А коли б легiони iмперiї почали перемагати на полi бою, то в городi на всiх його воротах стояло ще чимало полкiв, на пiвденних i пiвнiчних — чатували полки вершникiв. Нi, князь Святослав не вiрив, що Iоанн Цимiсхiй здолає його. Русь мала перемогти Вiзантiю!
У сторожкiй тишi над долиною прозвучали звуки труб, i кiлька вершникiв пiд бiлим прапором виїхали з переднiх лав ромеїв i попрямували до стану руських воїв. Не доїхавши якесь поприще до щитоносцiв, вони зупинили своїх коней, що жахались червлених щитiв i ставали дибки, i почали кричати.
— Що то за крик? — запитав князь Святослав.
— Вони кричать, — вiдповiв йому бувалий воєвода Iкмор, який знав грецьку мову, — що iмператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзостi й одразу вийти...
Воєвода Iкмор не кiнчив.
— Скажи йому, воєводо, — велiв князь, — аки псу!
— Добро! — промовив Iкмор.
I, приклавши руки до рота, Iкмор заволав так, що його чули, либонь, не тiльки василiки, а й сам iмператор у станi...
— Скажiть вашому Малому, нехай пiдтягає пояс, бо в нашого князя готовий для нього кропив'яний мотуз, а вже будемо тим мотузом не токмо давити, а й бити — по главi, по спинi, по тому мiсцю, яким iмператор тримається за трон... Згиньте, бiси, з iмператором вашим! , I хоч це була страхiтлива година, але пiсля цих слiв, якi Iкмор не тiльки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносцi, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василiки, почувши вiдповiдь князя, повернулись i стали вiд'їжджати, услiд їм довго ще летiло багатоголосе:
— Го-го-го! Згиньте, бiси! З iмператором вашим!..
I враз пiд копитами коней вдалинi здригнулась, загула земля. Тисячi вершникiв вiв на бiй патрикiй Петро — полководець жорстокий, безжальний i смiливий. Пригнувшись до луки сiдла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далi — меч, вiн летiв попереду тисяч вершникiв, що, вирiвнявшись, мчали на стан руських воїв. Ось списи в їхнiх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче...
Але якщо вони були страшнi в безумнiм льотi своїм, то не менше страшною була й та стiна з червлених щитiв, що, здавалося, пiднiмалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало iз-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повiтрi на вершникiв летiли тисячi стрiл. Вершники мчали з неймовiрним тупотом, криком, шумом, ось закричали й вої, якi стояли за стiною з щитiв.
I раптом — це нагадувало хвилину, коли з високого неба вцiляє в землю страхiтлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно лунає грiм, — раптом вершники врiзались у стiну щитiв, раптом безлiч коней пройняли списи, раптом багато вершникiв полетiло з коней, раптом стiна щитiв здригнулась i нiби навiть вгнулась, готова прорватись.
Це була одним одна хвилина. Бо навiть земля здригається i вгинається, коли на неї падає велетенська скеля. Але в наступну хвилину стіна червлених щитiв, якi були тепер уже залитi кров'ю, вирiвнялась, напружилась, стала такою ж, як i ранiше...
Не зламавши стiни щитiв, вершники пробували її рубати, люто били по нiй своїми мечами. Навкруг щитоносцiв падали тисячi стрiл, на помiч вершникам поспiшали пiшi ромеї — лучники, пращники, мечоносцi...
Тепер годi було ромеям сподiватись, що вони прорвуть цю стiну людей, в таксiархiях iмператора вже не було порядку, в душi легiонерiв, якi безмежно вiрили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римськi вої наступали на русiв — вої князя Святослава, з щитоносцями на чолi, посувались вперед i вперед по долинi.
Але князь Святослав не повiв далеко своїх воїв. Вiн знав, що iмператор Iоанн тримає в лiсках обапол полки вершникiв, якi щохвилини могли опинитись позад них. Пiд Доростолом Адрiанополь не мiг повторитись, вої князя не могли одриватись вiд города-фортецi. Так вони й стали на полi, серед гори ворожих трупiв.
Дванадцять разiв посилав того дня iмператор Iоанн своє вiйсько на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звiдки видно було все навкруг, вiн бачив, як невпинно iдуть вперед його таксiархiї, як вони вiдходять. Бачив iмператор i те, як пiсля дванадцятого страхiтливого наступу, коли на поле вийшли всi таксiархiї, коли з бокiв полетiли iз засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потiм почепили щити на спини, дiйшли до стiн Доростола й зникли за його ворiтьми... У цьому бою iмператор Iоанн не змiг розгромити князя Святослава.
