І враз ожив, зашумів, загомонів терем, князь і воєводи пройшли на верх, зупинились у Золотій палаті перед доспіхами давніх князів.
Тихо було в палаті, князь і вся його старша дружина стояли мовчки, вранішнє світло вливалось у вузькі вікна, зігрівало холодні доспіхи, тьмяно грало на золоті й сріблі щитів, мечів, шоломів.
Тут була зброя не тільки давніх князів — край усіх доспіхів, майже біля дверей, висіли меч і щит, які він одразу ж пізнав, — меч і щит отця його Святослава. Володимир ступив ближче до стіни, зняв з кілочка меч, вийняв його з піхов.
Блискуче лезо обоямогострого, дуже довгого меча, який робили роднянські кузнеці; видно було кілька щербинок — пам'ять жорстокої січі, може, останньої сутички на Хортиці.
Вкрай схвильований, він підняв обома руками меч, доторкнувся устами холодної криці, вклав меч у піхви, знову почепив на стіну.
А життя йшло, брань з Ярополком ще не була закінчена, з стін було видно, як ідуть на південь полки, а Дніпром пливуть і пливуть лодії, на Гору один за одним приїжджали гінці, які повідомляли, що піше військо й лодії Ярополка проминули вже Вітичів, наближаються до Треполя.
Князь Володимир повертає назад гінців, велить полкам гнати далі ярополківців, а зупиняться — оточити їх і дати вість до Києва.
У князя Володимира й старшої дружини, що залишилась у Києві, було багато діла — гінці повідомляли, що Ярополк проминув Треполь і рушив на Родню, полки Володимирові посувались нижче й нижче понад Дніпром, туди ж поспішали й лодії, проте доводилось тримати сторожу й у полі — на схід і захід від Києва — пильнувати на Подолі, в передградді, на Горі, — ворог стояв недалеко.
Тільки надвечір Володимир з небагатьма воєводами зайшов до стравниці, щоб поїсти. Там уже був застелений стіл, стояли різні страви, вино в корчагах, а зустрічала їх, низько схиливши голову, жінка в білому платні.
— Чолом тобі, княже! — прозвучав тихий голос.
— Будь здорова, — відповів князь.
Жінка підняла голову, й він пізнав її — це була, немолода вже тепер, та сама Пракседа, яка заступила колись тут, у стравниці, місце його матері — ключниці Малуші.
Він дивився на неї довгим і пильним поглядом. Боляче? Так, Володимиру було дуже боляче й смутно в цю хвилину, жінка-ключниця в білому платні нагадала багато.
— Чи є в тебе чим погодувати нас, ключнице?
— Є, княже... Я давно все приготувала.
— Чому ж не горить вогонь?
Пракседа розгублено поглянула туди, куди дивився князь: на жертовник, застелений грецьким червоним килимом.
— Хочу принести жертву, — суворо сказав князь Володимир. — Приготуй усе!
Ключниця метнулась, скинула килим, побігла до очага й принесла звідти жару.
Князь Володимир, не сідаючи за стіл, ждав з воєводами, коли вона закінчить, потім узяв по частці від страв і кинув на жар. Легкий димок повився над жертовником, спалахнув вогонь, — мовчки, схиливши голови, князь і воєводи поминали предків.
І їли вони в мовчанні — адже тут, у стравниці, витали душі предків, вони, так вірив князь Володимир і його воєводи, споживали страви разом з ними.
Коли всі вийшли з стравниці, ключниця Пракседа довго дивилась услід князеві, що крокував, оточений воєводами, в довгих переходах.
"Такий, як і мати, — подумала вона, — ті ж очі".
Пракседа засміялась. Це був невеселий сміх. Вона не любила, ні, більше, ненавиділа ключницю Малушу, знала, добре пам'ятала юного Володимира, не любила і його так само, як і матір, але Малуші давно не було на Горі, син її Володимир сидів у Новгороді, минуле, здавалось, зникло.
А тепер, — Пракседа неминуче мусила себе про це запитати, — Володимир-князь у Києві, вона мусить поїти й кормити його, в її руках поки що ключі від усіх добр княжого терема.
Ненавидящими очима дивилась Пракседа услід князеві, що йшов у переходах, а от і зник... Що ж буде далі?
Тільки увечері князь Володимир залишився один, обійшов терем, де провів свої юні літа, де все було йому таке знайоме, рідне, минав переходи, палати, зупинився в світлиці, де колись жив і де тепер волив жити.
Перед ним лежала мовчазна, темна Гора, за стіною видно було Подол, Оболонь, Дніпро. Десь серед пітьми ночі на Щекавиці й ближче, над берегами Почайни, горіло кілька вогнищ — то, либонь, вої готували собі вечерю.
Тихо, так, навкруг було дуже тихо, сюди, в світлицю, не долітав жоден звук, тиша велія стояла на Горі, в Києві, на Дніпрі; мине короткий час — і мир, князь Володимир був певен тепер у цьому, прийде в усю рідну землю.
Не радість і гордість близької перемоги наповнювали душу Володимира, йому було смутно, що так сталось.
Вирушаючи на січу, він не думав про це — образа, щире прагнення виконати заповіт батька, подолати свавільного брата — от які почуття керували Володимиром у Новгороді і в далекому поході до Києва.
