І вже через рови бігли роб'ї люди, вони кричали, що на верхньому валу і на всьому Подолі немає Ярополкової раті — усі вони повтікали вночі; незабаром прибігли смерди й з передграддя. "І на Горі, — говорили вони, — немає воїв, на городницях не видно сторожі, князь Ярополк з воєводами й мужами утік вночі до пониззя".
Полки князя Володимира рушили разом від Дорогожичів, з лугів за Оболонню, з Перевесищанського лісу вирвались комонники, земля загула від кроків тисяч ніг і тупоту коней, шум долинув і з-за Дніпра, вої перепливали на лодіях і конях плесо, город Київ упав.
Князь Володимир в'їжджав до Києва на чолі старшої дружини під знаменом батька свого Святослава, на якому були вишиті два перехрещені золоті списи, за ними їхали ринді, гридні.
З трепетом дивився Володимир на город, який покинув багато літ тому, й не впізнавав його. На Оболоні, де колись хижі стояли серед лугу на поприще одна від однієї, вся земля була зорана й покопана, всіяна домами, халупами, землянками. На Подолі навкруг торгу й над берегом Почайни виросло багато нових теремів з клітями й підклітями, склепами й коморами; тереми ці й дворища, розгороджені високими тинами, тягнулись аж до гір, утворюючи конці.
Змінилось і передграддя. Володимир пам'ятав, що тут раніше просто в землянках жили кузнеці, гончарі, скудельники та кожум'яки, недалеко від воріт Гори був один тільки кам'яний терем княгині Ольги і кілька дерев'яних — бояр; а тепер нові добрі тереми — кам'яні й дерев'яні — оточували всю Гору, вони, здавалося, наступали на землянки кузнеців, ремісників, розчавлювали їх.
Де не їхали вої Володимира, їх радо вітали кияни, на Подолі в одному місці воєводи з Новгорода зустрічались із земляками — новгородськими купцями, там перелякані хозари частували воїв медом і олом, ще в одному місці свіон обнімав свіона, посеред торгу вже палало високе вогнище перед дерев'яним Волосом, що стояв без срібних вусів — їх уночі, як таті, вирубали з дерева вої Ярополка.
І скрізь навкруг — на крутих схилах над Глубочицею, що вилась до Почайни, над швидкою Сітомлею, яка струмувала з Щекавицького лісу, на концях Гончаровому, Кожум'яцькому — стояли люди, чулись жваві голоси й крики.
На Подолі князя Володимира зустріли й ті люди, які вночі вдарили в спину полкам Ярополка.
Вони ждали його недалеко від торгу, на широкій, обсадженій липами площі; їх було кількасот, деякі на конях, з мечами й щитами, деякі — піші, з сулицями, а то й просто з довбнями в руках.
Володимира вразив один із них — старий, сивий уже чоловік, слутий на ліве око, що сидів на коні попереду всього земського війська.
— Чолом тобі б'ємо, княже Володимире! — промовив чоловік.
— Слава князеві Володимиру! — закричали всі вої.
— Хто ти єси? — запитав старого Володимир.
— Я — воєвода Рубач, — відповів той.
— Ти служив у Ярополка?
— Ні, княже Володимире! Я ходив з отцем твоїм Святославом на ромеїв і привіз до Києва меч його і щит... Та я віддав зброю не в ті руки: князь Ярополк повернув їх супроти людей руських...
— А мені і руським людям служитимеш?
— Я вже послужив і служитиму, скільки маю сил, княже! — відповів воєвода Рубач, і з єдиного його ока викотилась сльоза.
Увагу князя Володимира привернув ще один воїн, чоло якого перетинав глибокий шрам, він стояв позад воєводи Рубача.
— А ти хто єси? — запитав князь Володимир.
— Тур, — коротко відповів той.
— Але хто — ремісник, смерд, робочич?
— Гридень...
— То ти служив у князя Ярополка?
— Ні! Я гридень князя Святослава, Ярополк забрав у мене меч і щит.
— Спасибі тобі, Туре, за те, що добре служив отцю моєму й допоміг мені... Хочу пожалувати тебе. Тур повів плечима.
— Мене пожалувати? О ні, княже Володимире, пожалування не треба... Навіщо воно мені? Та й за що жалувати? Не я один, багато людей допомагали тобі.
— Ти дивний чоловік, Туре! Хіба ж хто відмовляється від пожалування? Тоді скажи, чого б ти хотів?
— Верни мені меч і щит, що їх у мене забрав Ярополк.
— Дайте гридневі Туру меч і щит! — велів князь.
6
Серед людей, що зустрічали князя Володимира в передградді, стояла немолода вже жінка з привабливим, але трохи суворим обличчям, тонкими бровами, ледь вицвілими, проте теплими карими очима, в темному платні й з такою ж хусткою на голові. Стиснувши уста, вона дивилась уперед, на Боричів узвіз, де посувалось воїнство князя Володимира.
Ніхто з численного натовпу, що стояв тут, на Горі, не знав цієї жінки, ніхто не міг знати її й у дружині князя Володимира, а тим більше він сам, проте сполошені очі жінки, тривожний вираз обличчя, весь вигляд свідчив, що вона дуже неспокійна, ніби чогось боїться.
