Я трохи скис; ні, не треба було мені заводити бабцю. Те, що вона мені сказала в своїй пристрасній промові, яку виголосила, не затинаючись, не було мені невідоме: чув оце не раз і не десять, та й бабця, коли їй приходило бажання повітійствувати, повторяла її слово в слово, бо таки добре її затвердила. Мені завжди при цьому ставало смутно, одне через те, що важко вдесяте чи всоте слухати одне й те ж, але більше тому, що, зважаючи на певну гіперболізацію, бабця все-таки казала правду. Все було, про те говорила не тільки бабця, але й мама з татком, але без такого солодкого упоєння, з яким проголошувала бабця. Ні, таки треба було мені від бабці тікати: бути слухацькою аудиторією для її ораторських вправ — радість невелика. Але я знав, що на мене там, надворі, чатують дівчатка, які, очевидно таки прагнуть продовжити гру в чоловіків та жінок, тож коли я про те думав, холодний піт у мене на чолі виступав, хоч і цікаво було мені те неймовірно. Водночас виникав у мені якийсь недовідомий страх, і саме цей страх мною зараз верховодив. Я міг би піти погратися з тією молодшою, яка напевне не чинила б на мене такого наступу, як старші, але тоді старші почали б мені мстити, а що вони здатні до всяких капостей, я не сумнівався: згадати б історію з голками, коли і я змушений був вестися ганебно. Ні, ліпше слухати бабцю. Але поки я отак міркував, бабця знову приклеїлася до вікна, зовсім мене не соромлячись, та й навіщо, адже я її за підгляданням уже застав.
— Бачиш, і баберу садять за стола, — сказала. — І нічого, йде, ще й швиденько. Це що, той махлер горілку привіз чи ви купували?
— Татко не знав, що він приїде, — мовив я. — Мав бути в кінці тижня.
— Ну, ясно, йому тра впоїти твого татка… Не поскупився. Ти там дивись за татком і не давай йому впиватися… Бач, скільки наготувала мама твоя, такого принца приймає, могли б і картоплею обійтися. Кажеш, не знали, коли приїде, а наготувала, що полк можна нагодувать…
— Це мама потому варила, — пояснив я. — Коли приїхав…
— Цілий свій виводок привіз, — мовила бабця. — Це для того, щоб сказать: нема в нього місця в машині для бабури. Значить, він не збирався баберу забирать.
Помічення було блискуче. Баба Ганя могла б уміститися хіба б на задньому сидінні, тоді для трьох дівчаток і справді не було б місця.
— Ти з цими дівчатками не гуляй, — сказала строго бабця.
— Чого б то? — нещиро здивувався я, бабця інколи виявляла чудеса проникливості.
— Це ж вони тебе підбили, щоб колоти бабу Ганю голками?
Я запалав, як піон, бабця й таке доглянула.
— Вони, — мовив пошепки і ще більше засоромився: виходило, що виказував своїх спільниць. З другого боку, що це за виказ, коли бабця все бачила, та й правда це була.
— Не роби такого більше, — мовила бабця лагідно. — Негарно це! Вона погана баба, але такого не роби!
— Не буду! — пролепетав я. — Так ти підеш на вечерю?
— Не знаю, що його й робить. Іди, я зараз вдягнуся…
Ну, раз бабця збиралася чепуритися, значить все гаразд.
Вона вдягне нову сукню, підпудрить обличчя — мир у двох частинах нашого світу буде збережено. Правда, бабця вагалася. Тому й сказала таку трохи загадкову фразу:
— Не кажи, що я певне прийду. Хай починають без мене, я ще подумаю.
Застілля в нашому дворі відбувалося нечасто, але це, як і спільна поїздка на цвинтар, по-своєму з’єднувало нас, бо ми тоді й справді відчували себе єдиною родиною. Правда, відколи в нас з’явилася баба Ганя, разом не сходилися. Зрештою, це не було сімейним святом, а тільки вечеря в честь приїжджих гостей. Я вийшов на наш двір; під дубом стояв уже стіл, застелений білим обрусом, на ньому світилися пляшки зі "Столичною" — на етикетках була купа медалей, стояла в мисках їжа, мама ще розставляла тарілки, а старша дівчинка розкладала ножі й виделки.
— Бабця прийде? — спитала мама.
— Прийде, — відповів я. — Але сказала, що можете починати без неї.
— Чого ж, ми її почекаємо, — відказала мама, і я знав чому: це значило, що ми бабцю шануємо, а отже, хочемо жити з нею у мирі.
За столом поки що сиділа тільки баба Ганя, могутня, велетенська, ціла гора, вона звела на мене холодцюваті, трохи банькаті очі, і рука її потяглася до палиці.
— Це ти, капосний, колов мене голками? — спитала дихавично.
Я злякано відскочив до мами.
— Наказаніє мені з цією бабою, — сказала мама. — Що ти собі втелющила в голову?
Баба Ганя засопла, і рука її відпустила голівку палиці, старша й середульша дівчатка захихотіли, а менша матилялася на гойдалці.
