Міцний потиск руки на прощання і слово "товариші", сказане немовби ненароком, просто й сердечно, наче весняний теплий подих вітру, обдало їхні душі, зародивши щиру вірну дружбу між ними.
Яків з Костянтином вийшли на подвір'я.
— Хоч трошки візьміть айстр.—Ніна зірвала десятків зо два яскравих квіток, розділила їх порівну, ще раз потисла руки дружинникам, запрошуючи бувати в неї. А коли вони, грюкнувши хвірткою, вийшли з двору, дівчина, стоячи в палісаднику під кущем акації, проводжала їх добрим, ласкавим поглядом.
Яків, обернувшись, побачив її, привітно махнув на прощання, і чомусь знову мимоволі пригадалася йому Софія.
— Як тобі подобається ця дівчина? Правда ж хороша? Яків промовчав, думаючи про щось своє.
Ніна, помивши склянки й прибравши з стола самовар, сіла біля вікна в'язати Артемові рукавиці.
Швидко вечоріло. На заході широкою багряно-фіалковою смугою згасала холодна зоря, а на тлі її яскраво вирізьблювались пожовклі дерева. Чорні табуни ситої галичі з криком умощувались на їхніх верхів'ях. Ніна спочатку думала про Якова Македона, що привернув її увагу, та згодом сильніші спогади витіснили його образ, і перед очима постали і люди інші, і події, що їх довіку вона не забуде.
Немовби все діялося вчора, так яскраво лишився в її пам'яті день, коли вона, дівчина з провінції, приїхала до Петрограда. На вокзалі зустрів її рідний брат.
— От і добре, кирпата, що ти нарешті прибула. Я вже домовився. Працюватимеш на фабриці "Треугольник", а там видно буде,— говорив він, обіймаючи її, наче не бачився з сестрою давно.— Як наша старенька? Дуже не хотіла тебе відпускати? ї, мабуть, плакала?
— Плакала... Але відпустила.
— Нічого, ось краще влаштуємось, то й її заберемо до себе. Чого їй самій у Брянську жити? Хату можна продати.
— Що ти, Артеме? Та ніколи в світі мама не погодиться на це. Нізащо не залишить батьківської хати. Я знаю...
Він ніс її чемоданчик з немудрими пожитками, а вона ледве встигала йти за ним. їй хотілося розпитатися у брата про іншу роботу, заради якої вона лишила Брянськ, подруг і навіть рідну матір. Та зараз — вона це розуміла й сама — такі розмови були б невчасними.
Ніна з цікавістю розглядала місто, де їй доведеться жити й працювати...
Мов тиха вода в річці, пропливали спогади.
Постає в уяві ніч, коли повернувся додому Артем і, не роздягаючись, поклав на її ліжко сувій червоного шовку та кілька мотків білих шовкових ниток.
— Оце тобі буде перше доручення від партії,— сказав він, а очі його випромінювали ласку й тепло.— Ти ж дивися, кирпата, постарайся зробити якнайкраще. Я тебе розхвалював. Кажу: "Сестра в мене добра майстерниця-вишивальниця!" Не підведи.
— А розхвалювати не слід. Є кращі від мене вишивальниці. Ну, однаково, не підведу,— пообіцяла вона, розстеливши на дешевій ковдрі коштовний сувій.— А які ж слова вишивати?
— Які? — і Артем підвів голову. Погляд його став іншим. Наче стояв він не в кімнаті з низькою стелею, а на крутій горі, звідки перед ним на всю широчінь лягла велика, рідна, багатостраждальна російська земля.— Хай горітимуть на прапорі такі слова,— промовив він з внутрішнім хвилюванням, і це хвилювання його передавалось їй, примушувало серце битися швидше, сильніше:— "Долой самодержавие! Да здравствует свободная Россия!"
Скільки копіткої праці, скільки любові вкладала в оці горді, закличні слова, що їх гаптувала вона білим шовком. Хто понесе цей прапор? Чиї руки підіймуть його над головами трудового народу? Уявляла собі, як тисячі очей милуватимуться багряним полотнищем, а воно майорітиме на вітрі, звеселяючи зір робочих людей, вселяючи в них надії на прийдешні неминучі щасливі дні, коли вільна людина житиме і працюватиме на вільній землі.
— Да здравствует свободная Россия! — вимовляла вона слова, що гріли їй серце, породжували завітні мрії й бажання. Хотілося, щоб оцей прапор маяв у Артемових руках...
Та ось у пам'яті зринули нові спогади. Вони напливали, мов густий холодний туман, облягали, ятрили серце дівоче, завдаючи йому болю, від якого хотілося плакати...
В уяві яскраво поставали милі, дорогі для неї образи подруг— дівчат і жінок, з якими разом доводилося працювати на фабриці. Та найдужче запам'яталася їй Галина Шорохова — тиха, скромна, неговірка молодиця з карими красивими очима. Чоловік її дружив з Артемом, загинув минулого року під час вибуху на Охтенському військовому заводі.
Знала Ніна, що в Галини є шестирічний синок Ванятка, якого мати залишала вдома самого напризволяще.
