Багато з цих бояр і воєвод їздили до Константинополя, деякі з них бували й на урочистих прийомах у імператорів, через що кажуть, що слід влаштувати пир не в гридниці, де звичайно раніше пирували з дружиною, а в Золотій палаті, як це роблять у Константинополі...
Князь Володимир згоден, і не тому, що так робиться в Константинополі, — зробити пир у широкій, просторій Золотій палаті набагато краще, аніж у тісній, душній гридниці.
Разом з кількома боярами й воєводами він заходить до Золотої палати, щоб порадитись, де і як слід посадити гостей, де поставити столи, якими переходами носити страви... Це не дрібниці, ні, у Візантії, — стверджують бояри й воєводи, — сидять за чином, василевси нібито возносяться над усіма...
— І про поспіхи княжі слід подумати, — кажуть бояри. — Негоже, княже, щоб тут, де йтиме пир, висіли щити, мечі.
Князь Володимир погоджується з боярами — негоже, справді, щоб тут, де вони утверджуватимуть мир з Візантією, висіли мечі й щити.
— Що ж, ми їх приймемо, — каже князь Володимир. Воєводи одразу ж ідуть до стін, знімають доспіхи давніх князів, кладуть їх просто на підлогу.
— Але ми їх збережемо, — продовжує князь, — візьміть, воєводи, ці доспіхи й сховайте в інших палатах. Тепер Золота палата готова, увечері тут буде пир.
Зашуміла, загомоніла Гора — вперше за багато літ, а може, й століть князь київський справляє пир у Золотій палаті.
Звичайно, не всі бояри й воєводи, а тим паче мужі Гори могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошува у Золоту палату не всіх — через тіунів своїх і ємців, а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворі перед ганком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пирує з грецькими гостями князь.
Про одного сміливця — боярина Куксу — розповідали, що він у нестримному своєму бажанні якщо не чути, то хоч бачити тих, які пирують, заліз на високу липу напроти вікон Золотої палати, вмостився там на якійсь гілляці, сказав: "Зрю", але зірвався, полетів з липи, зламавши собі в час, коли летів і коли падав на землю, троє ребер ще й ключиці... "Дивись, щоб не було тобі, як Куксі", — говорили з того часу про неситих і завидющих на Горі.
Хто ж попав усе-таки до Золотої палати, довго потім розповідав, як гості візантійські сукупно з боярством і воєводством Гори сідали за столи, де було накладено, насипано, нарізано все, чого душа бажає, як у двох кінцях палати напереклик величально співали хори руський і грецький, як вийшли на поміст і сіли в кріслах князь Володимир і цариця грецька Анна, як усі кричали руськими словесами: "Слава князеві Володимиру й цариці Анні!" й грецькою мовою "Ісполайте деспоте!", як князь і цариця благословляли людей, яства, питіє, після чого й почався пир...
А в цей же час на Боричевому узвозі над Почайною, на Подолі біля торгу, на далекій навіть Оболоні ходили боричі, збирали людей, кричали:
— Князь Володимир велів заутра зібратись всім над річкою Почайною, там буде хреститись Русь...
Безвітря стояло над Дніпром, на плесі відбивалися важкі багряні хмари, голоси боричів чулись усе далі й далі...
Пир на Горі ішов і вночі, а в цей час, коли велика темнота поглинула Дніпро й береги, туди з ярів, кущів, скрадаючись на сірому тлі пісків, пішли й поповзли якісь тіні.
Вони сходились біля лодій, сідали в них, клали в кочети весла, ставали на стерна, відштовхувались від берега, пливли за течією, щоб ніхто не чув.
Хмари все не сходили з неба, темні, тепер вони висіли над самою водою, все сповивала пітьма, тільки на Горі блимало, як хижі очі, чимало вогнів — там пирував з боярами, воєводами й гостями візантійськими Володимир-князь.
— Не будемо слишати, заткнемо уші своя, підемо в пустині й ліси, — говорив на лодії головний жрець Перуна Віхтуй.
— А вони да погибнуть у зловірі своїй, — озивались жерці бога Волоса з Подолу.
Лодії пливли далі й далі, під склепіння важких темних хмар, в глибінь Дніпра, в ніч.
7
Заутра вся Гора була готова до хрещення — воєводи, бояри, їхні жони й діти, вся княжа родина — дочка й сини, дворяни, холопи — нічого не пили й не їли, як веліли священики. Боричі кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнів на торговищі, скрізь по Щекавиці, Дорогожичах, Оболоні; верхи їздили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже.
На світанні князь Володимир вийшов з своїх покоїв і попрямував до Золотої палати, де на той час зібрались усі бояри, воєводи, мужі.
