Та Ніна нікуди не втікає. Бліда, стоїть і дивиться, як озброєні поліцаї розправляються з беззбройними демонстрантами, і серце її сповнюється ненавистю, гнівом. Відчуття таке, наче важкий поліцейський чобіт наступив їй на дівочі груди і давить їх безжально, а вона, нескорена й горда, поривається на волю, щоб знову лунала пісня і знову світилися очі робочих людей радістю, надією...
"А ми підемо! — думає Ніна, не страхаючись поліцейської розправи.— Розганяєте нас, а ми все одно зійдемося знову... Ще й за руки візьмемось і підемо вперед... будемо співати!.."
В очах її спалахує одчайдушна рішучість. Ніна рвучко схоплюється з місця і біжить слідом за Галиною, знаходить її на подвір'ї, говорить до неї схвильовано:
— Зараз... Я зараз... Зажди мене тут.
— Що таке? — сполошилася Галина.— Що ти надумалась робити?
Та Ніна, не відповідаючи, мчить до двірника, який тримає в руках довгу мітлу. Не чула Галина, про що домовлялася з ним її подружка, та через якусь хвилину довге древко було вже в дівочих руках.
— Навіщо тобі ця палка? — питає, дивуючись, Галина Шорохова.— Ти що, може, з поліцаями зібралася воювати?
— Воюватиму! — відповідає Ніна з суворою впертістю, і несподівано для Галини Шорохової, але на велику втіху і радість Ванятки, вона вихоплює у себе з-під білої кофточки багряний, як мак, шовковий прапор.
Галина Шорохова здогадується про намір Ніни, і в очах робітниці світиться тривога.
— Ніно! Не йди... Вони тебе затопчуть кіньми або потягнуть до участку, а там в'язниця, суд, заслання... Отямся!.. Хіба не бачиш, як вони людей шмагають? Такі люті звірі можуть не тільки нагайкою, вони можуть тебе шаблею рубонути.
— А я піду! — заявляє рішуче дівчина.— Піду! І я вірю, знаю. Робітники не залишать мене одну... Ти, Галино, не вмовляй, а краще ось допоможи.
Галина з неприхованим страхом дивиться в обличчя Ніни, розуміючи, що ніякі слова не відрадять її, що, зважившись на такий рискований крок, подружка не відступить назад.
Тоді Галина Шорохова допомагає прикріпити шовковий прапор до древка. Коли все вже готове, вона обіймає сміливу дівчину за плечі і, дивлячись їй благально в обличчя, говорить:
— Ніночко, подруженько моя, послухай... Не йди... Ще раз прошу тебе.— Очі робітниці заіскрились сльозами.
— Галино!.. Дорога ти моя... Не зупиняй... Не проси... Я вирішила... Все буде добре... Ось побачиш.— І вона, не випускаючи з руки згорненого прапора, рвучко обіймає Галину ІПорохозу, цілує Ванятку й рішуче виходить за ворота на безлюдну вулицю.
Серце її б'ється шалено, але не від страху за себе. Нове, не звідане досі почуття самопожертви заполонило все її єство. Не злякають і не спинять її зараз ні свист нагайки, ні злобні окрики розлючених поліцейських, ні удари їхніх шабель.
Хіба що тільки смерть могла б зупинити її в цю хвилину безрозсудної рішимості й відваги. Вона не відступить назад, не сховається за рятівними ворітьми.
Від внутрішнього хвилювання їй забиває дух, а очі — гострі, допитливі й безстрашні — горять молодечим запалом і завзяттям.
Ніна розгортає прапор, підіймає його в руках, мов живу, гарячу, трепетну жар-птицю, що дає бідним людям щастя. Рвучкий вітер лопотить і гонить багряні хвилі по шовку, на якому чітко й красиво вирізьблюються гаптовані білим шовком слова:
"Долой самодержавие] Да здравствует свободная Россия!" Ніна чує позаду тривожне застереження Галини Шоро-хової:
— Ой, що ж воно буде з нами? Пропадемо. Згноять вони нас у в'язниці.
Ніна не відповідає нічого. Хода її легка й граційна. Здається, що в образі стрункої дівчини вулицею столиці йде майбутня Росія — вільна, безстрашна, горда в своїй силі, мужності й красі.
Знову радістю сповняються груди дівочі, і вона, ота радість, бунтівлива й непоборна, виривається новою піснею з молодих грудей, піснею, що її не вбити ворогам:
Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе, В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.
Дзвінкий і сильний голос лине, як заклик, що на нього не можна не відгукнутися. З дворів, з укрить виходять нещодавно розігнані демонстранти на вулицю, стають в колону, підхоплюють пісню, і вона знову, могутня, тисячоголоса, пливе над містом, запалюючи трудових людей на боротьбу за свої права.
"Ідуть... Я знала... Я вірила — підуть за прапором". І серце Ніни Черкашиної б'ється поривніше, гарячіше стає в грудях, і щось їй самій незрозуміле, але хвилююче й нестримне підкочується до горла, застилає очі сльозами великого, незабутнього щастя...
