Я був приголомшений. Досі мені здавалося, що обстановка в нашому домі цілком ненормальна: бабця настроєна супроти мами і баби Гані і навпаки, татко з мамою не спить разом, а з них усіх підсміюється, мене, крім татка, ніхто не любить, і я росту, мов бур’янець, але щоб було аж таке? Зненавидів себе, що піддався тим юним розпусницям і бридашно цілувався з ними, отже, робив із ними якісь недозволені речі, взяв участь у знущанні над бабою Ганею — все це давало підстави таки вірити цій меншій дівчинці, та й навіщо їй брехати — вона й справді серед них найкраща.
В цей час за нами щось загукало — на всі ноги бігли старші дівчатка.
— О нашем разговорі — молчок! — попередила менша.
— Ви шо от нас удралі? — спитала середня.
Після того, що почув, якось важко було дивитися на цих двох — вони відразу це помітили.
— Ти шо, наговорила на нас? — спитала старша в молодшої.
— Наговорила! — огризнулася люто та, і її личко стало ніби пацюче.
— Не слушай єйо, она у нас лгунья! — сказала середня і засміялася.
— А ви простітуткі! — ошкірилася менша.
— Ето она хочет тебя от нас отбіть, — сказала старша. — Но ми с нім уже целовались, і он наш. Правда, мальчік?
— Он чистий мальчик, а ви простітуткі! — знову люто сказала менша.
— А ти святоша! Карга!..
Мені хотілося провалитися крізь землю, або принаймні покинути їх і дременути геть, бо я зовсім заплутався. Але ми вже прийшли — це було якраз перед тим, як повернувся з роботи татко (мама вже нас виглядала), а я подумав, що бабці сьогодні не бачив цілий день, вона переховувалась у себе в хаті, і вирішив усе-таки до неї заскочити. Цей шляхетний мій порив був зумовлений тим, що я таки бажав од дівчат сховатися, багато чого хотілося передумати, але це вже станеться пізніше, бо зараз усамітнитися я міг хіба що в туалеті. Дядько Володя вже виспався, сів на розкладачці й чухав виваленого над паском лахматого живота, позіхаючи при тому так, що його рот став ніби чорна печера. Клямкнув, захопивши до рота й муху, чи комара, чи якогось летючого жучка, бо потім сплюнув спересердя і сказав цілком натурально, а не тим своїм жахнющим суржиком:
— А щоб ти здохло! І треба тобі летіти, коли я позіхаю!
Мама перла перед собою стола, винесеного з хати, побачила мене й дала розпорядження:
— Збігай спитай бабці, чи буде з нами вечеряти.
Отже, до бабці випадало йти конче, і я пішов, супроводжений іронічним поглядом меншої дівчинки, старша мені підморгнула й послала повітряного поцілунка. Я почервонів, як рак.
Мама недаремно запрошувала бабцю на вечерю — це був один із кардинальних у нашій родині пунктів погодження чи непогодження: бабця спиртного не вживала, їла не більше за мене, але за святковим столом з якоїсь там нагоди чи приїзду гостя сидіти любила. Отже, запросити бабцю на вечерю з нагоди приїзду дядька Володі, хоч він і не був бабці родичем, — це значило просити в неї миру; коли б вона запрошення прийняла, стосунки між обома половинами нашого дому вважалися б полагодженими, а коли б ні — це значило б, що бабця переходить від добросусідства в опозицію, або ж конфронтацію. Я ж був послом при цій дипломатичній акції, причому послом своєрідним: ми з татком тепер ніби й не посельці другої половини дому, а третя сторона — власне, посельці халабуди, а коли так, то мимоволі ставали посередниками між двома воюючими сторонами.
Бабцю я застав біля вікна; вона, бідолаха, як приклеїлася до скла (і зовсім за фіранкою не вазон проглядав, а таки бабця), то так і залишилася, притому була настільки захоплена спогляданням, що не почула рипу дверей, а може, й рипу дверей вона не чула, як цвіркунів і телефонного дзвінка? Я змушений був кашлянути, щоб вона таки зауважила невисокого й неповноважного посла моєї мами.
— А, це ти? — бабця трохи зніяковіла, бо я таки застав її за підглядинами. — Чого цілий день не заходив? Уже коли у вас гості, — вона промовила останнє слово з притиском, — то бабця з татком вам і непотрібні.
— Але ж татко на роботі, — здивовано сказав я, мала б про те бабця знати.
— По-моєму, він уже прийшов. А ти ж не був на роботі.
— Мама запрошує тебе на вечерю, — поспішив я виконати дипломатичне доручення.
