Крім синів, онуків, жеребчиків і свиней, у Михайла Кішки-Самійла є ще жінка. Змалювати її можна ось так: зверху на чистому аркуші паперу зробіть середньої, краще меншої, міри пляму атраментом. Потім пером або кінчиком мізинного пальця розведіть пляму униз так довго, як вистачить паперу; добавивши два крючки для ніг і по дві довгі й тонісінькі рисочки для рук — ви будете мати портрет Марти Хомівни абсолютної подібності. Ось тільки з одягом вам буде морока, бо спідницю Марта Хомівна має у сто сорок чотири пілки. Але й це не біда. Треба тільки мати на увазі, що, одягнута в цю спідницю, госпо-. диня дуже скидається на мітлу, звичайно, коли на держално зверху надіти ріпу замість голови. Крім того, що господиня дуже довга і тонка, вона ще й чорна: чорне обличчя, руки, шматочки шиї, ноги, спідниця, волосся, очі, губи,— вся, як свята земля.
На Червоноградщині говорять, що злість росте у парі із ростом. Коли це так, то свята земля ще не носила на своєму лоні такої проклятущої яги. її можна прирівняти разом до сороки, цвіркуна, калаталки, що нею нічна сторожа розважає себе і телеграфні стовпи, до яги, відьми, гадюки, пропелера і єгипетської мумії3. Михайло Самійло-Кішка дуже її поважає і любить — і навпаки. Але, на жаль, любов Марти Хомівни ще ніколи не розповсюджувалася на одне живе стороннє створіння господа бога, крім батрачки Марії. Але ця Марія дуже швидко зійшла з глузду і плигнула в ставок, хоч на це і не мала достатніх підстав, бо Марта Хомівна устигла лише наполовину довести їй, що арсенал лайок Марти Хомівни такий же безконечний, як безконечна кількість піщинок на березі синього моря. Словом, діло було просте. Михайло Михайлович, замість до Марти Хомівни, випадково попав на примістку до нещасної Марії. Нещасна Марія підкорилася волі свого пана і таке інше повнотою, як буває у подібних випадках... В ті сумні дні — а це було давно, дуже давно — цілий тиждень без угаву скрекотіли сороки, клубились і шипіли люті гадини, деренчали в смертельній тузі калаталки і ввесь білий світ був схожий на те, ніби над ним без угаву крутилися смерчі, дули найпотужніші вітри і в божевільному чорториї крутилося нещасне сонце.
Із цього ясно, що Михайло Михайлович, крім господині, іноді любив іще й інших жінок, а також і те, що, не бувши спроможний піти слідом за Марією, він іноді, і навіть частенько, намагався навернуть на той шлях свою милу дружиноньку.
А проте в інтересах справедливості мусимо сказати, що бив він Марту Хомівну лише раз на тиждень. Це дуже цікава процедура, і її слід описати якнайдокладніше в науку нашим майбутнім поколінням. Проте лякатись не треба, бо Михайло Михайлович ніколи не вбивав жінки до смерті. Бувши ягою для свого мужа, вона водночас являла собою справжнє кубло чортів для синів, невісток, батраків, що було необхідне для інтересів Михайла Михайловича і його господарства. Отже, завчасу підбадьорюючи себе надією на щасливий кінець, Михайло Кішка-Самійло брав ремінного черезсідельника і старанно, цілі п'ять хвилин, мочив його водою. Невістка, що її в цих випадках він брав на допомогу, байдуже приносила кухоль із сіллю, цебро води і недбало ставила все це на лаві біля через сідельника. Михайло Михайлович тим часом скидав черкасинову чинарку і, обережно обтрусивши її, вішав на цвяшок. Цвяшок чомусь виривався — і чинарка падала на землю. Михайло Михайлович гнівався. Виявлялося, що всьому виною жінка, яка "чортибатька зна за чим дивиться" і яку треба "так повчити, щоб вона цієї науки не забула до нових віників". Бачивши, що вже все готове для цього, Марта Хомівна починала тремтіти і цокать зубами. Сльози з очей в такі хвилі їй котилися самі. Це була остання межа, яку ще міг терпіти наш Зевс. Але коли сльози, тремтіння і цокіт зубів переходили в істерику і з уст яги виривалися спазми плачу, Юпітер був уже сам не свій. Очі йому раптом робилися червоні. Руки хапалися за черезсідельника, і це вогке ремінне знаряддя з свистом і хурчанням врізалося в сухе тіло господині до самих кісток. Але це був тільки початок. Господиня, опечена надлюдським болем, губили владу над собою... Вона підстрибувала, ніби поставлена на гарячу сковорідку, і, зигнувшись пантерою, мертвою хваткою чіплялася своєму мужеві в горлянку, бороду, в чуб, у фізіономію. Тому, здавалося, тільки цього й треба. "А, так ти он як! Лізеш битись до мужа?!"
