— Галино! — скрикнула Ніна Черкащина, відчуваючи, як усе її тіло обдало раптовим морозом.— Галино, тобі недобре? Ти бліда... Я зараз води...
Та молодиця, певно, вже не чула й не бачила перед собою нічого.
— Ванятка... Сино-о...— і впала, вдарившись головою об ріжок стола.
Не встигла Ніна Черкащина добігти до знепритомнілої Галини Шорохової, як почувся відчайдушний крик якоїсь робітниці:
— Рятуйте!.. Помираю...
І цей крик, наче блискавка, пронизав Ніну, але не спинив її. Вона підбігла до Галини, і перше, що впало їй в очі,— була бахрома дешевої хустини, змочена кров'ю.
Чи вигляд цієї крові, чи пари отруйної мазі вже діяли й на неї, тільки відчула Ніна, як щось нестримне й нудотне підкочувалось до горла, затуманювало розум, викликало запаморочення.
"Невже і я... Невже впаду?" — майнуло в голові, але в цю хвилину думка, що треба негайно рятувати Галину Шорохову, вивести її на свіже повітря, одігнала страх за власне життя.
Припавши до подруги, Ніна термосила її, намагаючись привести до пам'яті, але даремно. Галина Шорохова не опритомнювала, і це вселяло в душу Ніни Черкашиної ще більше занепокоєння. Вона відчула, як у неї самої слабнуть руки. З благанням зверталася до робітниць по допомогу, але вони, охоплені неймовірною панікою, вибігали з задушливого приміщення на свіже повітря.
— Та куди ж ви? Заждіть!.. Допоможіть Галину врятувати... Ну, допоможіть...— намагалася спинити дівчат, жінок, але ніхто з них не зупинявся. Ніна чула страхітливі крики в калошній майстерні:
— Це не мазь... Це чума... Чума нас косить... Рятуйтеся!..
— Кидай роботу! На повітря... Всі на свіже повітря!
Ніна бачила спотворені жахом, посинілі від отрути обличчя калошниць, що пробігали повз неї а чи йшли хитаючись і падали, не наблизившись до дверей.
"Що робити? Що? Мене вже теж нудить... Хіба теж утікати?.. Втікати, доки не пізно, доки ще є сили..."
Але як могла вона залишити в такому стані свою подружку.
"Я витягну її... Хтось допоможе... Мусять допомогти мені..."
Знадвору долинув тривожний фабричний гудок.
"От і добре. Зараз прибіжать сюди робітники з інших цехів і все буде гаразд. Ближче б тільки до дверей, щоб удосталь було їй повітря... Вона отямиться... Душно... Як тут душно!.."
Ніна пробує розв'язати хустину, але руки в неї стають такими важкими, наче до них прив'язано пудові гирі.
"Непритомнію... Впаду!.." — промайнула остання думка, і перед очима в неї раптом захиталися столи, стіни, стеля... Все покрила пітьма...
...Отямилась вона згодом на свіжому повітрі. Артем термосив її, натирав снігом скроні, гукав до неї. Вона почула, нарешті, його голос, невиразний і далекий, наче брат був не поруч неї, а десь за глухою високою стіною.
— Ніно! Сестронько моя, отямся!.. Ну? Це ж я біля тебе..* Я, Артем...
Вона розплющила очі й побачила перед собою неясні, розпливчасті, але знайомі риси обличчя, що ніби плавало в тумані., Бачила очі, сповнені тривоги, чула тепер уже виразніше Арте^ мів голос.
— От і добре... Добре, що так обійшлося. Могло бути гірше. Ну, кирпата, як себе почуваєш? Певне, нудить? Нічого,.. Це пройде... Це як чад... Ти не бійся, дихай тільки глибше, на повні груди — і все буде гаразд.
Він намагався її заспокоїти, а сам так і ширяв очима по її зблідлому обличчю, брав її руки в свої, розтирав їх, зігрівав своїм диханням, а вона дивилася па нього, і непрошені сльози потекли по її щоках.
— Галина...— вимовила ім'я подруги і сама здивувалась — таким кволим і чужим видався їй власний голос.
Обличчя брата похмурніло.
— Чому ти мовчиш, Артеме? Що з нею? Одвівши очі, він сказав:
— Не знаю... її віднесли до приймального покою. Галина в тяжкому стані.
— Ванятка в неї... Як же він тепер без матері...
Сидить Ніна Черкащина в хаті край вікна. Вже давно згасла зоря, заясніли зірки в небі, замиготіли рідкі вогники гасових ламп на робітничій околиці. Не хотілося засвічувати лампу. Дивилась на зірку яскраву, вечорову, а спогади, мов журавлині ключі, линули до великого міста. І чомусь боляче ставало на душі, боляче й сумно. Стільки дорогих облич, стільки подруг і друзів лишилося на фабриці, і хто знає, чи доведеться в житті знову зустрітися з ними!
В пам'яті постає отой незабутній день масового отруєння. За ворітьми фабрики зібралося на мітинг понад десять тисяч робітників, але вона, Ніна Черкащина, не залишилась, бо знала, що про все їй потім розповість Артем. Думки про Ванятку Шорохова ні на хвилину не давали їй спокою. "Як же він без мами? Куди піде? Хто догляне, хто приготує йому їжу?"
