Григорій Федорович пішов угору. Звичайно, не відразу, а поступово, позолі, протягом низки довгих років. Наука із батьківщиною та гульнею з товаришами не пропала задарма. Із неї він зрозумів, що не тільки "все друзья до черного дня" і що "грошики люблять рахунок", а й те, що ті й другі набу-ваються лише через уперту працю і владну кишеню... Ось чому, придбавши крамничку, Григорій Федорович на довгі роки порвав зв'язки з усіма товаришами і віддався лише одній справі — зміцнити своє становище, набути грошей і поважності. За багато ще літ до наших режиму економії та раціоналізації, що про них тепер кожна дитина чує і знає, Григорій Федорович сам утворив цю велику теорію і "блискуче" здійснив її на практиці. Він поставив собі межі мінімальних видатків. Спав за нормою, їв за нормою — по фунту на день чорного хліба, по восьмушці сала і по такій же кількості олії на цілу родину. Тільки "працював" Григорій Федорович без норми. З найранішого ранку в крамниці, у місті, приторговуючи товари, перекуповуючи й перепродуючи все можливе і неможливе — від яєць і до коней. Таким чином, він працював собі тихо і непомітно геть аж до того часу, поки сини Черво-ноградщини не примушені були силою і суб'єктивних, і об'єктивних обставин шукати собі "золотого мішка". Тоді всі раптом згадали про Григорія Федоровича, який, на їхню думку, безперечно, володів і сріблом, і злотом, і в стопочках, і в пакуночках. Згодом він став новим Меккою, новим ковчегом, куди з усіх кінців посунули до нього по гроші різні люди, а найпаче степове козацтво,—з одним представником його ми побіжно зазнайомились в особі Михайла Михайловича Кішки-Самійла.
Григорій Федорович став видавати в кредит гроші, беручи за це, звичайно, чималі відсотки і грішми, і натурою. З усіх кінців до нього везли солому, буряки, кавуни,, яблука, особливо коли треба було, щоб Григорій Федорович ще на місяць — на два відстрочив виплату. Отже, не маючи ні хати, ні городу, ні поля, Григорій Федорович мав, проте, доволі всього, що могли дати земля і господарство. Працюючи в крамниці, він для сестер і матері накупив поросят, свиней, курей і корів, так що швидко не лише Григорій Федорович, а й вся родина щиро взялася за примноження свого багатства. Кури несли яйця, свині давали м'ясо і сало, корови молоко, сир і масло, і все це мати Григорія Федоровича ретельно спроваджувала до міста. Внаслідок цієї діяльності Григорій Федорович через п'ять літ після початку своєї кар'єри мав уже можливість купити не тільки подвір'я, а й збудувати на ньому хату — першу хату на все селище, покриту залізною дахівкою.
Ця широка діяльність Григорія Федоровича дала йому масу знайомства в усіх колах населення тієї місцевості. А ці знайомства своєю чергою підштовхували Григорія Федоровича ' щільніше придивлятися до життя і сторожко держати ніс за суспільними вітрами. Бувши комерсантом і розуміючи, що неписьменній людині в цій справі далеко не випливти, він розпочав освітню працю над собою. Читав скільки міг книжок, беручи їх у синів знайомих міських комерсантів, у прикажчиків, що, захоплені тією ж хвилею, кидалися на всякі курси для самоосвіти: вечірні школи, різні гуртки тощо. Таким чином, у різні часи і з різних джерел він здобув і почитав масу різної науково-популярної літератури, з якої довідався, що людина має свій початок від мавпи, що старе село розвалюється, викидаючи на один бігун сільськогосподарське та міське батрацтво, а на другий — нову буржуазію. Григорій Федорович рішуче і свідомо приєднував себе до останньої і нишком мріяв, перерісши її, кинутись до "справжньої" "великої" праці. Із цього випливала і норма його соціальної побутової поведінки. Він був демократом, з охотою читав революційні листівки і сатиричні журнальчики, але одягався по-міському, мавши на собі завжди добру європейську пару, блискучі черевики і акуратний білий картуз, який носять міські чиновники. Так само він розпрощався і з бородою. Придбаною бритвою він голив себе тричі на тиждень і тому завжди мав вигляд акуратний і свіжий. Цим він різнився від цілої робітничо-селянської і козацької маси.
