Чи дало це полегкість душі Тура? Хто знає, він і сам, либонь, не міг би відповісти на це питання. У якісь години, слухаючи полум'яні слова священика, поринаючи в молитовний спів, б'ючи поклони тому, кого він не знав, але кому хотів вірити, Тур забував про своє горе, суєту суєт світу.
Як же він зрадів, коли туди прийшла незабаром і Малуша, — отже, і в неї нічого не лишилось у житті, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, — так схрестились дві розтрощені долі, що втратили все на землі і надіялись лише на небо.
Проте поки Тур жив, він однаково любив Малушу, і не тільки її — він любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малуші й Святослава Володимира, Турові, що вже посивів, зігнувся, здавалось, що це нібито його рідний син...
А думати про Володимира доводилось дедалі все більше й більше. Зустрічаючись з Малушею в церкві над Почайною або десь на роботі, вони рідко говорили про Володимира й Святослава — це була глибока й болісна рана обох їхніх сердець.
На Горі в дружині, особливо ж на Подолі, Оболоні, городах і селах, де часто разом з іншими гриднями бував Тур, він бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплі слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабині, тільки не знали, хто й де його мати.
Тур радів, чуючи ці слова, — ні, немарне жила люба його серцю Малуша, він був гордий, що у великому своєму горі знайшов сили підтримати її, гордий, що єдиний у світі знає й зберігає її таємницю, велику таємницю Руської землі.
Коли ж Тур дізнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далі став збирати нову дружину, а батькових гриднів вигнав з Гори, то зрозумів, яке зло той замислив.
Він розповів про це Малуші в ніч, коли вона говорила з батьком Микулою, і бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в її очах, як затремтіла всім тілом. Відтоді він ненавидів Ярополка разом з нею. Але що міг зробити колишній гридень, у якого забрали навіть меч і щит, могутньому князю?
Проте виходило, що людина з поля, ненависть якої загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один.
У городі Києві багато людей ненавиділи князя Ярополка так само, як і гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступної ночі, ходила тепер по Подолу, по Оболоні — там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкіри — за шмат хліба, за куточок на ніч.
І тоді Тур узнав багато такого, про що навіть не міг думати, бувши в дружині княжій, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду.
Темна ніч. На Подолі й Оболоні не видно ні одного вогника, на сірому тлі неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Києві спить, спочиває, тільки десь удалині, біля Вишгорода, горять вогні — там стоїть з воями своїми князь Володимир.
На ці вогні й дивляться Тур і ще кілька чоловік, що сидять під хижею на Подолі.
— Уже Ярополк з своїми боярами поклали жажелі на виї наші, велику пагубу і гнесь нам творять. Мремо від гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина — м'ясо задавленої тварини.) не маємо, руб'я носимо на чересах, на попелі спимо, яригою вкриваємось, — говорить чоловік, у якого глибоко запали очі, вилиці нагадують висхлі кості, руки схожі на вузлувате коріння.
Тур знає цього чоловіка — це Давило, убогий смерд, що жив багато літ за Горою в хижі, мав там клапоть землі, тяжко працював, годував жону й дітей.
Нині вої Ярополка розкидали його хижу, на землі Давила викопали рів, от і пішов він з жоною й дітьми на Подол, викопав землянку в кручі над Дніпром — задушна* (*Задушний — людина, що нічого не має за душею.) людина.
З темряви долітає інший, хрипкий голос, що часом переривається сухим кашлем:
— А вже що вони уготували?! Дійдеш до річки — зупинять за побережним, перевезуть через річку — візьмуть перевозне, дійдеш до города — зупинять біля затвора, перейдеш через міст — візьмуть мостовщину, пустять через ворота — візьмуть мито, на Гору — візьмуть явлене, на ваги покладуть — помірне...
— Розбійник соромиться крадучи, а вони хваляться своєю татьбою, умножають і умножають скотниці, суровством все в нас забирають...
Догоряють вогнища у стані князя Володимира. Низько над обрієм висить, але скоро зайде за хмару вечірниця. Десь далеко за лівим берегом у полі черкає й черкає небо сліпуча блискавиця. Вгорі переливається, мерехтить Волосінь* (*Волосінь — Плеяди, Волосожар.).
Під хижею тихо. Люди говорять пошепки — може, десь близько стоїть у темряві тіун, ябетник, а то й послух княжий.
