Він піднімає руку. Палата враз затихає. Знадвору струмує денне світло, речі, постаті, все видно виразніше, опукло, скрізь глибшають тіні.
— Добрий день вам, мужі, бояри, воєводи мої, — каже Володимир. — От ми й знову тут...
Збираючись з мислями, що, як блискавиці, пролітають у голові, він на хвилину замовкає й потім продовжує:
— Я покликав вас нині, мужі мої, щоб повісти — наше воїнство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слів Візантії і через них говорив з імператорами Василем і Костянтином, з ними нині укладено ряд навіки. Ми маємо дань, пільги купцям нашим, віднині люди наші можуть вільно жити в гирлі Дніпра, на білих берегах і всюди над Руським морем...
— Добре, дуже добре зробив ти, княже, — залунали в палаті голоси.
— Пам'ятаючи ж, що ромеї завжди порушували ряд з нами, — продовжує Володимир, — я вимагав через слів, щоб імператори їхні говорили з нами, діяли й совершали мир як рівні з рівними, через що зажадав у них такого ж вінця, який вони носять, знаючи, що вони лживі й хитрі, вимагав, аби дали мені в жони, як німецькому Оттону чи хозарському каганові, сестру свою царівну Анну, як видавали за німецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас і Русь.
— Достойно говорив ти, княже, з василіками і імператорами, — додав до слів Володимира боярин Воротислав, що їздив з ним разом до Херсонеса, — добре їм сказав, — широко розвівши руки, він ніби обняв усю палату. — Ми — Русь. Нехай імператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру — до самого Костянтинового город а дійдемо.
— Із жоною — сестрою імператора, — почувся голос ще одного боярина, — добре вчинив — чим ми гірші від німецького імператора чи хозарського кагана... Ні, тільки так мусило й нині буде. Ти, княже, став імператором, будемо тобі вірними слугами.
— Імператори зробили все, як я вимагав, — промовив Володимир, — дали вінець...
— Слава василевсу!.. — заволало кілька бояр.
— ...вони віддали мені в жони царівну Анну, з якою я повінчався в Херсонесі...
— Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, — лунало в палаті.
— ...і ще вирішив я зробити так, як того жадали ви, мужі мої, — охрестити руських людей.
— Добре зробиш, княже, добре!
— Але хреститимуть вас не патріарх константинопольський і не його єпископи та священики; у городі Києві здавна живуть священики, іже прийшли з Болгарії, нині з нами приїхали з Херсонеса Анастас і Іоанн — вони охрестять Русь.
Це справді була перемога бояр і мужів-християн, вони домоглись того, що хотіли, і тепер не могли та й не хотіли ховати свою радість.
— Славен наш князь! — лунали в палаті збуджені голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цілують воєвод, воєводи — бояр, як чоломкаються мужі старші й нарочиті.
Але не всі думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палаті затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало:
— А як бути, княже, з старими богами, требищами і жерцями нашими такожде?
Це була дуже відповідальна, страшна хвилина — у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з ідолищами, що височать скрізь по Русі, з требищами в городах, весях і на погостах, де досі складались жертви, з жерцями й волхвами, які служили богам, і, нарешті, зі всіма тими людьми, що вірять ще старим богам?
Просити в когось поради, запитати в бояр, воєвод, мужів, що стоять тут, у палаті, — ні, проминули ті часи, коли князь, чи то їдучи на брань, чи устрояючи землі, звертався до них і сукупно з ними вирішував усі справи; нині він мусить думати й вирішувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовніше — про душі, серця людей, про віру...
Та й що, що можуть сказати князеві бояри, воєводи, мужі? — У кожного з них своє серце й душа, тут є багато християн, та є ще й язичники, які не скоро, а може, й до смерті не зречуться старого закону. І не тільки тут, так скрізь — в усіх землях, городах, весях Русі — старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чіпко тримається за отчу землю...
Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як і допреже, що нове може жити поряд із старим, тоді, либонь, загине в гущавині старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути і має право жити тільки нове...
Імператор, — так, у цьому слові було все — він глава Русі, господар земель, віднині йому, як імператору й пастиреві, покоряються й душі людські, дивись, імператоре Володимире, на які вершини ти зійшов, дивись і жахайся!
Відступати тепер Володимир уже не міг. Дуже твердо, впевнено й владно імператор Володимир сказав:
— Велю повалити всіх ідолів земель, знищити требища, охрестити Русь...
— Слава, слава князеві Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима.
