— Княже! — оточили вони біля воріт Родні Ярополка. — Страшно, загинемо, як миші!
Князь мовчав. Та й що він тепер міг сказати? Від воріт Родні їм було видно неозорі далі, голубі води Дніпра, що котились і котились до моря, на полі біля Росі достигало всяке жито, низовий вітрець доносив принадні, солодкуваті пахощі овочів* (*Овочі — садовина.) древесних.
Але їм було видно й інше — ось на плесі Дніпра із-за устя з'явились північні шнеки, буси, учани, вони розтягались півколом уздовж берега, клали укоті, — шлях Дніпром був відрізаний.
З гори їм було видно, як правим берегом Дніпра посуваються під знаменами Володимира піші воЇ, з полудня й заходу через жовті піщані кучугури летіли комонники.
— Швидше до Родні! Зачиняйте ворота! — велів князь Ярополк.
І бояри, мужі ліпші й нарочиті, бачачи навкруг тільки смерть, кинулись до воріт, туди ж вої, що тримали досі сторожу, — зарипіли жеравці, чорний міст, як віко домовини, піднявся й прилип до дерев'яного зрубу городниці.
У дворі Родні вчинилось велике стовпище — бояри й мужі поспішали зайняти під стінами кращі куточки, ставили там свої вози, розпрягали коней, воєводи й тисяцькі гнали воїв на стіни.
Князь Ярополк з жоною Юлією, оточений гридьбою, пішов вузькими сходами в одній з веж, що нагадували глибокий колодязь, рушив на верх фортеці.
...День, два, три — усі ці дні, а особливо ночами роднянські втікачі ждали, що вої князя Володимира полізуть на стіни, спробують копієм брати Родню.
Але вої Володимира на стіни не дерлись — шнеки й буси його, зупинившись на плесі, одрізали Ярополка від Дніпра, комонники стали на кучугурах і в долині над Россю — так перетинався шлях на південь, у поле, ще багато полків на березі Дніпра й скрізь у ярах і на горах замикали коло, — не копієм думав брати Володимир Родню, а облогою.
Це починало лякати втікачів. Розчинити ворота, вийти в долину й там прийняти бій з воями Володимира дружині Ярополка не доводилось, сидіти отак у Родні — скільки й де взяти для цього сили?!
Особливо непокоїлось боярство. Тікаючи з Києва, вони не все, либонь, зважили, надто поклались на слова Ярополка. Нині він був тут, сидів дні і ночі на верху терема. Бояри хотіли й мусили з ним говорити.
Домовиті, жорстокі на словах і в ділі бояри й ліпші мужі Гори увечері пішли до князя у велику світлицю на верху фортеці, що виходила одним вузьким вікном до Дніпра, а ще одним — трохи ширшим — до Росі.
Князь Ярополк стояв біля вікна, що виходило на Дніпро, сполоханими очима дивився на події, які застиглії, ніби сонні чаплі, на плесі, Юлія сиділа в кутку на простій дерев'яній лаві.
— Добрий вечір тобі й жоні твоїй, княже, — почав боярин Коницар, — ось ми прийшли тебе провідати...
— Спасибі, — відповів кволим голосом Ярополк. — Сідайте, бояри й мужі.
— А ми й постоїмо, — загомоніли бояри, що заповнили світлицю й стояли ще нижче, в півтемряві сходів. — Маємо діло до тебе, кияже.
Наперед виступив Коницар.
— Хочемо запитати тебе, княже, чи довго тут будемо сидіти ?
Ярополк розгнівався. Бояри запитують у нього, свого князя, ніби він винен у тому, що сталось. А хіба не винні вони, що літо за літом підпирали його, змушували робити те, що бажали?!
Він стояв — справжній князь, яким мусив бути, — в золотом і сріблом шитому платні, з мечем біля пояса, напружений, сторожкий, хижий; боярство — кремезні, високі, жилаві, в темних опашнях, із засмаглими ликами, блискучими очима, довгими руками — пильно дивилось на нього.
— Я зробив так, як про це говорили в Києві, — гостро відповів боярству князь, — а буде все так, як мусило бути.
— То будемо загибати, княже?
— Ні! — крикнув він. — Загибати з нас ніхто не буде. Ми з вами та сила, що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.
— Але, княже, — знову почав Коницар, — де наша підмога — печеніги?
— Прийдуть!
— А ромеї?
— Будуть і ромеї.
— Княже! — загомоніло разом кілька бояр. — А ти послав гінців до імператорів?
— Гінці у Константинополь, самі знаєте, поїхали.
На тому й закінчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двір, заходились підіймати голоблі на своїх возах, щоб одгородитись один від одного.
День приходить після ночі, ніч замикає день, вже тонкий, схожий на срібний серп молодик прорізався в блакитних туманах над Россю.
Сторожі на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотні очей, кожному здавалося, що він чув тупіт коней у полі, всім ввижались вітрила на далекому плесі Дніпра, таємничі вогні на обрії ночі.
