
Тільки на світанку прибули ми в зону Мухоїдівських лісів і тут уже зустрілися з білоруськими партизанами. Вирішили стати на привал. Білоруси як брати зустріли нас, наварили нам картоплі. Знайшовся у них хліб і сіль, та їсти не хотілось. Люди так виснажились у боях та на переправі, що про їжу навіть не думали. Поспати б їм, і вони спали.
Ми вирішили з Дем'яном Сергійовичем та Руднєвим оглянути бійців. Ну, просто мертве царство. Той примостився на возі, той — під возом, інший на поваленому дереві, а ще один біля пенька, а той розлігся на землі. Як сів перепочити, так ото там і заснув.
Вже на другий день пішли ми далі і прибули в район, де вже діяв з своїм з'єднанням Сабуров.
Згодом сюди прилетів начальник Штабу українського партизанського руху генерал-лейтенант Строкам.
І ось тут Дем'ян Сергійович скликав параду командирів і комісарів з'єднань та загонів. На цій нараді були: Олексій Федоров, його комісар Дружипіп, Сабуров, Маликов, Бегма, Кизя, ще один Федоров — Іван Пилипович, Мельник, Таратута, Шитов, Буров, Іванов, я з Руднєвим та інші. Одним словом, зібралося людей багато. Дем'ян Сергійович відкрив нараду. Почали виступати командири, комісари. Розповідали, хто як бив німців, які успіхи є і які були невдачі.
Дем'ян Сергійович спочатку розпитував, як налагоджено партійну роботу, як живуть партизани, скільки вони одержують продуктів та де беруть їх, як одягнені, яка дисципліна,— всім цікавився. Вислухав усіх, а тоді виступив сам. Він говорив про силу Червоної Армії, про радянський тил, про Урал, де кується зброя. Він же повідомив тоді нас, що незабаром передбачається наступ німців в районі Курсько-Орловської дуги.
"Чи можемо ми,— казав Дем'ян Сергійович,— зараз діяти так і в таких масштабах, як досі? Звичайно, ні. Адже відомо, що німці будуть посилати підкріплення залізницями і використовуватимуть для цієї мети шосейні шляхи. Значить, партизанам треба, як ніколи, розгорнути свою підривну діяльність. Висаджувати в повітря мости, пускати під укіс ешелони, знищувати склади з пальним, громити гарнізони, перешкоджати німцям виганяти в неволю наших людей, ховати худобу, особливо коней, бо на визволеній землі треба буде орати поля, а орати не буде чим, якщо не зберегти тяглової сили. В своїй діяльності не обмежуватись лісовими районами, слід проникати в наші степи, щоб ворог і там відчув силу і міць партизанських ударів. Ворог перед нами ще сильний, його розвідка працює. Очевидно, в нього є відомості: в отаких і таких лісових масивах скупчені партизанські з'єднання. Німці, напевне, надішлють сюди каральні полки, а то й дивізії. То що ж — ми будемо чекати їхньої появи? Ні, я гадаю: наші славні командири з'єднань і загонів, наші хоробрі партизани зуміють проникнути в найглибші тили ворога першими, щоб там завдати ряд нищівних ударів. Час не жде. Кожний день дорогий. Правда, для глибоких рейдів потрібна серйозна підготовка, потрібна додаткова зброя, боєприпаси, обмундирування. В.се це дасть партизанам наш уряд, наша більшовицька партія, наш героїчний радянський народ".
Саме тут народжувались плани наших майбутніх рейдів. Дем'ян Сергійович особисто, разом з командирами, розробляв маршрут для кожного з'єднання чи загону.
Ще зброї нам підкинуть трохи, толу та одежі, і ми будемо вирушати у похід.
Ковпак замовк. Ніхто не питав у нього, куди підуть хоробрі ковпаківці, хоч добре знали всі, що на їхню долю випаде складне і почесне завдання.
Ще жеврів у багатті вогонь. Яскравіше світили зорі, відбиваючись у тихій Уборті, і здавалось, то не вода текла в берегах, а розстелив хтось темний оксамит, прикрасивши його зірчастими діамантами, і мерехтять вони, і грають переливами, вражають око своєю незрівнянною красою.
— Що ж, хлопці, мабуть, пора спати,— сказав Сидір Арте-мович, закурив цигарку, припаливши її від жарини, і пішов до свого куреня.
Хтось з партизанів сказав:
— Він такий... Хвилюється перед боєм завжди, а коли бій розпочався, може лягти в свою бричку і, здається, дрімає. А насправді все бачить, за всім стежить.
— Як було на Прип'яті? — висловлює свої враження ад'ютант генерала Строкача.— Стояло ж так питання: або швидко збудувати переправу і перейти на той бік, або партизанів затиснуть у Мокрому Куті, і хто знає, що потім трапиться. Дуже напружена обстановка, а дід Ковпак теж задумав подрімати... А тоді приходить до річки.
"О! — каже.— Я так і знав, що переправа буде. От щоб я пропав, мої хлопці ніколи не підведуть".
Правда, і він їм завдячує... Колись з Москви надіслали нашим радисткам гостинці. Ковпак ті гостинці розподілив по-своєму.
"Нехай,— каже,— мають подарунки в першу чергу ті, хто добре воює".
— А ви помітили сьогодні,— озивається ще один боєць,— скільки тютюну він всипав у закрутку? Я вже його за цей час так вивчив... Коли отакенну цигарку смалить,— значить, готуймося, хлопці, до рейду.
(Продовження на наступній сторінці)