Микулi було моторошно й боязко, що привидiвся йому такий страхiтливий сон. Разом з тим вiн вiдчув i полегкiсть, бо думка про батька Анта i про смертну його годину нiколи не покидала Микулу. Вiн думав i думав про заповiт батька, намагався зрозумiти, про який скарб говорив Ант, але не мiг.
Сон, як це думав Микула, привидiвся йому недаремно. Пiсля довгих рокiв вiн побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, лiтає десь близько, вона тут, iз ними.
Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душi пращурiв завжди живуть там, де їхнiй очаг, де поховане тiло. А тут Болгарiя, далека земля, скiльки треба летiти вiд Днiпра, щоб дiстатись до Дунаю?
Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летiти до Болгарiї, отже, вiн хотiв i полетiв за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, вiн — не там, над спокiйним Днiпром, а тут, на полi бранi.
"Добрий наш батько Ант, — подумав Микула. — Вiн i мертвий не залишає нас..."
I, як блискавицi в недавньому снi, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, — меч i щит, з-пiд яких сиплються скарби?
"Меч i щит, — думав вiн, — меч — для ворогiв, щит — для Русi... Може, це i є скарб, про який говорив менi батько Ант?"
Тепер уже Микула не боявся смертi, в душi його з'явилась певнiсть, що вiн не може померти, не загине на полi бранi. Адже вони, руськi вої, не самi борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури — смiливi, звитяжнi, що в цю важку для Русi годину не могли лежати в гробовищах, а встали i йдуть. Iде батько Ант, iде дiд Воїк, iдуть всi тi, на чиїх могилах над Днiпром червонiє ягiддя калини, i тi, на могилах яких стоять кам'янi постатi в шоломах. Iде незборна, незчисленна рать. I коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полi бою, то на мiсцi залишилось би тiльки його тiло, але дух — нескорений i несхитний — однаково iшов би за тими, що лишились в живих. I якщо за життя вiн не встиг всього зробити, то докiнчував би свою справу пiсля смертi. От про що думав уночi Микула.
7
Просто на землi попiд стiною, куди не могли залiтати стрiли й камiння, лежали пораненi. Мiсячне сяйво заливало цей куточок, i поранених було видно: однi з них лежали витягнувшись i дивились у темне бездонне небо над собою; iншi, поклавши голови на сiдла, на кулаки чи камiння, дрiмали.
Нiхто не мiг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорнiли, деякi з поранених важко стогнали, а один — ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, — увесь час поривався схопитись на ноги, але не мiг i тiльки кричав: "Руку... руку вiддайте!.."
Поруч iз живими лежали мертвi. Тiльки перед свiтанком сюди приходили вої, клали на дерев'яні ношi трупи i через схiднi ворота виносили, опускали в хвилi Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свiй час. Кiлька болгарських жон закрили їм обличчя. Жiнки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сiдали поруч, щось тихо говорили.
Поранений розумiв не все, що повiдала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрiзь однаковi. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, i, заплющивши очi, вiн часто засинав.
Пiзно вночi Микула з Ангелом тихо говорили:
— Важко нам дуже, Ангеле... Мало людей стало, хто лишився — хворий, покалiчений. А ще й голод велiй, що людина без шматка хлiба...
— Голодно, другаре Микуло. То правда, як тiльки живемо?
Далi Цвiтана чула тiльки уривки з їхньої розмови.
— А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?
— О другаре Микуло! Кожен камiнь, кущ.
— То спробуємо?!
Чула Цвiтана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пiшли. Говорили з кимсь третiм.
А ввечерi наступного дня вони розповiли Цвiтанi, що замислили роботи. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повiрив, потiм згодився. Отепер вони й вiзьмуться до роботи. Уночi, поки не зiйшов мiсяць, перепливуть Дунай. О, i в Микули, i в Ангела ще дужi руки й ноги. Не самi вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблiв, далi й далi, аж до лiвого берега. А вже там, аби тiльки добратись, зiйде мiсяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами.
На берегах вiн знає кожне село, а в кожному з них — свої люди. Вони вiдкриють дверi воям. Цi дверi i зараз вiдкритi...
Що робити далi? Другарi домовились i про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном i попливуть темної ночi до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрiдка хiба хто з них копирсне за бортом рукою, i так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.
Уночi вони й пiшли. Прощаючись з Цвiтаною, Микула сказав:
— Ось тобi, жоно, дарунок. Ти вже поїж... Вiн дав їй шматок сухого, черствого хлiба, який принiс з-над Росi.