І от він у Києві, в теремі княжому, де тільки вчора, минулої ще ночі ходив, був господарем Ярополк, якого оточували бояри, воєводи, мужі, за яким стояли полки, землі, сила.
Зараз у теремі тихо, не чути людського голосу, немає ні Прополка, ні бояр, ні воєвод, сила зламала силу. Князь Володимир уявив, як у темряві, холоді всі вони пливуть Дніпром, чи бредуть у полі, чи деруться через ліси й хащі. Куди, куди вони йдуть?
А далі? Адже йде до неминучого — його вої наздоженуть лодії Ярополка, перетнуть війську шлях у полі, зрештою, оточать у Родні, копієм візьмуть фортецю над Дніпром і не пошкодують ні князя, ані мужів його... Це — смерть Ярополка.
Проте він не винен у цьому, він не раз простягав руку Ярополку, був не тільки месником, а найперше братом, навіть нині послав гінців — кличе Ярополка припинити січу, укласти мир.
Князеві Володимиру, як і завжди після січі, було невимовне боляче, що в Руській землі йде усобиця, бездоб ллються ріки крові, довго ще після цього доведеться Русі гоїти рани, виривати терни з наболілого тіла.
Як хотілось йому, щоб у цю пізню годину ночі поряд з ним була рідна людина, якій він міг би висловити свої думи й страждання, яка б зігріла його спраглу душу.
Отець! О, як рано він — молодий ще, дужий, полум'яний — пішов із життя; тільки меч і щит його висять у Золотій палаті — холодні, мертві речі, а отця немає, не буде.
Мати! Володимир згадав і її, втім, що він міг знати про неї, ніколи не бачивши, не чувши голосу?! Люди, земля, небо, скажіть, яка його мати, де вона?!
За вікном палати колишеться гілля, вітер війнув з Дніпра, може, мати десь близько, може, — князь Володимир навіть затремтів, — вона стоїть поруч, у нічній пітьмі, дивиться на нього.
Ні, матері немає; прийде час, мине січа, він шукатиме її слід, може, колись вона сама озветься до нього, нині і її немає.
Так хто ж є в князя Володимира?
Він думає про Рогніду, хоче пригадати її очі, чоло, обличчя, всю, яку бачив у єдину ніч. І полотська княжна виринає перед ним — невиразна, десь далеко, ніби в імлі. Це не дивно, він бачив її так мало, одну ніч, у мінливому промінні свічі.
А все ж йому приємно, радісно, тепло думати про Рогніду. Вона дуже хороша, зовні сувора — тепла в душі, жінка півночі — і на диво ніжна.
— Рогнедь, Рогніда, — тихо шепоче Володимир, проте тьмяні обриси її розтоплюються, прозорішають, от і зовсім зникли. Немає Рогніди, де Київ, а де Полотськ, вона там, він тут, як далеко-далеко до неї.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Що думав князь Ярополк, тікаючи до Родні, чи розумів він, куди веде його зрадлива доля?
Тут, у Родні, в невеликій дерев'яній фортеці на високій горі над Дніпром звичайно сиділо кількасот воїв. Ця сторожа поля пильнувала, чи не випливають з пониззя чужі лодії, чи не встає курява під копитами якоїсь орди на лівому березі, коли ж це траплялось, запалювала вогні, пускала в небо дими, даючи знак у Треполь і далі, що на Полянську землю насуває ворог, і, прийнявши на себе перший удар, або ж загибала з списами в руках, або, відбиваючись мечами й стікаючи кров'ю, відступала до Києва. Жило в Родні і в землянках, викопаних на схилах гір понад Дніпром, крім цих воїв, ще багато умільців, що, збираючи руду на берегах і в болотах Дніпра й Росі, варили крицю, лили золото й срібло, кували добрячі мечі, щити, клепали шоломи й кольчуги, прикрашали їх чудовою сканню* (*Скань — кручені із золотих і срібних дротів вироби.), черню* (*Чернь — емалі чорною фарбою по металу.), — вироби роднянських кузнеців знали не тільки на Русі, а й в інших, далеких землях.
Життя цих людей було дуже важким — працюючи на князя й переливаючи золото й срібло, вони самі не мали не тільки золота й срібла, а навіть хліба щоденного, через що випалювали ліси, орали землю, сіяли всяке жито, садили сади, коли з поля налітали орди, тікали в яри й ліси і часом там загибали, думаючи, що, може, їхні діти повернуться до рідних землянок, може, тихо житимуть там, зберуть урожай на полі, яблука в садах.
Отут, біля фортеці над Дніпром, і зупинилась дружина Ярополка, що відступала з Києва. Сюди на лодіях прибув князь із жоною Юлією, Блюдом, сюди — на возах і просто верхи — добились, обливаючись потом, чорні від пороху бояри, мужі ліпші й нарочиті, що втекли з Гори.
Уся ця київська знать, що мала свої тереми на Горі, гюжалування в багатьох землях і навіть тут, над Дніпром і Россю, толком раніше не знала, що то за город Родня, і нині жахнулась — адже це городище, а не фортеця; де, як, з якою силою будуть вони тут битись...
(Продовження на наступній сторінці)