Але це тільки ввижалось — то не вітрила, а марева висіли над далеким плесом Дніпра, то не вогні запалювались на обрії, а випливали зорі.
А в самій Родні була біда. У двох колодязях, викопаних біля південної стіни, за ніч збиралось на лікоть-два води, удень — і того менше. О, як було цього мало для кількох тисяч воїв, замкнутих у фортеці. Не було в Родні й харчів. Запаси, які мала тут сторожа, й те, що привезли вої на обозах, швидко вичерпувалось, князь велів забивати коней, але цього було мало, щоб наситити воїнство.
Тяжко доводилось воям здоровим, набагато важче пораненим, — голод блукав по Родні, хвороби валили з ніг людей. А тут ще спека — з ранку до ночі в небі висіло гаряче сонце, з поля котився й усе засушував смалкий вітер, місяць у небі все більшав, жовтою личиною позирав, ніби глузував з людей.
Звичайно, не всі в Родні страждали від голоду — на возах своїх бояри й мужі привезли з Києва багато солоної веприни, в'яленої риби, — потай від воїв їли вони це самі, вдосталь годували й князя з жоною.
Чутка йшла, що знають воєводи й бояри ще й струмок, який дзюркотить десь у підземеллях фортеці. Вої ж мріяли про одно: вирватись з Родні, напитись води з Дніпра, добути овочів, зілля, шмат хліба в селах, де жили рідні люди. І вночі вої спускались з стін, щоб пробитись крізь стан Володимира, дістати собі й хворим хліб, воду. Ці спроби нічого не дали: багато воїв склепили очі в долині, багато з тяжкими ранами приповзли назад, до стін. І вже між ними поповз сумнів — чого вони сидять у Родні, кого захищають, чи не краще віддатись
Володимиру на ласку й суд праведний, аніж помирати тут, у Родні?! Однієї ночі кілька воїв спустились з стіни й пішли в стан Володимира, через якийсь день зникло вночі знову кілька воїв.
Але була ще в Родні сила, яка тримала в покорі тисячі воїв. Цією силою були воєводи, бояри, мужі, що разом з Ярополком втекли з Києва.
2
Темної ночі біля воріт Гори зупинилось чимало вершників. Сторожі винесли з схованки вогонь, освітили обличчя прибулих. Це був тисяцький Івор, що приїхав з невеликою дружиною й кількома невідомими людьми, — він хотів негайно говорити з князем Володимиром. Сторожа пропустила тисяцького, разом з дружиною й невідомими Івор доїхав до княжого терема, говорив і там з сторожею. І князь вийшов в одну з палат на верху, покликав туди тисяцького.
— Будь здоров, княже Володимире, я приїхав до тебе з Родні, — низько вклонився Івор.
— Будь здоров і ти. Що трапилось у Родні?
— Стоїмо твердо, миша не вислизне з города, уже, кажуть, пояси свої гризуть ярополківці. Біда, аки в
Родні...
— Не ми винні в тому, копієм города брати не стану, не хочу проливати бездоб крові.
— Крові, либонь, і не буде, княже! Третьої ночі добився з Родні до нашого стану як посол Ярополка воєвода Блюд, запитав тебе і тільки з тобою хоче говорити.
— Де ж він?
— Я привіз його з собою, княже.
— Піди приведи, буду з ним говорити. Коли тисяцький Івор разом з кількома гриднями завели воєводу Блюда до світлиці, він упав на коліна, низько вклонився.
— Встань, воєводо! — гримнув на нього князь. Блюд підвівся.
— Що ти хочеш мені сказати?
— Хочу говорити сам на сам, — прошепотів Блюд.
— Гаразд, — згодився Володимир і знаком руки велів тисяцькому й гридням залишити світлицю.
— Дякую тобі, княже, — сказав тоді Блюд, — чолом тобі б'ю не токмо я, а й брат твій князь Яроїіолк.
— За уклін дякую, — посміхнувся Володимир, — але якщо ти тільки заради цього добивався до мене, не варто було трудитись. Київ — не Любеч...
— Знаю, княже, — зрозумів Блюд, на що натякає князь Володимир. — Про Любеч і я, і князь Ярополк — обидва шкодуємо... Я тоді умовляв князя, він був і згоден, але не один князь — воєводи й бояри його підпирали, надіялись на поміч печенігів і ромеїв...
— А нині — де ж ваші печеніги й ромеї?
— Вони зрадили князя Ярополка, й він проклинає їх.
— Так хто ж тоді не зрадив Ярополка?
— Я приїхав, княже, сказати, що Ярополк простягає тобі руку як брату, згоден на твій суд і правду.
Князь Володимир довго мовчав, дивлячись, як трепетно горять на столі свічі.
— Багато зла содіяв, — суворо промовив нарешті він, — і множество людської крові пролив князь Ярополк, бо не його хтось, а сам він зрадив людей руських — поправ закон і покон отців своїх, став убійником братів своїх, забув про Русь, а за все це мусить йому бути, як головнику й татю.
(Продовження на наступній сторінці)