Iмператор Вiзантiї йде битим шляхом, що тягнеться вiд Дунаю аж до Преслави. Але в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його воїв, що намагаються вийти взап'ять, — i це знає князь Святослав. Руськi полки стоять, де треба, — вiд берегiв Дунаю, вище вiд Доростола, пiдковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже вiд Доростола. Яким би шляхом не пробував пiдiйти iмператор, пошле вiн першими на бiй безсмертних вершникiв чи смертних оплiтiв, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут, на долинi, неминуче станеться велика сiча, до якої давно вже готовi вої князя Святослава.
"А коли, — князь Святослав думав i про це, — а коли не одолiють руськi вої в цiй страшнiй сiчi? Що робити далi, як боротися тодi?"
У присмерках повертався вiн до города, де, може, довго доведеться їм сидiти, боротись. Проїхав вздовж стiн, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пiзнiй час, працювали тисячi людей. Нi, нелегко буде воям iмператора пройти мiж рядiв гострих кiлкiв, пролiзти ровами, де також стирчать кiлки, подолати вали, дертись на стiни, над якими, вгорi нависли заборола, звiдки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись камiння!..
Доростол i всерединi був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попiд стiною навкруг всього города, нiби обiймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города пiдходив ворог, ця вулиця ставала справжнiм вiйськовим табором: тут збирались i звiдси пiднiмались на городницi вої, тут завжди приготовленi були купи пiску й камiння, стояли казани з смолою, лежала всiляка зброя.
I зараз, у пiзню цю вечiрню годину, скiльки не їхав вздовж стiни князь Святослав, вiн бачив свої полки, своїх воїв... Дивно, але чомусь вони стали в городi так, нiби вся Русь тепер вкладалась у цих стiнах: бiля пiвнiчних веж — новгородцi, полочани, полки верхнiх земель, бiля захiдних ворiт, що виходили до гiр, — вої з Червенської землi, волиняни, дулiби, а пiд стiнами вiд Дунаю були, нiби це вiдбувалося над Днiпром, чернiгiвцi, переяславцi, всi поляни...
Так вони називали й ворота у городi: пiвнiчнi — Новгородськими, пiвденнi — Перевесищанськими, тi, що виходили до Дунаю, — Подольськими. Усе, як на Русi, як у Києвi-городi!
За стiною й головною вулицею починався город, тут стояло кiлькасот будинкiв, невелика частина яких зроблена була з каменю. Бiльшiсть будинкiв, халуп, хиж побудованi були, як i по всiй Болгарiї, з дерева, лози, помащенi глиною. А ще було чимало i землянок-бурделiв, виритих просто в землi, прикритих гiллям або дерном.
Тiльки ближче до Дунаю, бiля ворiт, що називались тепер Подольськими, так само, як i в Києвi на Горi, стояли на скелях кращi будинки: з лiвого боку — церква й невеликий монастир, де жив патрiарх Дамiан, з правого — будинки боляр i боїлiв, що не збиралися нiкуди виїжджати, недалеко вiд Перевесищанської вежi — великий будинок кметя Банка, що давно втiк з дружиною до Преслави. З високої вежi цього будинку було видно в добру годину гори на заходi, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кiлька рукавiв, линув по долинi, далекий лiвий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.
Посерединi ж города, на рiвнiй, утрамбованiй за сотнi лiт тисячами тисяч людських нiг площi, був торг — неодмiнна частина кожного города того часу. На торзi звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купцi доростольськi. Кращий куточок торгу займали ранiше купцi з Константинополя й зi Сходу. Земля бiля двох каменiв, що височiли край торгу вiд Дунаю, була полита сльозами — там продавали рабiв.
Зупинивши серед цiєї великої площi коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Нi, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарськi вози, в небi темнiли пiдiйнятi голоблi, то тут, то там горiли вогнища, над якими висiли казани. Люди сидiли родинами, родини — селами, села — волостями. Тут були старi й малi, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, бiля вогнища, лунала смутна болгарська пiсня. А слухали її, спершись на списи, руськi вої...
Тихо, тихо Дунай воду несе...
I князю Святославу, що натомився за день i мав їхати до похмурого будинку кметя, захотiлося злiзти з коня, сiсти а чи й прилягти бiля вогнища, щось, може, з'їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе — спочивати, дивитись на всiяне зорями небо, слухати пiсню, яку спiвало вже багато голосiв.
Вiн так i зробив. Метко зiскочив з коня, пiдiйшов до вогнища, що горiло бiля самої стiни над Дунаєм, привiтався з людьми, запитав, чи не можна i йому погрiтись бiля вогню.
