Князь Володимир з Анною попереду, за ними бояри й воєводи рушили, а ще далі й гречини-василіки, священики попрямували до палати, де для них був приготований руськими воями щедрий сніданок: смажена журавлина, лебедина, солона веприна, копчені ведмежі шинки, качки, гуси, в'ялена риба з гирла Дніпра, що просвічувалась, як янтар, сочива з гороху й квасолі, всякі юшки, сирники, киселі, меди, вина, ол, кваси...
Тут було що поїсти, від чого упитись, дуже швидко образи й сварги потонули на дні келихів, корчаг, братин, незабаром з вікон полилась і залунала над морем величальна пісня.
5
Того ж дня князь Володимир, у білому платні, з непокритою головою, мечем біля пояса, разом з воєводами й боярами побував у полках комонних, що стояли за городом і вже готові були вирушати в далеку дорогу, спустився до затоки Символів, де зібрались події.
На березі затоки кипіла робота — там навантажували на події дань, яку привезли з Константинополя, й ту, яку князь Володимир вирішив узяти з переможеного Херсонеса.
Йому хотілося б багато чого взяти тут, у Херсонесі, — чудові мусії із забутих храмів, що були привезені ще з городів Еллади, мармурові статуї з тих же часів, які повалені лежали за стінами города над морем, дивні ікони старого письма, на яких боги малювались, ніби живі люди, — у столиці Кліматів можна було знайти чимало диковин тогочасного світу.
Але на одну та навіть і на десять подій не візьмеш усього, що вабило око й тішило душу князя Володимира; промине ще багато літ, доки багатства, створені майстрами світу, широкою рікою полинуть на Русь; промине ще більше літ, і тоді світ здивується і замре перед багатствами душі руської людини...
У цей же час на одну з подій з гучними криками вої тягли вилиті з бронзи постаті диких коней, яких приборкували сміливі наїзники, на іншу вантажили мармурові статуї — далеку пам'ять Еллади. Мали роботу й священики, що обережно укладали на лодії ікони, сосуди церковні.
Єпископ Анастас наполягав узяти з собою до Києва й мощі одного святого, що лежали в херсонеському соборі.
— Цей святий — папа римський?! — здивувався князь Володимира
— Святий Климент справді був папою римським, але його вигнали з Риму, все своє життя він провів у Херсонесі, де й помер.
Мощі папи Климента поклали на одну з подій.
Довго розмовляв князь Володимир і з зодчими Херсонеса, у яких давно не було роботи в рідному городі, деякі з них згоджувались їхати одразу до Києва, щоб будувати храми й палаци, інші обіцяли прибути на Русь пізніше.
— Нам щастить, — поглядаючи на небо, хмари й море, говорив старшій своїй дружині Володимир, — завіяв східний вітер, а тутешні люди повідають, що коли він почався, то вже й віятиме, швидко пожене наші лодії до гирла Дніпра. Завтра на світанні підемо на лодіях у море, комонне військо може рушати й нині на ніч, щоб швидше проминути Хозарську переправу, виїхати в поле. Там, — князь Володимир простягнув руку на північ моря, — біля острова Григорія комонники нехай ждуть, щоб допомогти нам, лодії-бо наші нині, — він показав на воїв, що тягли бронзових коней, — важкі суть... Вище ж порогів будемо радитись, як вирушати до Києва-города.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
Залишивши Херсонес, лодійне воїнство князя Володимира, туго нап'явши вітрила, під полуденним вітром обійшло Клімати, перетяло Керкентиду, зібралося на білих берегах в узлучині моря й повільно стало підійматись Дніпром угору.
Між цими лодіями плив і княжий насад, що мав двадцять гребців. На кормі поверх настилу побудований був справжній теремок з двома покоями; гребці ж і слуги жили й покотом спали під настилом просто на днищі.
У той час, коли лодійне воїнство посувалось морем і Дніпром, комонне військо ще швидше проминуло Хозарську переправу, як вихор, промчало Диким полем, зупинилось і ждало князя на лівому березі Дніпра, напроти острова Григорія.
Майже тиждень після цього, працюючи з ранку до пізньої ночі, волокли вони разом лодії понад порогами, підкладаючи під днища котки, штовхаючи їх руками, плечима, грудьми, обливаючись потом, з великим трудом перемагаючи кожну п'ядь.
Нарешті пороги залишились позаду — тепер до Києва стелився битий шлях у полі для комонного війська, рівне, спокійне плесо Дніпра — для лодій, на яких їхали воїнство і князь Володимир із жоною Анною.
Князь Володимир розповів цариці Анні про подальшу дорогу:
— Ми проминули пороги й тепер рушили просто до города Києва — частина воїнства на конях, інша — в подіях.