— Що ти? Що ти? З'їжте самi.
— Нам що? — говорив Микула. — Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.
Так вони й пiшли.
Почувши розмову Ангела i Микули, Цвiтана зрозумiла, що там, за стiнами Доростола, воям доводиться дуже важко, їх стає все менше й менше, а тi, що лишились живими, — пораненi, порубанi, мають мало сили.
А хiба сама Цвiтана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолi — лишилось, може, половина. Пiди по городу — скрiзь попiд стiнами, на торзi лежать пораненi, а поруч iз ними мертвi, руськi й болгарськi вої мовчки терплять, але хiба не видно, що вони стомились, конають, голоднi?
Цвiтана, звичайно, допомагала чим тiльки могла. Не лише вона, всi жони й дiвчата, якi були в Доростолi, дбали, щоб легше було воям. Уночi вони виходили за стiни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стiни, виходили до Дунаю й носили воду.
Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, тi, що живi, не мають сили тримати зброю, — от що зрозумiла Цвiтана, почувши розмову Ангела й Микули.
"Так чим же менi їм допомогти?" — думала вона.
I Цвiтана зрозумiла, чим може допомогти воям, що має зробити...
Перед свiтом, коли вої прокидались вiд важкого сну, ставали в лави й рушали до ворiт, Цвiтана одягла шолом, що лишився бiля їхнього вогнища, пiшла слiдом за воями. Бiля ворiт, як i iншi, взяла спис.
На воротях її нiхто не затримав. Хто пiзнав би у нiй, одягнутiй, як вої, iз списом у руках, жiнку? Хто став би затримувати того, який йшов iз города в поле перед грецьким станом — на життя чи смерть?! Навiть вої, до яких приєдналась Цвiтана за стiною, не пiзнали, хто йде поруч iз ними.
— А ти взяв нiж? — запитав її воїн, що був по праву руку.
— Взяв, — вiдповiла Цвiтана й пошкодувала, що не взяла його...
А потiм був бiй, i Цвiтана все робила, як iншi вої, тiльки коли iншi вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, — била, доки сама не впала на полi.
Пiзно виплив iз-за Дунаю й став над плесом великий повний мiсяць. Вiн залив рiку й береги рiвним ясним сяйвом, освiтив усе до бадилиночки. На недавньому полi битви стало видно зброю, щити, мечi, темнi тiла мертвих, хижих птахiв, що й тепер, уночi, ширяли над ними.
Руськi вої ходили бiля стiн города в полi, збирали своїх воїв, щоб до сонця вiддати їх землi. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану...
I раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти мiсяця, широко вiдкритими очима дивився на небо, хмари, зорi.
Ромеї жахнулись.
— Вiн живий!
Але воїн був неживий. Вiн бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогiв i смертi, дивлячись на свiт перед собою.
Проте не тiльки це вражало в мертвому воїнi. Iз голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечi, землю...
— Це жiнка! — сказав хтось iз ромеїв. Так, це була жiнка, проста жiнка з болгарського села, Цвiтана.
— Страх! — говорили ромеї. — Вони воюють усi. Над полем все вище й вище вставав мiсяць. Ще через нiч повернулись Микула й Ангел. Вони не дiстались до болгарських сiл, — на лiвому березi також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.
Коли б не Микула, Ангел би загинув. Вiн не мiг ходити, не змiг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетiли ромеї, сховатись у комишах. Уночi, тримаючи друга, поплив через Дунай.
Через Подольськi ворота Микула на руках принiс Ангела до вогнища. Була темна нiч. Вони сiли на холоднiй землi, Ангел покликав Цвiтану.
Вона не озвалась, певно, допомагала комусь пiд стiнами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвiтана не прийшла до вогнища й тодi, коли зiйшов мiсяць.
— Де ж вона? — подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.
Микула мовчав. Бiля вогнища не було шолома. Цвiтани вже немає.
8
Яка це була битва? Десята, двадцята? Хiба порахуєш?
Мiсяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плiд, десь дозрiло всяке зело...
Десь ще й тихо: можна стати в полi, говорити на повний голос, спiвати, смiятись...
Хто сказав, що можна смiятись? Руськi вої загибають на полi за Доростолом, вони гинуть в городi вiд голоду й хвороб, уже в городi немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує — смерть, навкруги смерть.
(Продовження на наступній сторінці)