— О князю Святославе, — вiдповiв на це лiтнiй уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожнi шматок м'яса, — просимо сiдати, є в нас добра смаженина...
— Маємо до неї ще й вино, — є ракiя* (*Ракiя — горiлка.), а є й гроздове* (*Гроздове вино — виноградне.), — додав iнший, молодший, чоловiк, очевидь, болгарин.
— Моля, да сядь, князю! — запросила Святослава жiнка.
Князь Святослав сiв бiля цих людей, випив вина, поїв смаженого м'яса, що пахло димком i приємно хрумтiло на зубах, вкусив свiжого хлiба.
— Добра суть твоя смаженина, чоловiче, — сказав бородатому воїну князь, — а твоє вино, — звернувся вiн до болгарина, — аки Болгарiя: пахуче, але мiцне. I за хлiб вам спасибi, люди!
— Добра тут земля, княже, — згодився i бородатий чоловiк, — добрий i хлiб її. А в мене є ще один хлiб, княже...
— Який хлiб?
Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хлiба, що зараз уночi нагадував темну землю...
— Коли йшли ми край землi Полянської, якось увечерi я помолився, просив Перуна дати перемогу на бранi, та й лiг спати, — почав вiн, помiтивши, що князь пильно дивиться на шматок хлiба. — А вранцi прокинувся й бачу — лежить бiля мого щита хлiб... Де вiн мiг взятись? Не знаю, може, й вiд Перуна? То вранцi я вкусив сам вiд хлiба того, дав ще й iншим воям, а оцей шматочок несу з собою... Рiдний хлiб, у ньому наша земля!
Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хлiб й довго тримав перед собою. "Рiдний хлiб!" — добре сказав воїн. Хiба ж мiг знати князь, чия рука зiбрала, випекла i послала йому на Дунай цей хлiб?!
З
Битва пiд Доростолом почалася 23 дня мiсяця березозоля* (*Березозоль — квiтень.) о першiй годинi* (*Перша година —7 годин ранку.). Ще з ночi все вiйсько iмператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним пiвколом — вiд Дунаю вище Доростола й напроти самого города, пiвколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тiльки з одного боку, вiд сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.
Руськi вої не сидiли в Доростолi. Князь Святослав вирiшив прийняти бiй над Дунаєм, — нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розiб'ється той каламутний вал, який народився у Вiзантiї, прошумiв над полями Фракiї й Македонiї, пролетiв, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рiвнину. Князь Святослав i вої його не ховались i не ховаються вiд навали ромейського вiйська, якщо ж вони вийдуть через доростольськi ворота до Дунаю — то тiльки через їхнi трупи. Ще вночi, широко розкривши всi ворота в Доростолi, князь Святослав велiв своїм воєводам вивести на поле багато полкiв. А крiм того, чимало полкiв чатувало пiшо й кiнно бiля ворiт города i над Дунаєм.
Уранцi князь Святослав з вищою дружиною пiд знаменом Русi сидiв на конi попереду чола свого вiйська. Вiн бачив стан iмператора. На цей раз Iоанн Цимiсхiй дiяв не так, як на рiвнинi за Планиною. Вiн уже не надiявся заманити русiв у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсiяти їхнi лави першим ударом. Через що поставив попереду свого вiйська вершникiв, одягнутих у броню, за ними — лучникiв i пращникiв, далi кiлька таксiархiй оплiтiв у бронi, а кiлька — з важкою зброєю, позад них — знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й лiву руку, в лiсах — вершникiв-безсмертних, що повиннi були прийти на помiч вiйську у вирiшальну годину.
Що виставляв i як думав боротись з цим кращим вiйськом тогочасного свiту князь Святослав? Попереду всiх його полкiв у кiлька рядiв з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнутi в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тiльки вийшло iз-за Дунаю, грало на їхнiх щитах, бронi, шоломах, i здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землi й сяє велетенський розпечений залiзний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стрiли...
За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх лукiв, у кожного з них був набитий стрiлами тул, а ще ворохи стрiл — гострих, iз залiзними вiстрями, з добрими перами — лежали просто на землi, їх носили й носили з города уношi...
За лучниками й щитоносцями стояли списоносцi — їх було безлiч на цьому полi. Гострi списи над ними сiрiли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списiв увiп'ється в живе тiло таксiархiй. Тьма списiв коливалась, ворушилась...
Ще далi стояли в шоломах, у бронi, з мечами в руках i ножами за поясами кращi вої Руської землi. У найважчу годину бою вони готовi були вийти на поле, щоб чесно, вiч-на-вiч, стати перед ворогом, зiйтись з ним на прю i заради життя рiдних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, i навiть якщо померти, то також перемогти.
(Продовження на наступній сторінці)