Але пив i грабував Преславу й болгар не тiльки Куркуас, а всi полководцi й воїни, а також iмператор Iоанн. У свято воскресiння Христа, — о, його в Константинополi завжди вiдзначали урочисто, багато, — тут, у Преславi, iмператор Iоанн також зробив великий вихiд iз собору преславської Софiї. Разом iз кесарем Борисом вiн проїхав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбитi вiкна й дверi i пахло згаром, разом з кесарем виїхав за город, де вишикувались i бурхливо вiтали iмператора легiони. Потiм iмператор Iоанн розговiвся, пообiдав, навiть поцiлувався з кесарем Борисом. А пiзнiше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступає з вiйськом, велiв проедру пильнувати за скарбом болгарських каганiв.
Пiсля цього iмператор Iоанн повiв своє вiйсько далi...
Тепер, проминувши Стару Планину й Плиску, це вiйсько виглядало справдi страшним i грiзним. Там, у горах, де таксiархiї ховались в ущелинах, вiйська майже не було видно. Тут, на схилах Планини й придунайськiй рiвнинi, де попереду їхало багато закованих у броню вершникiв, а за ними крокувало бiля п'ятдесяти пiших i кiнних таксiархiй, з правої й лiвої руки посувалось чимало турм i банд фемного вiйська, — тут, на схилах гiр i рiвнинi, одразу видно було всю силу iмператора Iоанна, гордiсть Вiзантiї!
Посуваючись з своїми безсмертними посерединi нього вiйська, iмператор Iоанн вiдчував себе в повнiй безпецi. Раз за разом оглядав вiн з пагорбiв своє вiйсько, посмiхався. Це була ще не вся його сила. За наказом iмператора кiлька таксiархiй i друнг з фем iшли понад морем з Месемврiї й Варни, щоб проминути невисокi Лудогори й несподiвано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблi Вiзантiї. Iмператор Iоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з своїм вiйськом на смужцi землi над Дунаєм, не вистоїть проти ромейського вiйська. Вiн уже зараз, либонь, сiдлає коні, щоб тiкати за Дунай!
Вражало iмператора те, що ромеї не зустрiчали на своєму шляху ворожого вiйська. Невеликi бої довелося провести тiльки в Данаї й Плисцi, — там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легiони iмператора Iоанна минали городи й села Болгарiї. Тiльки недавно тут буяло, кипiло життя, кузнець робив своє дiло, а ратай своє. А зараз легiони йшли й не чули людського голосу, не бачили нi кузнеця, нi ратая, йшли нiбито в Аравiйськiй пустелi...
На питання, де подiлись тутешнi люди, не могли вiдповiсти й боляри, що виходили з сховищ i приєднувались до вiйська iмператора. Люди були? Були. Князь Святослав мiг їх забрати до себе? Нi, князь Святослав не брав їх до себе. Де ж подiлись вони? Може, ховаються в Лудогорах, може, пiшли за Дунай, може, i це найпевнiше, рушили iз своїми жонами, дiтьми, табунами аж за Залiзнi Ворота, на Тису?!
Правда, час вiд часу то позаду ромейського вiйська, то попереду, кiлька разiв просто серед стану, з'являлись невiдомi, що завдавали воям iмператора великої шкоди, — вони накидались на безсмертних i знищували їх, вони пiдповзли темної ночi до намету й убили стратига Македонiї Феофiла. Вони, може, хотiли вбити й самого iмператора!
Iоанн велiв усiм своїм полководцям пильно стежити за охороною легiонiв. Вони зрозумiли, що вiн турбується найперше про власну порфiроносну особу. Але вони також боялись за своє життя, через що вдвоє, втроє збiльшили кiлькiсть вiгл, ставили сторожу навiть у станi, та й самi, якщо говорити правду, мало спали, а бiльше прислухались.
Один раз вiглам пощастило захопити невiдомих. Сталося це так. Досить великий загiн вiглiв, числом до двадцяти чоловiк, на конях, сховався якось уночi в лiску поперед табору. Усi вони пильнували, дослухались до найменшого звуку серед ночi, тримали напоготовi й нiчну зброю — сокири, мечi.
Але хоч як вони пильнували i слухали, проте не почули, як зовсiм близько, попереду них, позаду i навкруг, з'явились невiдомi, рушили на них, стягли їх з коней, били.
Вiд несподiванки вiгли розгубились i не встигли нiчого зробити. Невiдомi хутко знищили загiн.
У станi почули крики вiглiв на полi, туди поспiшили iншi загони. У цей час вже починало свiтати, ромеї кинулись за невiдомими, довго шукали їх у лiсках, наокруг, обiйшли всi яри, кущi i нарештi знайшли трьох: одного лiтнього чоловiка з незвичайно ясними очима, що дивились з-пiд густих сивих брiв, з довгою сивою бородою й такими ж вусами, та ще двох молодих, майже юних.