— Ето, тьоть, не он, — сказала ота менша. — Ето, тьоть, тє дєвкі!
Мама сторопіла.
— Ви що, дівчатка, чіпали бабу Ганю? — спитала зчудовано.
Старша й середульша були незворушні, як богині.
— Ето она болтаєт, — сказала старша. — Ана всіда на нас нагаваріваїть…
Татко з дядьком Володею стояли біля самого дуба, ближче до халабуди, і про щось балакали. Здається, дядько Володя розповідав таткові, що в нього на дачці гарно вродили яблука.
— В мене там з п’яток яблунь, но хороші. Я їх підкопую, гляджу, часом поливаю, як времня випаде, родять як закадишні.
З татком дядько Володя язика не ламав, а говорив майже чисто, хоч часом вставляв вульгарні словечка, як оті "закадишні яблуні". Здається, дядько Володя перед татком трохи запобігав; татко ж ніколи й ніде інакше, як українською, не говорив. Він позирав у бік столу з певним нетерпінням, очевидно, за ним сьогодні й справді треба було стежити — бабця мала тут рацію, і чинити це міг тільки я, бо тільки мене татко й міг послухатися. Але я сьогодні зовсім не мав бажання бути його сторожем, окрім того, він, здається, переживав такий момент, коли на нього і я навряд чи міг уплинути.
— Чого ви там возяєтеся? — спитав він у мами.
— Бабці іще нема, — спокійно відказала мама. Татка це заспокоїло: бабця у нас прошена, і на це треба було зважати.
— Дачка в мене, правда, на курячих ножках, — сказав дядько Володя. — Літній домик. Ну, для того, щоб лопату, граблі покласти; розкладуха там у мене, якусь ніч переспати можна. Но отоплєнія нема…
— А в мене дача тут, — сказав татко.
— Да, хароше тут місце, уютне, — сказав дядько Володя, позираючи на зарослі бур’яном купи сміття. В глибині цих бур’янів, як завжди, горлали п’яниці — здається, в карти різалися.
— Чув, як мене оті блатні злякалися, — засміявся дядько Володя й розповів історію зі своїм "костюмчиком" і як його прийняли за міліціонера. — Я такий костюмчик собі спіцяльно справив.
Але татко чомусь із того інциденту не сміявся.
— Покликав бабцю? — спитав він мене.
— Сказала, щоб починали без неї.
Татко блиснув окулярами, сплюнув і вийняв сигарети: чудово знав, що коли вони й справді сядуть за стіл без бабці, та не вийде, а це значило б, що почався черговий спалах ворожнечі між мамою та нею.
Баба Ганя озирнулася, чи хтось за нею не стежить, і схопила величезною пухкою рукою котлету та й ковтнула її, як жаба муху. До мене підступила старша дівчинка і вщіпнула мене в сідницю.
— Када оні бухнýт, — прошепотіла, — смативайся. Будєм іграть…
Я хитнув, і старша дівчинка, ніби янгол, підійшла до моєї мами і спитала, чи не треба ще щось допомогти.
— Ох, хліб! — схаменулася мама. — Збігай там на кухні порізаний.
— Мальчік, іді сюда! — гукнула мене молодша дівчинка. — Разкачивать міня будешь!
Я змушений був піти, хоч молодша дівчинка й без розкатки чудово гойдалася; краєм ока помітив, що баба Ганя схопила другу котлету і так само блискавично її ковтнула.
— Шо тобі Свєтка сказала? — спитала пошепки молодша дівчинка, коли я взявся за гойдалку, щоб її розкатати.
— Нічо! — мовив я. — Щіпнула тільки мене.
— Ето она любіт, — сказала дівчинка. — Ти з ними не ходи, оні тебя стидному будут учить…
— Звідки знаєш? — спитав я здивовано.
— Я своїх сестер знаю, — сказала дівчинка. — Оні ж простітутки. Хочеш, удіром од них всіх і где-то спрачемся?
Я згодився й на це, бо не хотів устрявати в їхню ворожнечу. Зрештою, якось, може, й викручуся. Цікаво, що молодша дівчинка старалася говорити зі мною по-українському, але цілком жахливо. Зрештою, мені було приємно, що вона якось пристосовується, тоді як старші просто мною командували. Може, й справді ліпше сховатися десь із цією дівчинкою, бо ті аж надто нахраписті. Принаймні вона знає, як їм протистояти, адже постала сама супроти двох.
У цей час до мене з-за спини нечутно наблизилася середульша — Лєнка.
— Мальчік, — прошипіла вона. — Уйді от нєйо. Ти наш!
Я аж підскочив, але Лєнка уже спокійнісінько відходила геть; до речі, в цей час з’явилася з-за рогу хати урочисто-спокійна бабця. Вона була у святковій своїй старечій хламиді, а обличчя підпудрила.
— Це ви мене чекали? — спитала вона смиренно. — Я ж передавала Толиком: починайте без мене.
(Продовження на наступній сторінці)