Майже завжди сумна, суворо-зосереджена, робітниця викликала до себе співчуття. Хотілося втішити її в несподіваному горі, але Ніна розуміла, що своїм співчуттям вона нагадає їй про трагічну смерть чоловіка і цим завдасть ще більшого жалю.
Та ясна усмішка грала на її обличчі, коли вона розповідала про синочка. Тоді очі в неї помітно оживлялись, в них жеврів у такі хвилини отой вічний материнський вогонь, що його в силі загасити хіба що тільки смерть.
І ще помічала Ніна, як при зустрічах з Артемом Галина спалахувала вся, не сміючи чомусь звести на нього очей. Ніяковів при зустрічах з нею й Артем, навіть трохи розгублювавсь і теж уникав дивитися їй'в очі.
"Невже він її любить? Любить і мовчить..."
Ніна пильніше приглядалася до брата, а він, розуміючи це, намагався швидше попрощатися з Галиною, кудись поспішав, а вона проводжала його поглядом, сповненим подяки, любові й страждання.
"Що було між ними? Що?" — силкувалася розгадати Ніна їхні взаємини. І одного разу, обнявши подругу й зазирнувши їй в очі, спитала:
— Ти давно знаєш Артема? Ти його любиш?
Галина Шорохова одвела очі, бо в них блиснули непрохані сльози, і тихо відповіла:
— Не знаю...
Ніна обняла її, мов рідну сестру, якій ладна була допомогти всім серцем, добрим і чуйним.
— Хочеш, я сама з ним поговорю. Я скажу йому: "Артеме, Галина тебе любить".
— Що ти, Ніно? — перелякалась такого наміру подруга.— Не треба... Ні словечка не говори йому. У нього своїх справ багато... Великих справ... Я розумію... Навіщо таким його тривожити?
— Та невже він справді не бачить, не розуміє, що ти його любиш?
— А може, не хоче бачити,— Галина болісно всміхнулася й попрохала: — Ніколи... Чуєш, Ніно, ніколи не розпитуй мене про таке і йому не говори ні слова...
Пливуть спогади, пливуть... І наче то не вона, Ніна, а якась інша дівчина-робітниця поспішає вулицями ще сонного міста до похмурих корпусів фабрики.
— Доброго ранку, Ніно! — чує вона знайомий голос і обертається. її наздоганяє благенько одягнута Галина Шорохова, і вони тепер ідуть поряд.
— Як Ванятка?
— Синочок мій? — І в голосі матері Ніна відчуває ніжність і водночас біль.— Я майже його не бачу. Вранці на фабрику йду — він іще спить, а повертаюся додому — теж сонним його застаю... Тільки ото в неділю мені й радості, що я з моїм синочком день проводжу. Хороший хлопчик росте, та тільки щастя в нього мало. Немає кому ні доглянути його, ні приголубити... СиротаІ — промовила вона, тяжко зітхнувши.— Кажуть, якусь нову мазь нам дадуть сьогодні для калош,— повідомила Галина Шорохова, і Ніна зрозуміла, що молодиця хоче перевести розмову на щось інше, аби не жалити свого серця вболіванням за сином.
— Нам байдуже, яка мазь,— сказала Ніна.— Все одно більше сімдесяти копійок за день не заробимо.
— Правда. Працюємо ми тут, мов каторжні, по тринадцять годин, а живемо, як жебраки або ще й гірше. Ледве кінці з кінцями зводимо. Ще коли чоловіка мала — було мені легше, а зараз...
Протяжний фабричний гудок заглушив її слова.
А через кілька хвилин почався важкий, безрадісний трудовий день. За довгими столами стоять переважно жінки й дівчата. Тут і споконвічні пролетарки, тут і сільські дівчата та жінки, що їх безпросвітна нужда, голод і злидні погнали до міста на заробітки. їм, робітницям, платять менше, ніж чоловікам, зате частіше на них гримає майстер, накладає штрафи, виганяє з роботи, бо натомість можна брати інших, таких же безправних, голодних, затурканих, і платити їм за важку працю копійки.
Умілі руки робітниць звично й швидко накладають нову мазь, що таїть в собі щось неприємно гостре й задушливе.
Але ніхто не скаржиться, не протестує. По той бік стола, напроти Ніни, працює Галина Шорохова. Та що це діється з нею? Обличчя її стає блідим, на лобі дрібною росою виступає піт. Вона мляво витирає його ослаблою рукою. їй не вистачає повітря, бо дихає часто, але знову береться вона до роботи.
— Галино, що з тобою? — тривожно запитує Ніна, помічаючи, що очі в подружки стали благальними, в розширених зіницях світиться страх.
— Не знаю,— відповідає вона тихим, ослаблим голосом.— Не знаю, що воно... Голова паморочиться, нудить... і нічим дихати...
За сусіднім столом упала, знепритомнівши, робітниця. Кілька жінок та дівчат кинулись до неї. Метнулася було туди й Ніна, але зупинилась, глянувши на Галину Шорохову, що стояла край стола бліда, мов мрець. Підвівши руку, вона немовби хотіла затримати її, гукнуть собі на допомогу.
З ослаблих пальців випала необмазана калоша, глухо вдарившись об підлогу. Зблякли, затуманились карі очі.
(Продовження на наступній сторінці)