І жінка справді непокоїлась, боялась, що хтось її пізнає, бо вона була колись ключницею княгині Ольги, таємною любов'ю покійного князя Святослава, матір'ю князя Володимира, що нині переможно вступав до города Києва.
Малуша не бачила свого сина багато літ, втім, скільки дивилась вона на нього й до цього! Кілька щасливих місяців у Будутині, де народила й сама кормила сина, одна коротка годинка, коли не витримала, босими ногами прийшла з-над Росі до Києва, щоб здалеку попрощатись із сином, бодай подивитись на нього.
Якби хто знав у Києві, скільки й якими гарячими словами молилась Малуша за сина свого Володимира-князя, скільки разів виходила на кручу над Дніпром, де колись проводжала свого сина, до болю в очах дивилась і дивилась у тьмяну далину, чи не з'являться там лодії князя Володимира.
І лодії попливли Дніпром, але не Володимирові, а Ярополкові, княжі боричі кричали над узвозом біля Почайни, що Ярополк почав брань з Володимиром, що київські вої розбили новгородців і мало не вбили самого Володимира під Любечем. Пізніше вони стали кричати, що князь Володимир іде на Київ, де жде його смерть.
І там вої Володимирові стали під Києвом, вже на валах по Глубочиці почалась січа велика, а минулої ночі мимо Берестового лісу і все вниз, до Родні, пішли вої Ярополка, Дніпром попливли лодії — ніч була темна, але Малуша пішла до самого берега, бачила, як вони тікають.
І от вої князя Володимира вступають до Києва, вони їдуть — все ближче і ближче. О, що робилось з Малушею, як билось її серце, палало обличчя, коли побачила сина. Ще здалеку пізнала його Малуша — вправний, дуже гарний, він сидів у сідлі, спираючись на стремена й тримаючи довідки в лівій руці, правицею вітав людей.
Ближче, ще ближче, — от Малуша побачила його обличчя — трохи стомлене й бліде, непокриту голову, на якій ворушився під вітерцем русий чуб, карі очі, тонкий ніс, вуси, усміхнені уста...
— Слава князеві Володимиру! — лунало навкруг. — Слава, слава!
І тільки Малуша не кричала, бо сльози — дуже гіркі, а все ж радісні сльози — стиснули їй горло, — вона була щаслива, що бачить нарешті свого сина, в мислях обнімає, цілує його.
Ні, вона нікому не скаже про свою радість і щастя, бо Володимир — князь, мусить бути князем, доля ж їй судила, — за це дяка богу, — стати тільки матір'ю князя, а все ж лишитись рабинею довіку.
Раптом Малуша закам'яніла — слідом за князем, також на коні, їхав з мечем біля пояса Тур. "Що сталось, як він тут опинився?" — подумала вона, жахаючись, що Тур її побачить. Проте це була одна тільки мить, гридень не дивився на неї.
— Слава! Слава Володимиру! — лунало навкруг. Не кричала тільки мати, що любила його більше, ніж усі ці люди. Вона жадібно вдивлялась у рідне, таке миле її серцю обличчя, стежила за кожним його рухом, ловила погляд очей, а коли проїжджав мимо, схопилась за стремено, пройшла, нікому не відома, поруч, так близько, кілька кроків, і це була їй нагорода за всі сльози й муку.
7
Біля воріт Гори князь Володимир зупинив коня й повільно встав з сідла. Спішувались і воєводи, ринді, гридні, вся дружина.
Князь віддав вуздечку стременному, повільно ступив уперед, зійшов на міст, став перед ворітьми, глянув на стіни й вежі, де не видно було сторожі.
Він ішов через ворота з непокритою головою, пильно дивився навкруг, де так добре все знав, де сходив кожен камінець, за ним крокували воєводи й тисяцькі полунощних земель, гридні.
Гора вразила його. Безмов'я й тиша. На требищі в кінці Гори не палав вогонь. Нікого не було видно біля теремів бояр і воєвод, що тягнулись праворуч і ліворуч, скрізь стояли покинуті напризволяще вози, блукали воли, коні...
Не встигли вони пройти від воріт до княжого терема, як із дворів то тут, то там почали витикатись старі бояри, тіуни, огнищани, на требищі з'явився головний жрець Перуна, — усі ці люди оддалік з побоюванням дивились на князя та його дружину, дивувались, що на Горі так тихо, рушили вперед, підступили, стали проти Володимира.
Володимир дивився на цих людей, багатьох з яких знав... Втім, знав він їх давно, в юні літа, з того часу чимало води збігло Дніпром, багато подій сталось у землях Русі й тут, на Горі. Хто нині ці люди, з ким вони — з Ярополком чи з ним, — темна була раніше, темна й зараз Гора.
— Чолом тобі, княже! — залунали голоси.
Він привітався з ними, перекинувся з одним-другим боярином словом, теплою посмішкою підбадьорив головного жерця, оточений своїми воєводами, рушив до терема.
(Продовження на наступній сторінці)