А пісня лине, наростає, дзвенить... А теплий вітер голубить, цілує багряний шовк прапора, що за ним милуючись стежать тисячі очей. Він, мов сонце, гріє людям серця, вселяє в них віру й надії в неминучу перемогу труда над капіталом.
Вышли мы все из парода, Дети семьи трудовой. Братский союз и свобода — Вот наш девиз боевой.
З кожною хвилиною демонстрантів стає все більше й більше. Люди в передніх рядах ідуть, узявшись за руки, нерозривними шеренгами одна за одною, як хвилі морського прибою...
Та знову обривається пісня, бо ще одна-застава кінної поліції перетинає демонстрантам шлях. Попереду з оголеною шаблею на сірому баскому коні їде пристав. Щось хиже, злобне світиться в його примружених колючих очах, що їх він не зводить з прапороносця.
Погляд той проймає Ніну ознобом, наче хтось кинув їй за комір блузки жменю снігу. Вона блідне, але, не зупиняючись, сміливо йде вперед.
Вона добре бачить, як нервово смикається в пристава щока і біліють у суглобах пальці, стискаючи рукоятку шаблі.
— Кінні! Нагайки!..— подає він команду, і в голосі його, і в очах, якими він ширяє по натовпу, відчувається не тільки скажена лють і гнів, але водночас і тваринний страх перед оцими людьми, що все тісніше гуртуються навколо прапороносця й мовчать. У цій мовчанці таїться для нього грізна пересторога.
Але ж подано команду, треба діяти... І пристав скеровує свого коня на Ніну Черкащину.
— Розійдись! — кричить він люто. Його рука підводиться для удару. Короткою блискавицею майнула в повітрі шабля, і в ту ж мить Ніна чує крик брата:
— Не смій бити... Не смій!..
Та вже пізно спинити разючий удар. Опускається шабля плазом на голову прапороносця...
Спалахують, розсипаються в очах рясні іскри й гаснуть... Усе вкриває пітьма. В ослаблих дівочих руках хитається й падає підстреленим птахом багряний прапор, та його вже підхоплюють і знову підносять чиїсь дужі руки...
Опам'яталася в незнайомій кімнаті. Біля неї сидить якась старенька жінка і прикладає до голови рушника, змоченого в холодній воді.
— Де я? — запитує Ніна, вдивляючись у незнайоме обличчя.
— У мене, голубко... Ти не хвилюйся. Мій син разом з твоїм братом на одному заводі роблять. Оце ж вони занесли тебе до кімнати безпам'ятну... Болить? Дуже болить голова? — допитується старенька, дивлячись на дівчину жалісливими очима.— Ну, і він, отой пристав, що тебе вдарив шаблею, дістав по заслузі. Твій брат його стягнув з коня, а тоді обеззброїли його, гадюку, робітники, віднесли й кинули в Фонтанку... Так йому, собаці, й треба! Ти лежи, голубко, не хвилюйся. Все буде гаразд. Брат обіцяв зайти...
Та минали години, а брат не з'являвся. Ніна вирушила додому сама. Даремно ждала вона його увечері і пізно вночі, не лягаючи спати, але так і не діждалася. І вже другого дня стало їй відомо, що Артема разом з іншими робітниками заарештувала поліція.
Три тижні просидів він у в'язниці, а потім його випустили на волю. Та працювати на заводі вже йому не довелось. Обох їх — Артема і Ніну — викликали до поліції і за участь у за-бастовці вислали по місцю народження. Так потрапили вони з братом до рідного Брянська.
І ось сидить зараз Ніна біля вікна, дивиться на місяць, що вже піднявся високо в небо, і його холодне проміння падає вже не тільки на ріжок скатертини, але й на край стіни, яскраво освітлюючи її.
У хаті тихо. Чомусь перед очима постає Яків Македон — кароокий, крутобровий, смуглявий, мов циган, і згадувати його приємно.
"А як він почервонів, коли розлив на скатертину чай". Посміхнулась.
"Артем його хвалив",— подумала й піймала себе на думці, що він їй теж сподобавсь.
"Які в нього очі гарні!.. Карі, як у Галини Шорохової. І такі ж ласкаві й добрі... Тільки ніяковіє дуже..."
Але це теж подобалося їй.
"І що це я так думаю про нього? Був і нема. Хто знає, чи зустрінемося знову".
Заглиблена в спогади, Ніна не почула, як розчинились двері і мати переступила хатній поріг.
— А ти що це, дочко, з темряві сидиш? Чому не засвічуєш лампи?
— Не хочеться. Та й місяць ясно сяє.— Глянувши на матір, співчутливо запитала: — Як здоров'я хворої?
— Слаба... Дуже слаба моя подружка. Мабуть, на світі вона не житиме,— вимовила з жалем мати і, скинувши з голови старовинну кашемірову хустку, бережно згорнула й поклала її до старенької шафи.
6
Нічна тривога.
Солдати швидко одягались, вибігали на подвір'я, шикувались у дві довгі шеренги. На стовпі блимав гасовий ліхтар з закопченим склом.
Солдати знали, що російські війська на фронті зазнають поразок і їхні лави треба поповнити свіжими бійцями.
(Продовження на наступній сторінці)