— Надіюсь, ми з тобою будемо їхати в лодії? — запитала Анна.
— Ти будеш їхати, як і досі, в лодії, — відповів їй князь, — а я буду з комонним військом.
— Ти залишиш мене саму?
— О ні, тепер я не залишу тебе, — посміхнувшись, сказав Володимир, — але мушу бути в Києві раніше, ніж туди прибудуть лодії.
— Навіщо тобі труситись на коні, коли набагато краще їхати в лодії?
— Я звик сидіти на коні, — промовив на це Володимир, — а в Києві мушу бути раніше, щоб приготуватись і достойно зустріти тебе.
— Тоді їдь, готуйся, зустрічай... Пам'ятай, що я в думках буду з тобою, день і ніч молитимусь за тебе!
Вона його обняла, поцілувала. За короткий час, відколи вони жили разом, Анна збагнула вже сувору й рішучу вдачу Володимира, знала, що краще йому ні в чім не перечити.
Їй не доводилось чинити над собою насильства: виховуючись серед знаті у Вірменії й живучи потім у Константинополі, маючи перед собою такий взірець, як матір — Феофано, Анна завжди була привітна, ласкава, мила, навіть тоді, коли розмовляла з людьми, яких у душі ненавиділа.
Так робила вона й тут, на Русі, подорожуючи з Херсо-неса до Києва, — обнімала Володимира, цілувала, говорила ніжні слова, а в той же час придивлялась до нього, думала, як їй бути.
До того ж князь Володимир робив добре, збираючись достойно зустріти її в Києві. Тут, на лодіях, Анна не буде самотньою — з нею їдуть придворні жони, сли, священики, слуги...
Був ранок. Лодії стали одриватись од берега, попливли одна за однією, збираючись у ключі, широким, повноводим плесом Дніпра. Князь Володимир, сидячи на коні поперед старшої своєї дружини, довго дивився, як вони линуть голубим, схожим на камінь бірюз, плесом, поволі зникаючи вдалині, потім ударив коня, полетів на чолі війська в поле.
Князь Володимир залишав лодійне воїнство й царицю Анну немарне. Після всього, що сталось, йому хотілось якийсь час побути на самоті, в тиші Дикого поля, тільки з дружиною, що нічого в нього не запитає.
Це нагадувало давноминулі літа, коли він — м'ятежний, трепетний, смятенний — покидав Київ, виїжджав з дружиною за Дніпро, в поле, їхав, чуючи розмірений глухий тупіт коней численного воїнства, слухаючи пісню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем:
Гей, у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
могила чорніє, а кості біліють...
Гей, та гей, та гей!
Тоді душу його огортав дивний спокій, дихалось широко й вільно, він бачив перед собою ясну мету, оглядав як господар землю, знав і вірив, що коли зустріне ворожу орду, то переможе її й з славою повернеться назад, — о, які чудові, важкі часом, але спокійні в суворості своїй і бранях були ті дні.
І зараз було так само, як і раніше, — високо вгорі висить, ніби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скільки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрізь по ньому, як фортеці слави, височать рядами, а подекуди й нарізно могили, а на них стоять витесані з дикого сірого каменю постаті богатирів руських — вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вічноживими очима на схід, на захід, на полудень — в усі боки, звідки йшли і йдуть ворожі орди...
А все ж князю Володимиру смутно — усе життя душа його була м'ятежна й неспокійна, усе життя її тривожили сумніви й вагання, але зараз цих сумнівів стало не менше, а більше, життя його було важким, зараз — важчим.
Так, перемога в Херсонесі — честь і слава для Русі, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рівною з імперіями, люди руські, що жили по древньому закону й покону, приєднають до своїх багатств скарби й надбання всього світу.
Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхідність все це Русь, чи будуть одностайні в законі новому землі, городи, люди, чи повалять вони богів старих, з якими далі не можна вже жити?
Ні, князь Володимир знав, що перемога на брані з ромеями — це тільки початок великої сварги на Русі, як і колись, душа його відчувала попереду громи й грози, єдине, що підтримувало в цю годину, була певність, що розсудив сам на роздоріжжі шляхів справедливо й вірно, глибоко вірив у прийдешнє.
Великою ціною далась ця перша перемога! Скільки горя, муки приймуть ще руські люди, скільки сліз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князеві Володимиру !
Глухо б'ють і б'ють копитами коні, вгорі висять у високості неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовваніють могили, стоїть кам'яне богатирство.
А десь по ліву руку широким Дніпром від берега та до берега, з кручі і на кручу посувається воїнство лодійне, пливе насад з теремом, з віконця його поглядає на Дніпро й голубе плесо цариця Анна.
(Продовження на наступній сторінці)