Стара ключниця, кормилиця Рогніди, що ростила, виховувала її, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить.
Але сама Рогніда була вже не такою, якото її раніше знала Амма, — на ключницю дивились надзвичайно смутні, замислені, далекі від цьоге світу очі, і голос у Рогніди був інший — рішучий, твердий, холодний...
— Я йду звідси, Аммо, навіки...
— Куди? Куди, княгине?
— Не питай! Я буду недалеко, але ніколи не прийду сюди і ніхто з Гори не повинен приходити до мене.
— Ходімо разом, княгине...
— Ні! Ти залишишся тут і кормитимеш, доглядатимеш дітей моїх, ти повинїіа дбати також і про князя Володимира... Чуєш? Так зроби — і прощавай, Аммо! Ти заступила мені колись матір — і я цього ніколи не забуду, так заступи ж тепер мене.
Вона обняла й поцілувала Амму. Разом вийшли в двір. Там біля ганку стояв запряжений двома кіньми критий візок. Княгиня Рогніда сіла. Коні рушили. У віконці візка видно було бліде ії обличчя...
4
Рогніда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочиває, — ні, він навіть не лягав спати, чув, коли Рогніда пройшла в переходах, бачив, як вона сіла у візок, поїхала до воріт Гори.
Біль краяв його душу, серце. Він розумів, що Рогніда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, і чим швидше це станеться, тим легше буде їм обом...
Йому хотілось одного — попрощатись з Рогнідою якось по-людському, щиро, правдиво. Він хотів, побачивши візок, а пізніше Рогніду, бігти в двір, стати поруч, може, обнятись, поцілуватись, — нехай усі знають, як їм важко!..
Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нібито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди — вдень і вночі — сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, — князь Володимир не вийшов, дивився, як візок котиться до воріт, зникає там, зник...
Тоді йому стало легше — не він, а сама княгиня Рогніда розсудила, як їй слід робити, це вона визначила свою долю... Поголос, ні, навіть поголосу на Горі не буде — княгині вільно робити так, як велять серце й розум.
Князь Володимир, правда, не міг зрозуміти, чому Рогніда, якій він давав пожалування — кращий город Русі, і яка, крім того, мала великі скарби тут, на Горі, чому вона залишила тут усе своє багатство, поїхала, нічого не взявши з собою, в темну ніч?
На світанні, коли до нього прийшов воєвода Вовчий Хвіст, князь довідався, що зробила княгиня Рогніда вночі.
— За ворітьми Гори, — розповідав воєвода, — княгиня веліла їхати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив її і постриг у черниці. Після того вона поїхала на двір у Предславині... Немає вже княгині Рогніди, є черниця Анастасія...
— Немає княгині Рогніди... є черниця Анастасія, — тихо промовив князь Володимир і спроквола пішов до вікна.
Там дуже повільно народжувався світанок, за стіною Гори видно було голубувате плесо Дніпра, що світилось нібито зсередини, жовті, ледь рожевуваті коси, темно-сині ліси на лівому березі.
— Черниця Анастасія! — глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного підвіконня.
Йому стало легше — ці слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палаті, звідки видно було новий день, світанок... Тепер він вільний робити так, як вимагає кипуче життя...
Але робити так, як вимагало життя, бути вільним і не відповідати за те, що він содіяв, князеві Володимиру було дуже важко і просто неможливо.
Одягнувшись у своє звичайне темне платно й накинувши на плечі багряне корзно, він спустився в сіни, де стояли вже воєводи й бояри, велів їм іти й ждати його в Золотій палаті, а сам пішов до стравниці, де звичайно збиралась перед світанком уся княжа родина.
У стравниці горіли ще свічі. Родина зібралась — у кутку стояла дочка Предслава, ближче, під стіною — сини, всі вони привітали батька, тільки він переступив поріг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма.
Одного тільки сина — Ярослава — не було. Але князь знав, що він хворий, лежить і ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палаті.
У стравниці був уже приготований сніданок — на столі парували страви, лежав накраяний хліб, приємно пахло смаженим м'ясом, рибою — лишалось сісти й їсти, вкусити від кожної з страв...
І все ж тут було не так, як раніше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сісти в своє крісло, а сини й дочка хотіли сісти на лавах, враз стало помітно, що ще одно крісло, поруч із місцем князя, стоїть порожнє — це було місце княгині Рогніди.
Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир — він мусив раніше сказати ключниці, щоб та непомітно прийняла крісло, але зараз уже пізно було щось робити.
— Будемо їсти, — намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь.
Діти і він сам сіли до столу, у мовчанні стали їсти, правда, нікому з них їжа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравниці, холод і пустка обгортали їхні душі, князь Володимир відчував на собі погляди дітей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навіть ключниця Амма...
Князь Володимир розумів, що так мусило бути, — жити всім, як і раніше, не можна. Знав він і те, що буде боляче, гірко, страшно...
Але це було більше ніж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравниці. Мовчав князь, мовчали діти, ключниця Амма вийшла з стравниці так тихо, що ніхто не почув її кроків.
— Діти мої, — не витримав князь Володимир, коли закінчився сніданок, і сам не пізнав свого голосу. — Я думав... я хотів вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пішла звідси...
Діти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотіли знати, що ж їм скаже батько?
— Ми з княгинею Рогнідою розлучились, — повів далі князь, — бо я, перемігши ромеїв, зажадав у них, знаючи їх лукавство й хитрість, вінця василевса і руки царівни Анни — сестри василевса... Нині я маю вінець і взяв у жони царівну Анну...
Він промовив ці слова, розповів усе про себе й Рогніду щиро, чесно, правдиво, але обірвав мову, бо раптом стиснуло в горлі, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очі, мовчав, нібито думав.
— Я не хотів образити й нічим не образив матері вашої княгині Рогніди, — хрипко говорив він, — коли ми розлучались, я давав їй землі, городи, все, що вона забажав, але вона відмовилась від усього, нині вночі прийняла християнство, постриглась у черниці й наречена Анастасією, ніколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворі в Предславині...
Діти мовчали. За скупими словами батька-князя вони відчули, що шляхи його й матері Рогніди розійшлися, вони тепер чужі одне одному, але як бути їм, коли в них один батько і одна мати?
— От я все вам і сказав, — тихо закінчив князь. — Русь перемогла Візантію, був я князем, нині став василевсом нарівні з імператорами ромеїв і німців, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, діти мої, такожде прошу охреститись разом зі всіма...
Але це було не те, що він хотів їм сказати, — він не міг говорити про своє горе й муку.
Діти схилили голови — вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грізно вставав перед ними.
— І ще вас прошу, діти мої, — якимсь благальним голосом промовив він, — коли до Києва приїде з города Константинополя сестра імператорів ромеїв, моя жона Анна, поважайте її хоча б як царицю... Прошу вас про це!
І тоді в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогін: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу ніч, заплакане обличчя матері, все, що видалось їй тоді сном, — ні, це був не сон, то плакала і десь нині плаче мати їхня Рогніда, а тут, у стравниці, плакало, стогнало, квилило її серце — рідне дитя.
— Мовчи, Предславо! — обірвав цей стогін-плач князь Володимир. — Я все сказав вам, діти мої. Не судіте, не кляніте, важко вам, але ще важче мені, проте нічого, нічого вже не можу змінити.
Він швидко пішов до дверей — там ждали його мужі, ждала Русь!
5
Світає. У Золотій палаті ще горять світильники з ведмежого жиру й воскові свічі, але знадвору через вузькі вікна вже струмує рожеве проміння світанку, денне й нічне світло, змішуючись, виразно окреслює дерев'яні зруби палати, доспіхи князів колишніх на них, постаті множества людей, що стоять попід стінами, в кутках, просто посередині...
Цього ранку ніхто не сідає. Всі стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з місця на місце, перешіптуються, жваво говорять — бояри, воєводи, всякі мужі, у куток забився й позирає звідти сполоханими очима головний жрець Перуна Віхтуй.
— Іде князь! Князь іде! — раптом чуються голоси в палаті. — Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов.
Князь Володимир з'являється в переходах за палатою, переступає поріг дверей, виходить на поміст. Нині він іде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блідий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний.
Але це одна мить. Зупинившись на помості, він кидає погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотні вогнів, блискучі доспіхи, рожеве сяйво у вікнах.
— Чолом князеві Володимиру... Кланяємось тобі, — прориває враз палату багато голосів.
— Слава василевсу Володимиру! — чути крики в палаті.
(Продовження на наступній сторінці)