Ні, це вже був не син рабині — в блискучому, сріблом шитому дивітасії крокував він до помосту, на його голові сяяла золота корона, в правій руці василевс тримав скіпетр, поряд з ним дрібно ступала одягнута в порфіри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нині на іконах, ішли смутні, в нові царські ризи одягнуті, з молитовниками в руках діти.
У глибині Золотої палати протяжне і через те нібито тужно, але однак величально заспівав хор, грецькі гості перші, а за ними воєводи, бояри закричали:
— Ісполайте деспоте!
— Слава василевсу Володимиру, василісі Анні!.. Володимир сів у крісло, по ліву руку від нього сіла цариця Анна, за ними півколом стали сини, дочка Предслава.
— Почнемо, мужі? — промовив Володимир. — Чи готові люди?
Бояри й воєводи затялись, переступаючи з ноги на ногу, несміливо почали:
— Ми всі готові, ждемо твого слова, але над Почайиою людей немає..,
— Кликуни сказали всім про все? — запитав князь.
— Не токмо кликуни, тіуни, ємці також збирають людей, женуть до Почайни.
— І що?
— Люди тікають, княже, ховаються в лісах, дібровах. Боярство й воєводи, звичайно, знали, що так станеться, — Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нині вона визнає нову віру прилюдно.
Але Подол, передграддя ще не готові до християнства, вони цупко тримаються за стару віру, закон, покон.
— Не відають люди, що творять, — гомонить Золота палата. — Твоя, княже, власть, твій і суд.
Воєводи й бояри могли б діяти інакше. В їхніх руках є сила, якою можна охрестити город Київ, — золото, срібло, всілякі добра; досить їм дати клич — і на Київ рушать полки, гридні, дружини.
Навіщо їм витрачати власні сили й добра — на Русі і в них є великий князь і василевс Володимир, що віднині утверждатиме нові закони, цар землі й владар душ людських, заступник бога.
— Ісполайте деспоте! — кричить уже Золота палата.
І князь Володимир розуміє, яку неймовірну силу має він нині, що важить корона на його голові, скіпетр у правиці.
О, ця корона важка, скіпетр його подібний до вогняного меча, що може знищити все й спопелити, він узяв їх і мусить носити довіку, тепер уже йому ні на кого покластись — тільки на себе.
Князь Володимир устає, скіпетр схитнувся й завмер у його високо піднятій руці, блідий, з тривожними очима, рішучий і грізний, він сказав:
— Велю охрестити город Київ і всю Русь... Аще хто не обрящеться — чи багатий, чи убогий, чи ниций, чи роб'ї люди — противен мені да буде, імєнія свого лишиться, а сам да прийме казнь...
Воєводи, бояри, всі мужі мовчали, тільки луна глухо відбилась у темних склепіннях палати:
— Да прийме казнь!..
І тоді вже боярство й воєводи послали на город Київ силу — з Гори спустилась до Подолу на вгодованих, баских конях гридьба, з Білгорода, Вишгорода, з лівого берега посунула, як сарана, дружина, по слову княжому вони розтеклися по всіх концях, заходили до хиж, наметів.
"Аще хто не обрящеться, імєнія лишиться й да прийме казнь..."
Мовчазні, суворі, темні від сонця й печалі люди йшли важким кроком до Дніпра, за ними тягнулись, ніби чайки, що втратили гнізда, жони, тільки діти не розуміли, що діється, поспішали попереду старих.
Але що невисловлена печаль, що гнів, якого не можна виказати словами? У наступні дні й літа люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, і вона справді була такою — це схрещувався город Київ, це хрестилась Русь.
Сонце велично підіймалось над Дніпром, відбиваючись на широкому плесі, сліпило очі, розпікало повітря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнуті, голі, прикриваючи вретищами, гіллям і просто руками срамні місця, тільки жонам гридні дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тіло ручники або якісь дерюги, — люди соромились одне одного, а найбільше горян, товпились, ховались.
Дозвільне й просторніше було вище над ручаєм, на пагорбі, звідки звичайно боричі оголошували загади князя, — там напередодні ще дереводіли поклали важкі дубові мостини, поставили на них лави, вкрили килимами.
Поруч нап'яті були й шатра, в них стояли лави, діжки, кадоби, ночви, — там мали роздягатись, хреститись княжі діти, воєводи, бояри со своїми синами, а ще в одному шатрі серед кущів — їхні жони й дочки.
На лавах сиділи князь Володимир, цариця Анна, княжичі й князівна, а обабіч їх півколом стояли одягнуті в дорогі оздоби єпископи Анастас і Іоанн корсуняни, священики, воєводи й бояри, мужі Гори.
Князь Володимир підвівся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Він був суворий і замислений цієї вранішньої години, дав знак, що хоче говорити до людей, підніс правицю.
(Продовження на наступній сторінці)