Проте вiн не вiдчував ще своєї поразки i вiрив, що розiб'є Святослава. Що йому була смерть легiонерiв? Полководцi вже женуть новi й новi легiони з Вiзантiї, Азiї. У iмператора Iоанна сил багато, позад нього скорена Болгарiя, рiвний шлях до Константинополя. А де вiзьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?
У ту хвилину, коли в Доростолi зачиняли ворота, на далекому плесi Дунаю iмператор Iоанн побачив вiтрила — то пiдпливали кораблi Вiзантiї. Тепер вої князя Святослава були в кiльцi.
4
У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив вiн надто багато кровi й сил пiд Преславою, може, гiркий бiль краяв i краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцiлiв, а вся його дружина загинула пiд стiнами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душi воєводи! Але в цьому першому бою пiд Доростолом вiн iшов уперто, так, нiби хотiв одразу помститись за всiх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашнiший вир, немов шукав своєї смертi.
Свенелд лежав у домi кметя бiля вiкна, що виходило на Дунай, бiля нього стояли князь Святослав i син воєводи Лют, квола свiчечка горiла на стiльцi бiля ложа воєводи, поряд — чистий убрус, корчага з холодною водою.
— Дай менi, сину, напитись, — сказав Свенелд. Лют подав йому корчагу, i воєвода кiлька разiв ковтнув.
— Тепер менi стало легше, не так пече бiля серця, — промовив вiн. А потiм заплющив очi й довго так лежав, щось, мабуть, думав.
Важко здiймались його груди.
— От i настав мiй кiнець, — сказав пiзнiше вiн i подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточенi темними смугами, вони були дуже великi й свiтлi...
— Ми ще потягаємось, Свенелде, — спробував посмiхнутись i пiдбадьорити свого воєводу Святослав.
— Нi, княже, — вiдповiв на це Свенелд, — чую кончину, близько вже вона, i я... зараз не за цим шкодую.
— А за чим, Свенелде?
Воєвода не вiдповiв одразу, а подивився на темне вiкно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокiйним.
Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя вiн сходив багато свiту, i, може, перед очима його проходили тепер скелястi береги далекої пiвночi й холодне море, над яким вiн народився? Може, згадував вiн гарйчi пустелi й городи за Iтилем-рiкою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уявi його море Середземне й городи над ним, бо побував вiн з мечем i там?! Довго жив на свiтi воєвода Свенелд, i в смертну годину йому було що пригадати...
Аж ось вiн поворухнувся, сказав:
— Я любив i люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився i там лежать костi моїх отцiв... Але конунги отчизни вигнали мене i могли зробити навiки нещасливим. Що було б зi мною й ще багатьма варягами, якби не Русь... Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русi?
— Заспокойся, Свенелде, — твердо промовив князь Святослав. — Нi ти, нi твої друзi варяги не були ворогами Русi. Вони їй вiрно служили...
— Так, ми вiрно служили, — тихо промовив Свенелд, i ледь помiтна посмiшка торкнула його уста. — Ми вiрно служили Русi, бо що Свiонiя, коли б не було Русi? I за те, що люди на Русi зустрiли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, i хоч народився на пiвночi — хотiв померти в Києвi... А от i не довелося, за цим я i шкодую.
— Ми ще будемо в Києвi...
— Нi, княже! Ви будете в Києвi, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм... Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!
Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда...
Але що це? Пальцi Свенелда ворухнулись i враз ослабли, рука впала долу...
— Не забуду! — промовив князь Святослав. Воєвода не почув цього голосу. Вiн пiшов iз життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав вiдчинив дверi й велiв накрити тiло Свенелда знаменом княжим.
Це була дуже важка нiч. У бою загинуло кiлька тисяч руських воїв. Кiлька тисяч воїв втратив iмператор. Коли настала нiч, тихо вiдчинились однi з ворiт Доростола, бiля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пiшли в поле, щоб узяти з собою покалiчених, стогони яких долiтали звiдти, i щоб вiддати землi чеснi тiла вбитих.
Там, на полi, ходили в цей час i вої-ромеї. Їх сюди не посилав iмператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали пораненi їхнi брати, друзi, там дивились мертвими очима в небо й ждали вiчного спочинку неживi. Римськi вої бачили руських воїв, але робили своє. Смерть рiвняє людей. Тут, на полi, не було нi iмператора i його полководцiв, нi князя.
Микула з Ангелом також пiшли на поле. У цьому бою не стало Радиша — новгородського воїна — та київського кузнеця Мутора, що були в однiй сотнi з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже мiг Микула знайти своїх друзiв серед тисяч загиблих? Тодi вони стали ховати iнших воїв, а хтось поховав i їхнiх друзiв.
(Продовження на наступній сторінці)