Бувши розумний, далекозорий, навчений, тершися між різними людьми,— комерсантами, студентами, чиновниками тощо,— Григорій Федорович поставив свою крамницю за останнім словом комерційної науки. Крім того, що у нього панувала чистота, поважність і приязнь до покупця, він завжди забирав для своєї крамниці крам скільки можна добрий і продавав його якраз на півкопійки або на копійку дешевше, ніж його конкуренти. Крім цього, щоб привабити охочих знати, що робиться на білому світі, він виписував кілька газет, що, акуратно складені на порожній бочці з-під оселедців, завжди були до послуг першого-ліпшого охочого покупця. Та й сам Григорій Федорович у вільну годину не був від того, щоб почитати дядькам кілька цікавих новинок і погомоніти з ними на поточні теми. Григорій Федорович завжди був на сторожі інтересів своїх покупців. Помітивши, що ті люблять читати газетку, передплачував таку; довідавшись, що селяни і робітники зацікавилися гулянкою в шашки, вичерчує на якомусь диктовому ящику потрібну кількість чорних і білих квадратів і так само нарізує із пробок потрібну кількість чорних і білих шашок; узнавши, що дехто з покупців з особливою цікавістю читають і перечитують якусь веселу книжку "Енеїду", він дістав її і собі і кладе вкупі з газетами і шашками. От через що біля його крамниці завжди сиділи люди, що, вирвавши вільну хвилину, воліли провести її в товаристві веселого крамаря. Те сидить і, тягнучи смердючий тютюн, тикає пальцем по газетці, повільно складаючи з окремих літер слова; те соває шашками; те просто тазе щось гомонить із знайомим про якісь свої діла. Але близькість крамниці ні для кого не проходить задарма. Тут стоїть свіже добряче пиво, там запашні цигарки, там манить своєрідними пахощами ковбаска; того приваблює насіння, цукерки, кавун, яблуко. Словом, Григорій Федорович умів сполучити приємне з корисним: крамниця у нього — ніби якийсь клуб. Всі порожні бочки, всі ящики, місця під навісом, лантухи із сіллю і пшоном — все зайняте, скрізь люди, гомін, шелест газети, лускіт насіння, а посередині, в дверях, заклавши руки в кишені жилета, стоїть Григорій Федорович і милується з тихої надвечірньої ідилії. Йому приємно й радісно, він без злоби і злості поглядає на самітну фігуру свого конкурента навпроти.
Крамниця Григорія Федоровича стоїть майже на розі, де сполучаються два великі шляхи, і вже з цієї самої причини вона мала велику і різноманітну клієнтуру. До Григорія Федо— розича заїздили тисячі людей, і вій був у товариських стосунках з усіма ними. Противно замкненому в своїй касті панству, погордому козацтву Григорій Федорович товаришував абсолютно з усіма своїми клієнтами — з багатирями і біднотою, з попами і чиновниками, учителями і писарчуками, для кожного знаходилося якесь особливе приємне слово, якась усмішка. Всяк — і старий, і молодий, і багатий, і бідний — мав єдину назву "приятеля", хоч би Григорій Федорович його бачив лише кілька разів протягом року. Ці приятельські стосунки набузалися так. Літній день. Сонце стоїть просто над головою і пече до непритомності. Ка шляху, як желе, застиг гарячий пісок. Відчайдушно гарячий Червоноградський штиль. Післяобідня пора, і тому в селі до шостої години, коли з млина поїдуть вантажники,— нічим не переможна сільська тиша і лінь. Григорій Федорович сидить за прилавком і поволі п'є пиво, щоб не заснути. Він змагається з дрімотою і вже губить надію її перемогти. Аж ось раптом ворушиться пісок, шуршить і пересипається під босими ногами. Потім з-за рогу виринає ті.чь, незграбна, кудлата і безконечно лінива. Ще секунда-ДБІ, і до крамниці, мокрий від поту, заходить якийсь Опаиас Петрович, приятель з Петрівки, що забився сюди в якійсь справі за добрих п'ятнадцять, а то й двадцять верстов. Він іде десь, мабуть, від самого сніданку. Швендяє по піску і, вмираючи із спраги, заповзає в крамницю "розкубрити пляшку пива"...
Григорій Федорович зразу оживає. Дріму і ледарство — як рукою знесло. Він уже сяє, як сонце.
Він гукає: .
— А, приятель, здоров! Звідкіля господь-бог несе?!
— Пляшку пива! — хрипить приятель і в знемозі падає на порожній з-під "фіалки" ящик.
Григорій Федорович нагинається під стойку. Чути, як там десь цокають пляшки, хлюпає вода і кришиться тала крига. Слідом за цим хлопає пробка, і пиво маленьким водограєм, з шумом і сичанням, ллється у склянку. Пиво холодне, пиво прекрасне, на кризі! Воно шумує, і шумування, як найбіліша бавовна, звисає над вінцями і клаптиками білої хмари падає на стойку.
— Пива?! Ось воно, пиво: свіже, свіжо-вонюче, свіжо-холодне. Не пиво, а опієніє, не опієніє, а насолода.
Опанас Петрович швидше хапає склянку і з розмаху кида її у розпечену душу. Тільки краплі по бороді котяться.
А Григорій Федорович стоїть і дивується, і милується, і, поблискуючи примруженими оченятами, стверджує, що це вже не пиво, не опієніє, не об'єдєніє, а щось одмінне, щось незвичайне, схоже на той квас, що робить кобила, зупинившись серед дороги.
— А нехай тебе! — за першим приступом кашлю і реготу буркоче Опанас Петрович.— Хай тобі з свіжо-кобилячим опієнієм.;
А Григорій Федорович радіє від вдалого образу, від щирого сміху свого приятеля і врешті від того, що відчуває в собі здібність чарувати і пригортати людей.
(Продовження на наступній сторінці)