Їх привели до iмператора, бо так вiн велiв. і, стоячи оддалiк, вiн довго дивився, як його вої допитували невiдомих: шпильками, що заганялись пiд нiгтi, лещатами, що стискували й рвали тiло, залiзом.
Але нiхто з трьох невiдомих не сказав жодного слова про те, хто вони, кому служать, чого хочуть. I тодi iмператор велiв зарубати їх мечами.
I далi, як у пустелi, йшов iмператор Iоанн з своїми легiонами. Спустився з гiр, вийшов на долину, де видно було Доростол.
2
Князь Святослав знав, де i як iде iмператор ромеїв. Повертаючись з гiр i долин, загони, що складались з руських i болгарських воїв, розповiдали, якi сили веде з собою iмператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомiн знедоленої Болгарської землi й тужний крик її людей увесь час долiтали до князя Святослава.
Знав князь Святослав i те, що до Доростола вiйсько iмператора пiдступає не одним,, а кiлькома шляхами. Сам iмператор iде з легiонами через Данаю й Плиску, кiлька таксiархiй, скрадаючись у Лудогорах, поспiшають вийти взап'ять його воям, а кораблi Вiзантiї вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрiзати вiйсько вiд рiдної землi, вiд Русi.
Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сiвши вночi на лодiї й переправившись через Дунай, вої досягли б землi Улицької, звiдти ж повернулись i на Русь.
Про це говорив з Святославом i брат його князь Улiб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дунаєм, пiд стiною города, Улiб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лiвий берег:
— А не лiпше би нам було, брате, сiсти на лодiї, повернути всп'ять на Русь?
Князь Святослав також дивився на плесо й лiвий берег, але думав, мабуть, про iнше, бо вiдповiв:
— Не потече нiколи всп'ять Дунай, а руськi вої нiколи ше не тiкали з поля бою. Вiд чого ти б хотiв утекти, брате Улiбе?
— Вiд меча i списа, вiд грецької смертi наших людей тут, на березi Дунаю...
— Хто ухиляється вiд бою з коршаком на скелi, той загине вiд нього в долинi, — суворо промовив князь Святослав. — Аще не приймемо бою з iмператором на Дунаї, буде нам непоправна й срамна смерть на Днiпрi.
— Брате мiй, брате! — скорбно вiв князь Улiб. — Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей...
— У множества своїх людей повинен вчитись i князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату...
— Спасибi, брате, що навчив... Де ти, там буду й я... Станемо по правдi, брате! Нехай нам допоможе Христос...
— Проти вiзантiйського Христа я боротимусь мечем, Улiбе, а допомагатиме менi Перун.
— То нехай кожному з нас допомагає його бог, — закiнчив князь Улiб..
Побачив князь Святослав того ж дня i колишнього василiка iмператора ромеїв Калокiра. Вiн навiть не впiзнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко вiд купцiв, що продавали рибу, яку болгари-ловцi звичайно ловили в лиманах i гирлi Дунаю.
Князь зупинився, бо чомусь купцi й люди зчинили неймовiрний галас, сперечались.
— Про що сваритесь? — пiдiйшов до них князь.
— То є недобра риба, — кинулись до князя люди. — Цi купцi навмисне ховають її, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця — то отрута для людини.
Князь Святослав подивився на купцiв i рибу, що лежала перед ними. Риба була справдi недобра, зiпсована. А серед трьох купцiв, якi стояли над нею, князь побачив i смиренного Калокiра.
— Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до грекiв, — звелiв князь Святослав i, звертаючись вже до Калокiра, додав: — А ви, купцi, не давайте людям моїм отрути i ти, патрикiю Калокiре, такожде.
Блiдий, розгублений Калокiр стояв перед князем Святославом i мимрив:
— Я не дам отрути, княже!
Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на конi, виїхав з невеликою дружиною за Доростол i зупинився на високому пагорку. Звiдси видно було далекi схили гiр, перейняту темними лiсами рiвнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечiрню годину величезну чашу з дивним синiм вином, город над Дунаєм, багряне вiд останнього сонячного промiння плесо, далекий лiвий берег.
Чи мiг думати у що вечiрню годину князь Святослав, що мине один тiльки день i на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг iмператор Вiзантiї Iоанн, що легiони його заллють усю цю чашу-долину, на плесi Дунаю з'являться кораблi, а вiн, князь Святослав, i вої його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного свiту тiльки в одному куточку — у городi-фортецi, що темнiє на скелях над Дунаєм?
Нi, навiть у цей останнiй вечiр князь Святослав не вiрив, що так може статись. Але вiн хотiв бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до сiчi й думав, як йому зустрiчати й перемогти Вiзантiю.
У iмператора Вiзантiї, як Святослав уже знав, було п'ятдесят — шiстдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрiзь по схилах i в долинi встає курява, з гори по Дунаю поспiшають лодiї, — то до нього iдуть i йдуть болгари. Були б сили й час — вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стiнами Доростола, стала б поплiч iз воями Русi.
(Продовження на наступній сторінці)