— Мені нічого там робити, — гордо сказала бабця, але я твердо знав, це ще не значить, що вона на вечерю не піде. Просто їй потрібно почати в мене розпити.
— Тоді я піду скажу мамі, що ти не прийдеш.
— Чекай, — зупинила мене бабця. — Отак твоїй мамі срочно тра знати: прийду я чи не прийду. Шо, отой одеський махлер забере баберу?
— Він живе на п’ятому поверсі без ліфта, — виклав я головний аргумент дядька Володі. — А баба Ганя сама на п’ятий поверх не вийде.
— Хто тобі сказав? — здивувалася бабця. — Вона ще здорова баба. Це вона так придурюється, що больна, а насправді здоровша за мене. Та й молодша на десять літ. І живе він не на п’ятому, а на четвертому поверсі, і ліфт у нього є, я сама чула, бо ті байстрючки кричали: ліхт, ліхт! Це він вас дурить!
— Вони там бабу зачиняли в туалеті й чинили їй усякі капості, — виклав я ще один аргумент.
— Бо вона вредна баба, — сказала безапеляційно бабця. — Він не того не хоче її брать, а того, що вона жере, як у прорву. Таку прорву нагодувать — треба грошей, а він, той Володька, скупий, як чорт. Гроші, правда, в нього є, бо він махлер.
— Як так — махлер? — спитав я.
— А те, що навіть мама твоя не зна, де він робить. І баба Ганя не зна, хоч у них жила. Якась у нього секретна робота. Щось він там возить, а що? Спекулює, от що! Це такий дуросвіт, що дивиться на тебе, а очі — отако! — Бабця показала єдиний фокус, який робила безподібно: якось так повертала очима, що одне дивилося в один, а друге в другий бік. — Я таких людей не люблю. Люблю, щоб люди чесно жили. Я за свій вік копійки ніде нечесно не взяла.
— Звідки знаєш, що він нечесний? — резонно спитав я.
— Ти його не захищай, — зробила строгі очі бабця. — Чесні люди на машинах не роз’їжджають, як от ми. Чесні люди про свою роботу не огинаються казати. А цей Володька — махлер. Ти на його фізіономію подивися: за версту видно, що це бестія.
Чудово відав: бабці при її звинувачувальних промовах перечити не можна. Заперечувати бабці — це підливати олії в огонь, тож я й мовчав.
— Так і знала, що він бабуру не захоче до себе брати. Це такий, що любить узять, а не дать (дивно, тут бабця була однодумна з татком, той про дядька Володю таке саме казав). Це він приїхав, щоб ото поплакаться, розжалобити твого татка, напоїти його, а твій татко, як вип’є, то зовсім дурний робиться… Мабуть, я на ту вечерю піду. А то твій татко така кваша, в світі такого не бачила… Крім того, хай знають: я її в себе приписувати не збираюся.
Бабця підбила долішню щелепу під горішню: була незрушна в своїх негаційних намірах.
— А татко каже, що людей жаліти треба! — бовкнув я.
Оце й була ота олія в огонь, і я її вилив, може, й навмисне, бо чомусь мені не хотілося повертатися до тих дівчаток і дядька Володі. Я б ліпше посидів тут, хай би наслухався по зав’язку бабчиних злорічних просторікувань.
— Правильно сказав твій татко, — мовила вона янголячим голосом. — Але людей, не всіляку потолоч. Чи ця баба Ганя колись вам допомогла чимось? Ну, хоч би тоді, коли татко прибудовував незаконно свою половину. Чи вона хоч би рубля витрусила зі своєї кишені? Нє, треба було їй жерти, отак розпаслася, що тепер кроку ступити не може. Не може, а мо’, й придурюється. Розбахала собі жолудок, як відро, і попробуй у те відро насипати в день по три рази. Е, ти мені не говори! Дітей порозпихала по чужих кутках, а сама жерла і телевізора дивилася… Та ти її тут не бачив ні разу, доки не прикрутило. Твоя мама тоже не з маслом, по гуртожитках тягалася, поки того лобура, твого татка, не окрутила. А їй, коли була мала, бабера ні разу цяцьки не купила. А татка твого тільки для того, щоб картоплю їй копав, кликала. А нам ні картоплини не дала. Раз продала, але по базарній ціні, плюс за транспорт. Ну, нехай, та картопля була непогана, але що тобі відпало б, коли б рідній дочці тієї картопельки трохи задурно дала? Нє, їй тра було свої тельбухи напихати, а теперички їй ходить важко, теперички їй ноги болять. Ох, ох! — Бабця закотила очі, була вона в нас артистка, і захитала головою. — Людей тра жаліть, правильно твій татко сказав, але не таких!
(Продовження на наступній сторінці)