Галина Шорохова взяла гроші. Губи в неї затремтіли, очі знову налились сльозами.
— Мамо! Мамочко, ми додому тепер підемо? — смикав її за благеньке плаття синок, а вона, німа, зворушена вкрай, стояла посеред кімнати, не в змозі вимовити й слова...
Ще яскравіше мерехтіли в,небі зорі. Та ось зайнялося на сході марево, і з нього з'явився оранжевий обід місяця, що, поволі бліднучи, розливав своє сяйво на дальні дерева, на дахи будинків, окроплені вечірньою росою, і вони тепер виблискували так, наче вкриті були холодним інеєм.
Місячне сяйво, пробиваючись крізь шиби вікон, м'яко лягало на скатерть, гралося на перламутровому ґудзику плаття, освітлювало задумане дівоче обличчя. Ніна милувалась місяцем, а події, мов зорі, що засвічуються по заході сонця, одна за одною зринали в пам'яті, завдаючи їй то радості, то болю, то скорботи.
Ось зараз пригадалися їй дні локауту, коли Ніна, як і тисячі інших робітниць, залишилася поза стінами фабрики. Якось прала вона білизну, збиваючи в ночвах густу піну. Пасма золотистого волосся, вибившись з-під косинки, спадали на розчер-вонілі щоки. Заклопотана роботою, вона не почула знайомих кроків і обернулася до дверей лише тоді, коли, розчинивши їх навстіж, до кімнати увійшов Артем. Ніна сахнулась, побачив-щи його зблідле обличчя, роздертий комір піджака, забруднені глиною чи цементом плечі.
— Артеме, що з тобою? Ти п'яний? — вирвалося з вуст, якось мимохіть, непотрібне й образливе слово.— Ти поглянь на себе...
— Хіба не знаєш, що я не п'ю,— сказав докірливо Артем, скидаючи піджак. Руки з нього ледь тремтіли, погляд він одво-див, щоб не стрітися з очима сестри.— Ну, гади! Прийде час, ми поквитаємося... Ми розметаємо ваші гадючі гнізда! — сказав погрозливо Артем.
— Розповідай, що трапилось.
— Ти, певно, чула, що наші путіловці підтримали забастовку бакинських робітників.
— Про це я чула, звичайно.— І Ніна, витерши руки фартушком, приготувалася уважно слухати брата.
— Ну ось, зібралося нас, робітників, тисяч дванадцять. Багато виступало путіловців... Я теж... Запропонував збирати гроші на користь страйкуючих нафтовиків. Вирішили тут-таки провести одноденну забастовку протесту... І— ось ще мітинг не скінчився, бачимо, розчиняються ворота і на подвір'я заводу в'їздить загін кінної поліції. І піші теж...
— Знову били нагайками?
— Били... З цього, власне, і почалося. Ми відразу запротестували. Тоді один поліцай, здоровенний такий, мордатий і п'яний, підбіг до мене, рвонув за піджак, кричить: "Хапайте його, бунтівника, ведіть в участок!" Ні, думаю, в участок потрапляти мені нема чого. Я збив його з ніг одним ударом. Хтось з наших крикнув: "На барикади!.." І раптом чуємо залп.
— Ой! — скрикнула Ніна, жахаючись.— Вони стріляли в робітників?
— Стріляли... Два залпи... Зчинилась паніка... Поранені стогнуть... Кров, крик... Багатьох заарештували, але я все ж не дався їм, гадам! Вони стріляли по мені, та промахнулись...
— Промахнулись! — повторила Ніна, відчуваючи, як всю її раптом обдало холодом.
— П'ятдесят чоловік наших путіловців поранили, а двох — на смерть.
— На смерть? — промовила Ніна, наче в якомусь чаду. Заглиблена в свої думки, підійшла знову до ночов, і в рожевих руках її заплюскотіла вода, покрита мильною піною.
Мовчав і Артем. Він дивився через вікно на подвір'я, де з нестримним галасом гралися діти, але не чув їхнього крику та навіть і самих дітей не помічав.
Іншими переживаннями в цю хвилину була сповнена його душа, і, очевидно, відповідаючи на ті свої почуття, він сказав:
— Ми розуміємо, хто скеровує ці постріли в наші груди. Та робітники ще себе покажуть. Вся трудова Росія себе покаже... Сьогодні Петербурзький комітет оголосив триденну забастовку протесту. Всі заводи, всі фабрики з завтрашнього дня базуватимуть.
— Чисту сорочку одягнеш... я випрала...
— Спасибі тобі, сестро.
— Бач, забула сказати. Від мами є лист.
— Та ну? Чого ж мовчиш... Давай!
Згадка про матір війнула обом на серце чимсь теплим і ніжним.
— Скучає вона,— і в голосі Ніни забриніли нотки жалю.— Журиться за нами і просить: "Коли, каже, Артем не зможе, то хоч ти приїдь. Доки ж я житиму сама?" Шкода матері.
— Шкода.
— Купила дві курочки і відкладає крашанки. Вже три десятки зібрала. Сподівається, може, в гості приїдемо.
— Ой мамо, рідна ти моя! — вимовив з особливою любов'ю Артем.— Не знаєш ти, мамо, що з твоїми дітьми може статися.