Так і стоїть він у неї в уяві, маленький, розумний, з карими, як у матері, очима.
"Хіба не сказати йому правди? Щось вигадати... А там видно буде, що робити".
Ніна йде робітничим кварталом. Ось уже недалеко знайомий будинок, де в невеликій убогій кімнаті зустріне її хлопчик, з яким завжди любила бавитись, коли заходила провідати овдовілу подружку.
Спинилась перед ворітьми, передихнула, стримуючи в собі хвилювання, а потім рішуче зайшла на подвір'я, де гралися діти.
Ванятки серед них не було. Зайшла в дім, легенько постукала в двері, тихо розчинила їх. У кімнаті на підлозі сидів Ванятка, майструючи хатинку.
Ніна побачила карі оченята, звернені на неї. В них світилося здивування й радість. Покинувши своє майстрування, хлопчик схопився на ніжки і, розвівши рученята, мов метелик, легкий і бистрий, кинувся їй назустріч.
— Тітонько Ніно!.. Тітонько Ніно...
Схопила його на руки, пригорнула до грудей,"відчувши, як щось незвичне, хвилююче й ніжне заповнило їй груди, немовби тепла, нагріта сонцем, прозора й легка хвиля доторкнулася раптом до її серця.
— Хлопчику мій... Гарнісінький мій!..
Вона цілувала його бліді щічки, забувши навіть, чого прийшла і що повинна була тут робити.
— А мама де? Де мама? — спитав Ванятка, і це запитання обдало Ніну морозом.
"Що робити? Сказати правду? Змовчати?"
Вона поставила його на підлогу, а він, тримаючи її два пальці в своїй ручці, дивився їй просто в обличчя. В його оченятах вона читала тривогу, благання і страх.
— Де моя мама? Де? — закричав він, здогадавшись, що тітонька Ніна приховує від нього якусь страшну вість.— Де, де моя мамочка?
І цей вимогливий крик і жалібний погляд так вразили Ніну, що вона в першу хвилину розгубилась, не знаючи, як їй треба діяти.
"Хіба сказати йому правду?" їй здалося, що він розуміє її вагання. Оченята його нетерпляче ждали відповіді, а худенька ручка смикала за пальці.
— Кажіть, де моя мама...
— Твоя мама сьогодні не прийде. Вона... вона в лікарні. Карі оченята, розширяючись, дивились на неї, а в оченятах
тих світилися виразний страх і розгубленість. Ручка його ослабла, звільнивши її пальці, личко стало ще блідішим.
— Як тато? — вимовив хлопчик стиха, і цей спогад вразив Ніну, мов замах ножа, спрямованого їй у серце...
У Ванятки здригнулася губа. Поривчасто він кинувся до Ніни, уткнувся личком в її плаття і так жалібно заридав, що вона знову схопила його на руки, притисла тремтяче від гіркого плачу тільце до своїх грудей і, не стримавшись, заридала сама.
Артем, повернувшись додому пізно вночі, побачив на невеликій канапці хлопчика у латаній, але чистій сорочці. Прикритий одіялом, він безтурботно спав, розкинувши на подушці рученята.
— Що це за гість у нас? — стиха запитав Артем, придивляючись до сонного хлопчика.— Та це ж Ванятка Шорохов. Правильно зробила, кирпата,— сказав він і своєю широкою долонею прикрив сестрину руку, що лежала в нього на лікті.— Я сам про це думав.
Вони стояли над сонним хлопчиком, стежили, як він дихав, як посміхався вві сні, і дитяча світла посмішка теплила Арте-мові очі. Це помітила Ніна, і їй стало приємно. Ще раз подумала в цю хвилину: "Любить він Галину... І хлопчика любить..."
Обережно, щоб не розбудити Ванятку, Артем підгорнув одіяльце, укутав його ніжки, і тільки тепер Ніна помітила на скроні у брата багрово-сизу пляму з запеченою кров'ю.
— Артеме! — скрикнула вона мимоволі.
— Тихо... Розбудиш... Нехай спить.
— Хто тебе так?.. Давай перев'яжу.
— Не турбуйся... Нічого страшного... Йодом уже я помастив.— Артем посміхнувся, щоб заспокоїти сестру.— Просто зачепила трохи шабля.
— Значить, була сутичка?
— Піших ми відтіснили. Тоді адміністрація фабрики викликала загін кінної поліції. Вони заходилися розганяти нагайками та шаблями... Ну, ми теж у боргу не лишилися. Ми їх камінням... Вечеря є? — запитав Артем, аби перевести розмову на щось інше.
Ніна бачила — брат дуже втомлений, але їй хотілося зараз дізнатися про основне, що її особливо цікавило.
— Робітники... на мітингу... що вирішили?
— Вирішили правильно — страйкувати!..
Немало бачила Ніна горя, немало зазнала кривди, утисків і образ. Та не про це думала вона зараз. Інші, світлі й хвилюючі спогади, як весінні легкі хмарини, пливли один за одним, і від їхнього повільного льоту й краси душа її сповнялася тихим спокоєм і радістю. 1 радість оту дав їй Ванятка Шорохов.
(Продовження на наступній сторінці)