6
Через кілька днів до Києва прибуло лодійне воїнство, разом з яким їхала цариця Анна.
На березі Почайни зібравсь тоді весь город — Гора, передграддя, Подол, Оболонь, — адже це їхали вої, що пролили власну кров, перемогли ромеїв і прибили щит над ворітьми Херсонеса, змусили імператорів укласти почесний мир; багатьох з воїв, які навесні вирушали з Києва, не було на подіях — життям своїм вони заплатили за перемогу Русі.
Над Почайною про це не говорили. Попереду всіх людей на березі Почайни стояли горянські бояри, воєводи, мужі ліпші й нарочиті, множество їхніх, одягнутих у найкращі одяги й обвішаних оздобами, жон і дочок, а на чолі їх усіх князь Володимир — вони прийшли зустріти в городі Києві сестру імператорів ромеїв царицю Анну, що нині була жоною князя.
Не було тут такожде дітей князя Володимира — він не просив і, певне, сам не хотів, щоб вони зустрічали його жону, самим дітям було дуже боляче бачити в славі не матір, а мачуху...
Город Київ зустрічав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не діждалась з походу свого чоловіка і цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що їм було до отця, який, втративши єдиного сина, стояв і дивився нині безтямними очима на плесо, де навіки втонула його радість? Хто, хто з них думав про дітей, що цього ранку стали сиротами?!
Оточена єпископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багряні її черевики не попав пісок, вистелені були червоні килими, під ноги їй боярині й воєводші кидали квіти з київських садів, привезений з Херсонеса хор співав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумілі й нові для киян слова:
— Слава василевсам! Слава! Слава!
Князь Володимир зустрів, обняв і поцілував одягнуту в сріблясту туніку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, він цього не зробив, коли б знав, що в цю годину біля вікна палати на Горі стоять і дивляться на нього сини його й дочка — тіні жони Рогніди. Втім, зараз він не думав і не міг уже думати про них і Рогніду, — на берег сходила нова його жона — василіса Анна.
Позаду лишились лодії, на яких стояли цілі й покалічені вої, на березі лишились жони-удови, діти-сироти... Урочистий похід дуже повільно — під блакитним київським небом, серед зелених дерев і багатства квітів, з гучними криками, співами — підіймався Боричевим узвозом, став перед ворітьми, де почеплені були знамена всіх земель Русі, і зник за стінами, де на городницях мідяно дзвонили била...
І тоді на Горі в теремі княжому почалося те, чого тут ніколи не бувало, — в палатах, покоях, світлицях, переходах зазвучали чужі, незнайомі й незрозумілі голоси — кілька покоїв віддані були цариці Анні й жонам, які їй прислужували, скрізь, на верху й унизу, в кімнатах обабіч сіней розмістились придворні жони, сли, священики, слуги, гості з Візантії.
Втім, вони не були тут гостями — цариця Анна і всі, іже з нею, приїхали до Києва надовго, назавжди, вона й вони були нині господарями княжого терема, це доля судила їм тут жити.
І враз усе нібито змінилось у теремі — зникла одвічна суворість покоїв і палат, де раніше говорили притишеними голосами, — чужа мова, чужі голоси так дивно звучали в старезному рубленому домі Кия; вже не в стравниці, а скрізь — на верху терема і внизу — бряжчав посуд; у палатах, де раніше пахло липою й воском, потягло смаженим м'ясом, вином.
Шум і голоси в теремі збільшувало ще й те, що тут одразу ж з'явились, забігали, заприсідали жони горянських бояр і воєвод, їхні чудові, напрочуд красиві, але смішні в простоті своїй дочки — їм не терпілось швидше познайомитись, удостоїтись слова цариці Анни, торкнутись, бодай торкнутись її сріблястого одягу кінчиками пальців.
Князь Володимир поспішав. Він нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борсається, витрачає всі сили, але тільки трощить лід навкруг себе, збільшує, й збільшує ополонку, відчуває глибінь під собою, потопає...
Проте він сам не розумів цього — йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрібних кроки, і все заспокоїться, стане на місце — треба охрестити нарешті Київ, прийняти в теремі жону Анну й усіх, що прибули з нею, а там у городі й у його душі настане спокій, тиша.
Він велить наступного ж дня зібрати над Почайною всіх людей Києва — бояри, мужі, тіуни поспішають виконати його загад.
Він велить за звичаєм руським зробити пир на честь прибулих гостей і жони Анни, радиться з воєводами, де і як його влаштувати.
(Продовження на наступній сторінці)