— Не говори так... Навіщо? — глянула з докором на брата, бо відчула в його словах недобре пророкування. Потім підійшла до етажерки з книжками, взяла мокрими пальцями розпечатаний конверт за ріжок і віддала Артемові.
— Як завжди, трошки тістом підклеєне,— сказав він, посміхаючись, а очі в нього відразу посвітлішали, стали ласкаві й добрі.
— Читай, я теж послухаю.
Не витираючи рук, Ніна стояла посеред кімнати. З її пальців, побілілих і зшерхлих на кінчиках, стікали краплини води, падали на підлогу, але вона цього не помічала, уважно слухаючи Артема. На обличчі її гасла усмішка, очі завіювались смутком, бо, здавалося, не лист читав брат, а сиділа тут-таки, поряд з ними, посивіла, зажурена мати і скаржилась на свою самотність, на гірку материнську долю, безнадійно, але вперто вмовляючи дітей своїх повернутися додому...
Та нові події зринали в пам'яті Ніни Черкашиної. Як весною невеличкі струмочки, зливаючись один з одним, утворюють бурхливий потік, так вулиці великого міста вщерть заповнювались робітничим людом, утворюючи єдину могутню лавину, яка змітала на своєму шляху поліцейські застави, примушувала їх розбігатися.
Це вийшов на вулиці російської самодержавної столиці петербурзький пролетаріат. У цій лавині близьких і любимих людей маленька, непомітна, як тисячі інших робітниць, іде й вона, калошниця фабрики "Треугольник" Ніна Черкащина. Щоки в неї аж пашать. Очі горять якимсь гарячим, молодим, невгасимим вогнем, і той вогонь, невидимий, але відчутний, примушує серце її битися сильніше, сповнює груди дівочі теплом і хвилюванням.
Так хороше не було ще ніколи. Такої радості зазнала вона вперше в житті. їй хочеться співати. Дзвінкий і сильний голос її вплітається в тисячі інших голосів, губиться серед них, і тільки пісня "Варшавянка" — крилата, вільна й багатоголоса — лине над містом, закликаючи всіх безправних і знедолених до боротьби:
Вихри враждебные веют над нами, Темные силы нас злобно гнетут. В бой роковой мы вступили с врагами, Нас еще судьбы безвестные ждут.
Но мы поднимем гордо и смело Знамя борьбы за рабочее дело, Знамя великой борьбы всех народов За лучший мир, за святую свободу.
В єдиному пориві, сильний і грізний, мов пересторога старому світові, лине з тисяч грудей сміливий заклик приспіву:
На бой кровавый, Святой и правый, Марш, марш вперед, Рабочий народ!
Поряд з Ніною — Галина Шорохова і Ванятка. Хлопчик з цікавістю стежить за матір'ю. Він, певне, ніколи не чув, щоб вона співала. Йому приємно. Його оченята сяють від захоплення. Хлопчикові кортить про все розпитатися: і куди йдуть, і де відбуватиметься отой мітинг, що про нього розповідала йому вдома мати. Але як спитати про це зараз, коли в неї таке зосереджене обличчя. Ванятка горнеться до Ніни, смикає її за руку, запитує:
— А нам іще довго йти?
Ніна дивиться в допитливі карі оченята, і їй хочеться взяти хлопчика на руки, нести й пригортати до грудей. Та вона тільки голубить його очима й відповідає:
— Вже недовго. А ти що, може, втомився?
— Ні, тітонько Ніно, я ще й зовсім не втомився... А моя мама співає,— крикнув він, спинаючись на ніжки.— Вона вдома ніколи не співає, а сьогодні тільки. А ви навчите мене цієї пісні? Я теж співатиму разом з мамою і з вами, тітонько Ніно. Добре?
— Навчу... Навчу тебе, Ванятка, хлопчику мій гарнісінький,— обіцяє Ніна, і знову голос її звучить, вплітаючись в тисячі інших голосів:
Мрет в наши дни с голодухи рабочий. Станем ли, братья, мы дальше молчать? Наших сподвижников юные очи Может ли вид эшафота пугать?
В битве великой не сгинут бесследно Павшие с честью во имя идей, Их имена с нашей песнью победной Станут священны мильонам людей.
Раптом передні колони зупиняються. Уривається недокінче-на пісня. Лунає чийсь попереджувальний голос:
— Застава!..
Ніна бачить, як від Нарвських воріт вимчав загін кінної поліції, врізався в саму гущу робітничої колони. Мигнули під сонцем оголені шаблі, засвистіли в повітрі дошкульні нагайки. Зчинився жіночий крик.
— Мамо, боюсь... Мамочко! — занепокоївся Ванятка.
— Біжімо! — тривожно вигукнула Галина Шорохова.— Біжімо та сховаємося у дворі! — І Галина першою мчить до розчинених воріт найближчого будинку, тягнучи за собою переляканого Ванятку, що бачив поліцейських на гарцюючих конях, і ті коні й оголені блискаючі шаблі викликали в ньому невимовний страх.
— Ніно! — гукала Галина Шорохова.— Ніно, втікай мерщій!..
(Продовження на наступній сторінці)