Дядько Володя від’їхав зі своїм виводком, як і казав, уранці. Прокинувшись і прийшовши під дуба, де мама розкладала сніданок, він сповістив, що йому зле спалося, що хтось його машину пробував штовхати, і у двері шкробало, а коли він схоплювався, від машини розбігалися якісь тіні, а коли вискакував назовні, довкола нікого не було. Потім довго не міг заснути, а коли засинав, знову починалося все спочатку.
— Це ти вчора перебрав, — сказав добродушно татко, він уже біг на роботу й не мав коли вислуховувати романтичні нічні пригоди дядька Володі.
— Не знаю, — мовив дядько, — як я й за рулем висиджу.
— Побудь ще день! — запропонувала мама, а бабця, яка нагодилася на цю розмову, аж очами блиснула — їй увіч не хотілося, щоб гості затримувалися. Другий, хто того не бажав, був я: з жахом думав, що було б, коли б ці дівчатка ще й на сьогодні тут залишалися. Дядько Володя, однак, залишатися відмовився, бо в нього, мовляв, не відпустка, а відпросився з роботи.
— А мені здавалося, ти у відпустці, — сказала мама.
— Ну да! Я відпросився на пару днів по телеграмі! — сказав дядько.
— Как смєшно папа г’рит по-украінскі, — пропищала старша дівчинка, і вони всі три захихикали.
Баба Ганя вже також сиділа за столом, але якась понура.
— То це ти мене тут покидаєш? — спитала в сина.
Дядько Володя поморщився, але не сказав нічого. Я сидів од дівчаток окремо й намагався на них не дивитися, хоч добре відчував: вони на мене аж лупляться. Татко тим часом побіг на роботу, потиснувши руку дядьку Володі.
— Звиняй, шо не можу у вас довше побуть, — сказав дядько. — Ну й голова тріщить!
— То, може, похмелишся? — спитала мама.
— Нє, ніззя. Я за рульом, — поважно сказав дядько Володя.
Ми вийшли з-за столу, молодша дівчинка підійшла впритул до мене й прошепотіла:
— І напрасно ти вчера со мной не остался. Я била би нєжная, а тє двє дурочки билі груби.
Я аж кинувся на те слово, виявляється, сестри їй усе про мене розказали.
— Дурачок! — сказала Таня, задерла кирпулю й відійшла.
Очевидно, мала рацію, я був не тільки "дурачок", а й бельбас. Видихнув із себе повітря і відійшов до гойдалки, цього разу порожньої — палали мені щоки.
Але це була ще одна моя помилка. Бо до мене відразу ж підскочили старша і середульша дівчатка, середульша затулила мене від дорослих, а старша боляче щіпнула мене в сідницю.
— Ти, мальчік, імпотент! — сказала середульша. — Я вчєра своїми глазамі віділа.
Вони зареготали й покинули мене, уже зовсім звареного; до речі, це було слово, якого я не знав, але розумів, що воно дуже й дуже образливе.
Більше дівчатка на мене ніякої уваги не звертали, вони весь час між собою шепотілися (притому всі три) й посміювалися, але я намагався на них не дивитися. "Господи, — молився я. — Хай би вони швидше їхали!"
— Мене твій знову цієї ночі бив! — заявила мамі баба Ганя. — Все тіло в мене в синяках!
— Ну, що ти мелеш! — зірвалася мама. — Він і в хату не заходив.
— Ти спала, — вперто вела своєї баба. — А він тихенько зайшов і бив мене палкою.
Бабця підтисла долішню щелепу під горішню, постояла, постояла і раптом зникла, ніби її й не було.
— Ти, мамаша, свої фантазії брось! — строго сказав дядько Володя. — Скажи спасібо, шо тут тібя приютілі. А ти на ніго наговарюваїш!
— Я хочу додому! — вередливо сказала баба Ганя й заплакала. — Мене тут колять голками і б’ють палицями… Може, я оце й піду? Не знаю, правда, чи дійду.
— Піди, піди! — сказала сердито мама й бахнула перед матір’ю тарілку, повну картоплі з трьома котлетами — з того, що ми не доїли, хоч за столом баба Ганя вже начебто й снідала. Дівчатка зареготали на повний голос. — Недовго тобі й іти, сімдесят кілометрів.
— Може, якось і дійду, — сказала невпевнено баба Ганя. — Не знаю!
— Сиди спокійно, мамаша, і єш! — строго сказав дядько Володя. — Ти мені там кислячку не дістанеш? — спитав у матері.
Мама пішла в хату і за мить винесла череп’яного кухля з кисляком чи кефіром. Дядько припав до нього з пожадністю, видув усе, крякнув і підхопився на ноги.
— Собірайтєсь, дєвочкі! — сказав по-діловому. — Пора в дорогу!
Дівчатка побігли до машини, навіть не попрощавшись, а баба Ганя й оком до них не повела, пожадно переправляла картоплю з котлетами до рота, затравлено навсебіч озираючись, ніби боялася, що їжу від неї можуть забрати.
Отже, проводжали дядька Володю і його виводок лише мама та я. Власне, я тут був не в рахунок, бо стояв і дивився звіддаля, аж від гойдалки, а до хвіртки й не підходив.
— Пока, Вітя! — гукнув дядько Володя. — Слєдующий раз, я тібє ружжо привезу.
Мені навіть стало трохи смішно: чи не те саме, що привіз і цього разу.
— Він не Вітя, а Толик! — поправила мама.
— Ти смотрі! — сказав дядько Володя і більше на мене уваги не звертав.
Отже, проводжала брата тільки одна мама. Вона опинилася біля хвіртки й помахала рукою. Машина рвонулася з місця, і за мить її не стало. Мама поверталася від хвіртки, втираючи око, невіть-чому була розчулена; зрештою, вона завжди розчулюється, коли з кимось прощається.
— Охо-хо! — зітхнула вона й пішла в хату.
Я вирішив проскочити в хату й собі, поки там немає баби Гані, хотів узяти потрібну мені книжку. Але не остерігся, проходив біля баби Гані надто близько, і вона раптом підхопила палицю й гримнула мене нею по спині:
— А не колися голками, паскудо, бо я тебе уб’ю! — прошепотіла вона.
Я зарепетував, з хати вискочила мама, а, дізнавшись що сталося, почала на бабу Ганю верещати. Та сиділа за столом непорушно, з кам’яним обличчям і ніби не чула ні криків до себе, ні докорів.
— Як мені хочеться додому в село, — сказала вона, коли мама на хвилю замовкла. — Там би мені лучче було.
Я побачив за фіранкою бабчине обличчя, долішня її щелепа була підбита під горішню. Все поверталося на круги свої, отож я побрів у халабуду, щоб сховатися там і вволю виплакатися.
Finale
(Продовження на наступній сторінці)