— І вже добра нам від Ярополка не ждати, — каже все той же чоловік Давило. — Зла Гора, а він ще більше; з Володимиром, либонь, буде краще — наш-бо то князь.
— Чому ж наш? — виривається в Тура.
— Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... — глузує Давило.
— Був гриднем, а нині людина з поля, — глузливо відповідає й Тур, — непотрібен я Ярополку.
— То й краще, чоловіче Тур... — говорить Давило. — Князь Володимир не від якоїсь угорської князівни, а від простої руської дівчини.
— Від якої? Де ж вона? — пересихає в горлі в Тура.
— Оцього, чоловіче, я й не знаю. Що була вона — була, що від неї князь — і то правда, але де сама — і я, і ніхто не знає... А може, й не треба знати — нехай живе в полі, поки прийде сюди її син.
Дивлячись на вечірницю, що в цю хвилину поринає в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить:
— Болить моє серце, страждає душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наіпаче татьбою правди ніколи не сотворити. За все Ярополка і бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу і Київ, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отців наших, берегти Русь...
Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому конці валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, діють, — бережіться, люди, ворог ходить близько, він причаївся на Горі!
Ось всі розходяться, біля хижі залишаються тільки Давило й Тур.
— Не знав я, що тебе прогнали з Ярополкової дружини, — шепоче Давило, — давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як і ми...
— Хто ж ви?
— Такі, як і ти, задушні люди.
— Говори зі мною одверто, — ловить у темряві вузлувату руку Давила Тур. — Я ненавиджу, чуєш, Давиде, ненавиджу Гору, Ярополка — вони в мене все, навіть життя, забрали.
— Тоді ходімо! — підводиться Давило. — Отам збираємось зараз, — він у темряві показує рукою, — в кручах. Ходімо, Туре.
3
Вої верхніх земель посувались до Києва, розтягнувшись півколом від Остра аж до Білгорода. На них налітали часом Ярополкові дружини, що діяли вже не так, як під Любечем, уникали зустрічі в чистому полі, скрадались у лісах і налітали темними ночами, намагались бити воїв Володимира ззаду.
Проте ніщо не могло стримати воїв князя Володимира, вони розтікались навкруг, понад Дніпром і Десною, як весняні води, впав Остер, Вишгород, Білгород, передня сторожа бачила Київ, слідом за нею йшли і йшли полки.
Князь Володимир велить поставити свій намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись між Дорогожичами й Оболонню. День і другий Володимир пробує копієм пробити вали на Глубочиці, вої його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочиці, де піниться ручай, переходять його, видираються на верхній вал, рубають околля, нищать воїв Ярополкових.
Це — страшні дні, бо коли починається січа й вої сходяться віч-на-віч, кров тече по землі, збігає в Сітомлю й Глубочицю, виливається в Почайну.
Це — страшні дні, бо Ярополк, не надіючись на дружину, піднімає земське військо — княжі гридні женуть з Подолу, передграддя, Оболоні всіх чоловіків — старих, молодих і юнаків навіть — на вали, в рови, на видиму смерть.
А на самій Горі день і ніч підняті мости, зачинені ворота, якщо хто приїжджає на Гору, сторожі довго дивляться з високих веж і через прорізи в стінах і тільки тоді опускають мости, відкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота.
Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з'їхались не тільки київські, а з багатьох земель і городів волостелини, посадники, воєводи, тіуни, мужі ліпші й нарочиті. Гора нагадує великий стан, в усіх кінцях її стоять навантажені всіляким добром вози, іржуть коні, ревуть воли, бігають, напуваючи й годуючи тягло, а вночі стережуть добро холопи, смерди.
Особливо важко на Горі вночі. Ворота зачинені, підняті мости, сторожа стоїть на стінах, дивиться в темряву, але кожному ввижається, що там, унизу, вчиняється й наростає шум, може, підступний ворог уже дереться на городниці. Хто там крикнув біля Перевесищанських воріт, чому риплять жеравці на воротах від Подолу?
Князь Ярополк також не спить. Неспокійний ходить він у темряві — то посидить у Золотій палаті, то вийде в палату Людяну, спускається в сіни, позирає на вікна, прислухається до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах.
Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пізньої ночі на Горі?
Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони ідуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешує вогонь, запалює свічку й ставить її в куточку на підлозі.
— Що скажеш, воєводо? — запитує Ярополк. Блюд важко зітхає й поволі говорить:
— Смутні вісті на цей раз у мене, княже.
— Вони прорвали вали?
(Продовження на наступній сторінці)