Кинувши тим часом черезсідельника на долівку і впіймавши жінку лівою рукою за коси, Зевс караючий правицею з усієї сили бив її в обличчя. Потім він робив це лівою рукою. Тоді голова Марти Хомівни гойдалася, як маківка од сильного вітру. Це тяглося рівно п'ять хвилин). За цей час Марта Хомівна губила притомність і, як невдало кинутий куль, сунулась на підлогу. Михайло Михайлович солодко і важко диха. Він знає, що це тільки початок. Зітхнувши, він не хапаючись здирає з рідної жінки одяг і голу й непритомну волоче до дверей. "Тату, при тім'ї чи на попуск?" — одхиляючи двері, байдуже, як смерть, запитувала Михайла Михайловича невістка, готова на наказ владики дому — "при тім'ї" чи "на попуск" придавити дверима за коси свою свекруху. На це запитання Зевс караючий, в залежності від міри свого гніву і провини жони, дбайливо наказував зробити так або інак: "на попуск" — в кращому разі, коли гнів господаря не доходив своїх вінець, і "до "тім'я" — коли вже його гнів хвилювався, як море в ураган.
І ось коси подруги владики уже міцно придавлені дверима до порога. "Полий водою!" — гукає владика. Невістка бере кухоль води і ллє на свою свекруху. Та рефлективно здригує, потім безсило розплющує очі. Вони червоні і запухлі, прикрашені синцями. Свекруха стогне і з ненавистю і з ляком дивиться на Михайла Михайловича. "Ну що, будеш іще? — довідується той.— Будеш шанувати свого мужа?" — "Хай тебе сира земля шанує, барбосе!" Зевсові тільки цього й треба. "Ага, ти знову своєї!" Вступ, отже, закінчився, починається, власне, кара. Михайло Михайлович піднімає з землі черезсідельника, плює в руку, заміряється і, гехнувши, як це роблять колії дров, з силою опускає ремінь на непокірливу жінку. Тіло від удару здригує, підскакує, різкий, неприємний, істеричний крик ріже повітря, що аж дзеленчать вікна. Але це тільки розохочує Михайла Михайловича. Він захоплюється, як артист на сцені, кров йому приливає до лиця, руки вправно, з прихеком, ритмічно піднімаються й опускаються. Черезсідельник свистить, і там, де він врізається в тіло, схоплюється червона смуга і виступає кров. Коли цих смуг уже багато і багато виступає крові, Михайло Михайлович наказує невістці присипати жону і свекруху зверху сіллю, як це роблять з англійським біфштексом. Тоді невістка — створіння, що нагадує якусь кам'яну бабу на старовинних українських могилах — бере повну пригорщ солі і легкою хмарою пилу розсіває її по тілі червоноградської яги. Яга в конвульсіях б'ється об підлогу, об двері і поріг, і від цього у неї тріщать коси і з'являється біла піна на губах. Зрештою, вона знову стає непритомна. Кам'яна баба із старих українських могил знову поливає її водою. За п'ять хвилин яга відкриває очі і ловить ротом повітря, як це роблять прибиті по смерті маленькі курчата.
— Ну що, будеш тепер? — гримить громовержець Зевс.
— Не буду, Михайлику, не буду, дорогий,— шепоче жінка,— буду ноги мити і юшку пити.
— Попусти двері,— наказує Михайло Михайлович кам'яній бабі,— та принеси, лишень, теплої води.
Невістка слухняно робить і те, і друге. Михайло Кішка-Самійло сідає на лаву і жде. Ще хвилину-другу яга лежить, неспроможна поворухнутись, але тяжкий погляд стомленого Зевса примушує її схоплюватись і повзти до його ніг. Тоді Михайло Михайлович, одкинувшись на спину, недбало простягає ногу, озуту у величезні чоботища, і вимучено кидає: "скидай!" Яга, закривавлена, майже непритомна, береться за чоботи і тягне їх до себе скільки сили. Але відразу їй годі скинути з ніг ці волячі бурдюки. Зевс незадоволено бурчить. Але ось чоботи знято. Жінка підставляє казанок і одну за другою починає вимивати брудні ноги. У неї від цього, певне, крутиться голова. Поки вона це робить, кам'яна баба одвертається у вікно. Яка не є ненависна для неї яга, але й вона зрештою, ця кам'яна непорушна баба, не може бачити цієї брутальної сцени. Вона чує, як хлюпотить вода, як тихенько дзвенить казанок у руках свекрухи, чує, як стукають зуби об його вінця, як вона поперхається, кашляє і починає блювати... але вийти їй не можна. Кам'яна баба має дивитися, яка кара чекає на неслухняних жінок.
Дозволивши своїй язі помити божеські ноги і випити юшку, Михайло Михайлович висилає всіх із кімнати. Лишившись сам і згадавши, що сьогодні субота, він стає на коліна перед іконами і молиться богу: "Господи, боже,— каже він,— навчи і дай мені силу і розуміти шляхами стоп твоїх. Одчини мені двері твоєї премудрості, очисть мене од гріхів моїх і так само, як не забуваєш билину в полі, не забудь помножить мої земні мізерні блага. Ти, що все можеш і все знаєш, зрозумій, як болить душа моя і непокоїться грішне тіло, всеблагий мій, всенепорочний, спаси і помилуй мене".
(Продовження на наступній сторінці)